Альгологія
АЛЬГОЛО́ГІЯ (лат. alga — морська трава, водорость і ...логія) — галузь біології, що вивчає водорості (як еукаріотичні, так і прокаріотичні). Водорості (спочатку лише макроскопічні) досліджували здавна, ще до того, як було зʼясовано їхню особл. природу. Становлення А. як самост. галузі знань розпочалось у 1-й пол. 19 ст., насамперед завдяки роботам швед. дослідників — братів К. та Я. Агардів, які в 1823–48 видали ґрунтовні праці про водорості. Остаточне оформлення А. як науки повʼязане з публікацією праці Ф. Ольтманса (1904–05). Істотна роль у формуванні й розвитку А. поряд з ін. належить також ученим петербур., моск., харків., київ. та ін. альгол. шкіл. Спочатку А. розвивалася як описова наука, що приділяла осн. увагу зовн. формі і класифікуванню водоростей. Згодом почали досліджувати розмноження, онтогенез та властивості водоростей. Сучасна А. — розвинена багатоплан. наука. До гол. напрямів належать морфол., цитол., онтогенет., фізіолого-біохім., генет., екол.-ценол., флорист., системат., еволюційно-філогенет., ґрунтовоальгол., палеоальгол., прикладний та ін. Порушено питання про охорону водоростей (альгосозолог. напрям) та необхідність інтенсифікації створення заг. А. як спец. розділу біології. Подальший успіх А. залежить від гармон. розвитку всіх її напрямів (як нових, так і традиц.) та розробки заг. теор. і методол. питань. У недалекому майбутньому можливе відокремлення від А. дисциплін, аналогічних тим, що вже виділилися з розділу ботаніки, присвяч. вищим рослинам.
Вивчення водоростей в Україні почалося в серед. 19 ст., переважно в університетах Києва, Харкова й Одеси та на базі Севастоп. біол. станції. Альгол. дослідж. значно посилилися у 1-й пол. 20 ст. у звʼязку зі створенням нових біол. станцій та формуванням перших колективів альгологів, зокрема Харків. альгологічної школи (В. Арнольді — засн., Н. Дідусенко-Щеголева, О. Коршиков, А. Прошкіна-Лавренко, Я. Ролл, Д. Свиренко, Л. Шкорбатов, О. Матвієнко, а згодом Т. Догадіна та ін.), і особливо після 50-х рр. завдяки зусиллям О. Топачевського (за участі Д. Зерова та А. Окснера) було створ. Київ. альгологічну школу, до якої увійшли З. Вєтрова, Н. Кондратьєва, Н. Масюк, Н. Мошкова, О. Оксіюк, а згодом О. Виноградова, О. Коваленко, В. Ступіна, П. Царенко, В. Юнгер та ін. Гол. центрами альгол. дослідж. в Україні стали Київ (насамперед Інститут ботаніки НАНУ — координатор морфолого-системат. та флорист. дослідж. водоростей України; Інститут гідробіології НАНУ, фахівці якого проводять різнобічне дослідж. водоростей як компонентів вод. екосистем, насамперед річкових; Київ. університет, а також деякі ін. установи), Харків (насамперед Харків. університет, де працюють представники харків. школи альгологів, що вивчають переважно прісноводні водорості з різних позицій, зокрема досліджують їх сан.-біол. стан), Севастополь (Інститут біології пд. морів НАНУ — гол. осередок дослідж. мор. водоростей), Дніпропетровськ (Дніпроп. університет), Одеса (Одес. університет та Одес. відділ. Інституту біології пд. морів). Певний обсяг робіт виконано також у Донецьку, Кривому Розі, Луганську, Сімферополі. Вивчення водоростей в Україні провадиться майже в усіх відомих напрямах А. Завершено публікацію багатотом. серії «Визначник прісноводних водоростей Української РСР» (1938–93), розпочато вид. «Флоры водорослей континентальных водоемов Украины», опубл. спец. довідник та численні монографії й ін. праці, присвяч. водоростям. Від 1991 в Києві виходить ж. «Альгология».
Рекомендована література
Завантажити статтю
.jpg){kind=small}
