Латиниця

Визначення і загальна характеристика

ЛАТИ́НИЦЯ — одна з найдавніших систем письма, якою користувалися давні римляни, і яка стала осно­вою письма більшості народів Західної Європи. Назва походить від племені латинів. Інша назва — латинка. Є відгалуженням етруського алфавіту, що походить від грецького письма. Найдавніший напис латиниці виявлено на золотій застібці з міста Пренесте (нині комуна Палестрина поблизу Рима; 6–5 ст. до н. е.). Напрям письма від початку — справа наліво, згодом перший рядок тексту читали справа наліво, другий — зліва направо, і так до кінця тексту (так званий бустрофедон), після 4 ст. до н. е. — лише зліва направо. Форма літер усталилася у 1–5 ст. Спочатку використовували лише великі літери (маюскульне письмо), від 8 ст. — великі й малі (мінускульне письмо). Латиниця стала основою алфавітів багатьох мов Європи (зокрема романських, германських, західнослов’янських, окремих південнослов’янських, фіно-угорських), деяких мов Африки, Америки, Азії. Латиниця створила значну частину писемної спадщини України (латинською і польською мовами).

Проникнення латиниці в Україну пов’язують з канцелярією князя Данила Галицького, який після прийняття 1254 королівського титулу налагодив контакти з країнами Європи. Початок 14 ст. датовані перші латиномовні акти внутрішнього обігу, що з’явилися в Галичині. До середини 15 ст. латинська мова на цій території майже повністю витіснила староукраїнську з адміністративної і судової сфер. На Волині і Наддніпрянщині функції ділової латини були значно вужчими, оскільки в цій ролі від кінця 16 ст. тут почали застосовувати польську мову. З огляду на контакти українських писарів з мовами, де використовували латиницю від 14–15 ст., цю традицію частково збережено і в українських пам’ятках ділової писемності 16–17 ст., а саме відомі випадки застосування латиниці у пам’ятках, написаних тодішньою українською мовою, напр.: «tedy... Oleszko Pukossowicz у so staremy liudmy wiwył zemliu sczo ko Poukossowczom panu Mirosławu od Bludnik hranicza» (Галич, 1413). Ці українськомовні записи із застосуванням латиниці польського типу, що виникли стихійно, мають велику цінність для історії української мови, бо в них значно точніше, ніж у кириличних пам’ятках, скутих традицією, відображено тодішню українську мову, зокрема її фонетику.

Водночас від кінця 16 ст. унаслідок переорієнтації на західноєвропейські освітні зразки латиниця увійшла в широкий обіг як мова освіти й культури. Основна частина пам’яток такого роду пов’язана з Києво-Могилянською академією, а також з уніатськими школами Галичини і Правобережної України. Наприкінці 16 ст. в українських друкарнях започатковано книгодрукування латинською і польською мовами. Після розпаду Речі Посполитої (кін. 18 ст.) польська мова ще понад півстоліття зберігала провідні позиції в Правобережній і понад століття — у Галицькій Україні, де в середині 19 ст. навіть дебатувалася ідея запровадження латинського алфавіту для українського письма.

Еволюція латиниці в Україні як графічної системи в найзагальніших рисах відображала загальноєвропейський процес розвитку письма, що полягав у поступовому витісненні середньовічних готичних канонів новітньою моделлю, витвореною на основі так званої гуманістичної стилістики італійського походження. Остаточне витіснення готичних курсивів близькими до сучасного письма гуманістичними відбулося в Галичині у другій половині 16 ст., а у волинсько-наддніпрянському регіоні — в першій половині 17 ст. Протягом 18–19 ст. в Україні мали місце такі ж самі зміни моди на стилі письма, як і притаманні європейській графіці того часу завдяки поширенню загальновживаних підручників каліграфії та шкіл прописів. У книгодрукуванні спершу в обігу було два типи шрифтів, характерних для тодішніх друкарень Чехії і Польщі: для латиномовних текстів — італійські, для польськомовних — німецькі готичні. Від 18 ст. утвердилися новітні шрифти, наближені до сучасних. Спроба застосувати латиницю до сучасної української мови у 20-х роках 20 ст. успіху не мала. Проте не втрачає актуальності проблема використання латинської транскрипції та транслітерації у наукових, зокрема міжнародних, виданнях, а також у практиці міжнародних контактів (зокрема в телеграфному зв’язку).

Завантажити статтю