Антанта

АНТА́НТА (франц. еntente — згода) — союз держав-учасниць 1-ї світової війни (Англія, Франція, Росія, США, Італія, Японія, Бельгія, Сербія, Греція, пів­ден­но-американські республіки — всього понад 20 держав), що протистояв «почвірному союзові» (Німеч­чина, Австро-Угорщина, Туреч­чина, Болгарія). Веде початок із англо-французької угоди 1904 та англо-російської угоди 1907. Держави А. до більшовицького пере­вороту 1917 українську справу зігнорували. Улітку 1917, після 1-го Універсалу, франц. амбасада в С.-Петербурзі вислала до Києва публіциста Ж. Пелісьє за інформацією. Після більшовицького пере­вороту 1917 і перших спроб радянського уряду завʼязати контакти з центральними державами до Києва прибула французька військова місія на чолі з генералом Ж. Табуї, який 3 січня 1918 офіційно пові­домив Генеральний секретаріат закордон­них справ УНР про при­значе­н­ня його комісаром Французької Республіки при українському уряді; 4 січня 1918 пред­ставник Французької Республіки був прийнятий головою Генерального секретаріату В. Вин­ниченком; за ним заявив про своє при­значе­н­ня пред­ставник англ. уряду Д. Беґґе. Цими пере­говорами вони прагнули ді­стати запевне­н­ня, що український уряд не укладе миру з центральними державами й продовжуватиме війну на пів­ден­ному й західному фронтах (хоча більшовицький Раднарком почав уже пере­говори, зокрема й від імені України); при цьому А. пропонувала фінансову і технічну допомогу. Однак об­ставини змушували український уряд вести пере­говори з центральними державами й укласти 9 лютого 1918 Берестейський договір, що пере­рвало пере­говори з пред­ставниками держав А., і вони перед вступом українських і німецьких військ до Києва покинули місто.

Протягом на­ступних місяців уряди держав А. ставилися до України вороже. Після поразки центральних держав у листопаді 1918 А. взялася до обʼ­єд­на­н­ня антибільшовицьких сил, ви­ступаючи, однак, проти само­стійності України і роблячи ставку на А. Денікіна та О. Колчака. Під­писа­н­ня геть­маном П. Скоропадським 14 листопада 1918 грамоти про «федеративну злуку» з Росією при­скорило пов­ста­н­ня в Україні і прихід до влади Директорії. Тоді ж А. повністю під­тримувала Добровольчу армію, що намагалася від­новити «єдину, неподільну Росію», і роз­глядала позицію українського уряду як «більшовицьку». У грудні 1918 Одесу окупував десант із франц. і грец. частин генерала Боріюса, у січні 1919 генерал ДʼАнсельм поширив окупацію на 60 км навколо Одеси. Пере­говори у лютому 1919 між командува­н­ням десанту А. і урядом УНР (премʼєр С. Остапенко) успіху не мали, бо ДʼАнсельм, не ви­знаючи прав України, вимагав вли­т­тя української армії в загальний антибільшовицький російський фронт. Під тиском червоних частин, отамана М. Григорʼєва й під за­грозою пов­стань на франц. флоті десант А. на поч. квітня 1919 залишив українську територію.

У січні 1919 уряди УНР і ЗУНР уві­йшли в контакт із дипломатами А., надіславши на конференції у Версалі обʼ­єд­нану делегацію; у липні 1919, зважаючи на складну для загальноукраїнської справи геополітичну ситуацію і пер­спективу кон­ституюва­н­ня себе як суверен­ної держави, ЗУНР сформувала окрему делегацію з членів спільної делегації; у листопаді 1919 пред­ставники ЗУНР ви­йшли зі спільної делегації. Українські делегації весь час наштовхувалися на русо- та полонофільську упередженість керівних дипломатів А. (Т.-В. Вільсон, Д. Ллойд-Джордж, Ж. Клемансо, В.-Е. Орландо), перед якими ворожа пропаганда пред­ставляла українські армії як «більшовицькі». Після ви­ступу польс. делегата Р. Дмовського, який вимагав для Польщі усю Східну Галичину, А. у лютому 1919 надіслала до Варшави місію на чолі з Нулансом, який закликав А. ввести до Галичини польські дивізії, а сам вислав до уряду ЗУНР у Львові місію з пред­ставників держав А. для укладе­н­ня пере­мирʼя українців з поляками. Місія за­пропонувала припинити воєн­ні дії, від­вівши українські війська на лінію, що залишала полякам третину Східної Галичини зі Львовом і Дрогобицьким нафтовим басейном; пропозицію українці не прийняли.

26 квітня 1919 у Парижі роз­почала роботу між­союзна комісія з пере­мирʼя. Пропозиції комісії генерала Л. Боти були для ЗУНР сприятливіші (в її складі залишався Дрогобицький повіт із бориславською нафтою), українська сторона їх прийняла, але Польща направила проти українських військ надіслану з Франції для боротьби з більшовиками добре озброєну армію генерала Ю. Гал­лера (див. Армія Гал­лера) й продовжила успішний на­ступ. У звʼязку із ситуацією на польсько-українському фронті Найвища Рада мирної конференції, посилаючись на потребу захистити «мирне населе­н­ня Східної Галичини від звірств большевицьких банд», уповноважила провід­ників Польської Республіки продовжити військові операції до Збруча, одночасно надавши Східній Галичині автономію, щоб державна належність краю була згодом вирішена шляхом самови­значе­н­ня його населе­н­ня. У серпні 1919 В. Черчіль і Ж. Клемансо зробили спробу схилити генерала А. Денікіна до поро­зумі­н­ня з урядом УНР, але не мали успіху, і напружені стосунки між військами УНР і А. Денікіна, що вели на­ступ проти радянської армії, пере­йшли у війну, не­зважаючи на втруча­н­ня американського військового аташе у Варшаві, який при­їжджав до Києва (19 вересня 1919). Після поразки українських армій у 1919–20, не­зважаючи на акцію екзильного уряду ЗУНР, зокрема його протест проти Ризького договору перед президією мирної конференції (1920), конференція послів держав А. всупереч ухвалам Ради Ліги Націй (1921) про потребу унормувати правовий стан Східної Галичини й заново висунути справу на між­народний форум у 1922, 14 березня 1923 ухвалила ріше­н­ня про при­єд­на­н­ня Галичини до Польщі при за­стережен­ні для неї режиму автономії, що його ніколи так і не було за­проваджено.

Завантажити статтю