Латиниця
ЛАТИ́НИЦЯ – одна з найдавніших систем письма, якою користувалися давні римляни, і яка стала основою письма більшості народів Західної Європи. Назва походить від племені латинів. Ін. назва – латинка. Л. є відгалуженням етруського алфавіту, що походить від грец. письма. Найдавніший напис Л. виявлено на золотій застібці з м. Пренесте (нині комуна Палестрина побл. Рима; 6–5 ст. до н. е.). Напрям письма спочатку – справа наліво, згодом перший рядок тексту читали справа наліво, другий – зліва направо і так до кінця тексту (т. зв. бустрофедон), після 4 ст. до н. е. – лише зліва направо. Форма літер усталилася у 1–5 ст. Спочатку використовували лише великі літери (маюскульне письмо), від 8 ст. – великі й малі (мінускульне письмо). Л. стала основою алфавітів багатьох мов Європи (зокрема роман., герман., зх.-слов'ян., окремих пд.-слов'ян., фіно-угор.), деяких мов Африки, Америки, Азії. Л. створ. значну частину писем. спадщини України (лат. і польс. мовами). Проникнення Л. в Україну пов'язують з канцелярією князя Данила Галицького, який після прийняття 1254 королів. титулу налагодив контакти з країнами Європи. Поч. 14 ст. датовані перші латиномовні акти внутр. обігу, що з'явилися в Галичині. До серед. 15 ст. лат. мова на цій території практично повністю витіснила староукраїнську з адм. і судової сфер. На Волині й Наддніпрянщині функції ділової Л. були значно вужчими, оскільки в цій ролі від кін. 16 ст. тут почали застосовувати польс. мову. З огляду на контакти укр. писарів з мовами, де використовували Л. від 14–15 ст., цю традицію частково збережено і в укр. пам'ятках ділової писемності 16–17 ст., а саме відомі випадки застосування Л. у пам'ятках, писаних тодішньою укр. мовою, напр.: «tedy... Oleszko Pukossowicz у so staremy liudmy wiwył zemliu sczo ko Poukossowczom panu Mirosławu od Bludnik hranicza» (Галич, 1413). Ці україномовні записи із застосуванням Л. польс. типу, що виникли стихійно, мають велику цінність для історії укр. мови, бо в них значно точніше, ніж у кирилич. пам'ятках, скутих традицією, відображено тодішню укр. мову, зокрема її фонетику. Водночас від кін. 16 ст. унаслідок переорієнтації на зх.-європ. освітні зразки Л. увійшла в широкий обіг як мова освіти й культури. Осн. частина пам'яток такого роду пов'язана з Києво-Могилян. академією, а також з уніат. школами Галичини й Правобереж. України. Наприкінці 16 ст. в укр. друкарнях започатковано книгодрукування лат. і польс. мовами. Після розпаду Речі Посполитої (кін. 18 ст.) польс. мова ще понад півстоліття зберігала провідні позиції в Правобережній і понад століття – у Галиц. Україні, де в серед. 19 ст. навіть дебатувалася ідея запровадження лат. алфавіту для укр. письма. Еволюція Л. в Україні як графіч. системи в найзагальніших рисах відображала заг.-європ. процес розвитку письма, що полягав у поступовому витісненні середньовіч. готич. канонів новіт. моделлю, витвореною на основі т. зв. гуманіст. стилістики італ. походження. Остаточне витіснення готич. курсивів близькими до сучас. письма гуманістичними відбулося в Галичині у 2-й пол. 16 ст., у волин.-наддніпрян. регіоні – в 1-й пол. 17 ст. Протягом 18–19 ст. в Україні спостерігалися такі ж самі зміни моди на стилі письма, яким підпадала і європ. графіка того часу завдяки поширенню загальновжив. підручників каліграфії та шкіл. прописів. У книгодрукуванні спершу в обігу було два типи шрифтів, характерних для тодішніх друкарень Чехії і Польщі: для латиномов. текстів – італійські, для польськомовних – нім. готичні. Від 18 ст. утвердилися новітні шрифти, наближені до сучасних. Спроба застосувати Л. до сучас. укр. мови у 20-х pp. 20 ст. успіху не мала. Проте не втрачає актуальності проблема використання лат. транскрипції та транслітерації у наук., зокрема міжнар., виданнях, а також у практиці міжнар. контактів (зокрема в телеграф. зв'язку).
Літ.: Истрин В. А. Развитие письма. Москва, 1961; Гиляревский P. С., Гривнин В. С. Определитель языков мира по письменностям. Москва, 1961; Різник М. Г. Письмо і шрифт. К., 1978; Павленко Н. А. История письма. Минск, 1987.
Ф. О. Нікітіна, Й. М. Яковенко