КОХ Ганс (Koch Hans; 07. 07. 1894, с. Зимна Вода, нині Пустомитівського ра­йону Львівської обл. — 09. 04. 1959, м. Мюнхен, Німеч­чина) — німецький історик, військово-політичний діяч. Дійсний член НТШ (1948). Закінчив 2-у гімназію у Львові (1912), Ві­денський університет (1924). Під час 1-ї світової війни служив у австро-угорській армії (у 35-му Галицькому стрілецькому полку), 1918–20 — на штабних посадах в УГА. Від 1920 мешкав у Відні, ви­вчав історію Східних Церков, східнословʼянських народів, зокрема українців. 1929 габілітувався на теологічному факультеті Ві­денського університету з історії Церкви та церковного мистецтва Східної Європи. Був професором Кеніґсберзького (від 1934), Бреславського (нині м. Вроцлав, Польща, від 1937), Ві­денського (від 1940) університетів, ректором Ін­ституту з ви­вче­н­ня Східної Європи в Бреслау (від 1937). У 1939 мобілізований до німецької армії. Служив у адміністрації Г. Франка в Генеральній губернії (1939–40), радником губернатора дистрикту «Галичина» О. Вехтера (Львів, 1941–44). Причетний до формува­н­ня з українців баталь­йонів «Ролянд» і «Нахтіґаль» (див. також Дружини українських націоналістів), 1939–40 входив до складу німецької репатріаційної комісії у Львові з пере­селе­н­ня німців на Захід. 1941–43 спів­працював з абвером (німецькою військовою роз­відкою і контр­розвідкою). Був присутній на зборах після проголоше­н­ня Акта від­новле­н­ня Української Держави у Львові. У вересні 1941 за доруче­н­ням абверу допитував у Берліні С. Бандеру, Я. Стецька, В. Стахіва і вимагав від­кликати цей акт. Від 1952 — директор Ін­ституту Східної Європи, від 1954 — проректор Вищої школи політичних наук (обидва — Мюнхен). Головний консультант канцлера ФРН К. Аденауера у ході візиту до Москви. Голова (від 1952), почесний голова (від 1954) Українсько-німецького товариства. Автор історичних праць «Die orthodox-autokephale Kirche der Ukraine» («Православна автокефальна Церква в Україні», 1927), «Staat und Kirche in der Sovjetunion» («Держава і Церква в Радянському Союзі», 1930), «Byzanz, Ochrid und Kiev 987–1037» («Візантія, Охрид та Київ 987–1037», 1938), «Ukraine und Protestantismus» («Україна і проте­стантизм», 1954), «Ден­ник Начальної Команди Галицької Армії» (1974) та ін. Упорядкував антологію української поезії «Die ukrainische Lyrik. 1840–1940» («Українська лірика. 1840–1940», Вісбаден, 1955), в яку уві­йшли пере­клади поетичних творів понад 50-ти українських письмен­ників — від І. Котляревського до поетів 1920–40-х років в еміграції (Є. Маланюк, Я. Дригинич, М. Чирський та ін.). Пере­клади кожного з поетів су­проводять ґрунтовна біо­графічна довід­ка та коментарі-примітки з багатим джерельним апаратом. Найбільшим числом поезій (27) пред­ставлений Т. Шевченко. У перед­мові за­значено, що пере­клади виконано вільним стилем. Довільними є і заголовки віршів, але для орієнтації К. наводить українську транс­крипцію першого рядка кожного з них. У вступному слові до пере­кладів окреслено основні етапи еволюції Т. Шевченка від ран­ніх романтичних творів до національно-визвольної тематики.