КУРІН­НИ́Й Петро Петрович (01, за ін. даними — 04(16). 05. 1894, м. Умань Київ. губ., нині Черкас. обл. — 25. 11. 1972, м. Мюнхен, земля Баварія, Німеч­чина) — історик, археолог, етно­граф, музеє­знавець, організатор памʼятко­охо­рон­ної справи. Син П. Курін­но­­го. Дійсний член НТШ (1947), Між­нар. вільної АН у Парижі (1951). Під час навч. в Уман. гімназії 1911–13 здійс­­ню­­вав самост. археол. дослідж. на Уманщині, Звенигородщині, Липовеч­чині, заснував Уман. фі­­лію Київ. товариства охорони памʼяток старовини та мистецтва. Закін. Університет св. Володимира у Києві (1917), де від 1915 був секр. істор.-етногр. гуртка. Про­йшов стажува­н­ня з археології у Б. Фармаковського, М. Біляшівського, В. Хвойки. 1917 обраний вченим секр. Центр. комітету охорони памʼя­ток старовини і мистецтва в Україні. Від 1918 працював в Укр. гімназії ім. Б. Грінченка в Умані: 1921–24 — директор; водночас засн. і дир. (від 1921) Соц.-істор. музею Уман­щини; від 1924 — директор Музею культів і побуту, 1926–32 — директор Всеукр. музей. м-ка, організов. на тер. Києво-Печер. лаври; за сумісництвом від 1924 — дійс. чл., від 1929 — учений секр. Всеукр. ар­хеол. комітету; від 1926 — секр. Трипіл. комісії; 1928–30 — науковий спів­робітник каф. мистецтво­знавства при ВУАН; 1927 — гол. ред. зб. «Україн­ський музей» (усі — Київ). 1933 заарешт., за звинуваче­н­ням у антирад. діяльності на 5 р. по­збавлений права працювати за фахом. 1938–41 — старший науковий спів­робітник Ін­ституту археології АН УРСР і консультант Центр. істор. музею УРСР (обидва — Київ). Під час нацист. окупації 1941 — ін­спектор охоро­ни памʼяток міської управи Хар­кова, від 1942 — за­ступник директора Краєвого музею первіс. та стародав. історії в Києві. 1943 су­проводжував потяг із фондами укр. музеїв, які вивозила окупац. вла­да до Кракова, згодом — до м. Гохштадт (Німеч­чина). Від­то­ді проживав у Німеч­чині. Став спів­організатором УВАН (1945). Від 1946 — науковий спів­робітник Ін­ституту мартироло­гії в Мюнхені; від 1947 — проф. церк. археології Богослов. академії УАПЦ; від кін. 1940-х рр. — проф. УВУ. Після пере­їзду центр. органів УВАН до США — президент УВАН у Європі. 1954–61 очо­лював укр. ред. Ін­ституту з ви­вче­н­ня СРСР, що видавав «Українські збірники». Досліджував памʼят­ки трипіл. і білогрудів. культур, дав­ньорус. памʼятки Києва. Знач­ну увагу приділяв ви­значен­ню топогр. меж та звʼязкам трипіл. протоцивілізації з ін. культурами. Висунув й об­ґрунтував гіпотезу про спорудже­н­ня Київ. Свято-Михайлів. Золотоверхого собору не 1108, а за великого князя київ. Ізяслава Ярославича — 1054–78 первісно як цер­кви св. Димитрія Солунського, ви­значив укр. авторство наявних у соборі мозаїк та фресок.