Липа Іван Львович

ЛИ́ПА Іван Львович (псевд.: Мих. Жи­тецький, Літописець, Мих. Міщанин, Іван Степовик, Тонкошкур, Петро Шелест, Якийсь та ін.; 24. 02. 1865, м. Керч, нині АР Крим — 13. 11. 1923, м. Вин­ни­ки, нині у складі Львова) — громадсько-політичний діяч, письмен­ник, публіцист, видавець. Батько Ю. Липи, дід М. Липи-Гуменецької. Народився у міщан. сімʼї. По лінії матері (Г. Житецька) походив з полтав. козац. роду. Навч. у початк. парафіял. школі при грец. церкві, Керчен. гімназії (1880–88), де зачитувався творами М. Чернишевського, Д. Писарева і М. До­бролюбова, само­стійно ви­вчав природн. науки з наміром за­йматися ними в майбутньому про­фесійно, озна­­йомився з ідеями народництва і до її закінче­н­ня став пере­конаним народовольцем. Громад. діячів бачив «натуралістами й реалістами», такими, як тургенєв. персонаж Базаров. На соц. нерівність і утиски селян від­гукувався щирим спів­чу­т­тям. Багато вражень про Крим і його жителів виніс із пішої подорожі, здійсненої з гімназій. товаришем після випуск. іспитів. Побував у Феодосії, Коктебелі, Отузі (нині смт Щебетівка Феодосій. міськради), Судаку, Байдарських воротах, Пере­копі, Інкермані, у болгар., татар. і укр. селах. У Севастополі купив першу укр. книжку — «Досвітки» П. Куліша. Як «неблагонадійна» особа, попри від­мін. ате­стат зрі­лості, але з «четвіркою» за поведінку, не мав права навч. у Москві та великих університет. містах України. Пропонований Дерпт. університет (нині м. Тарту, Естонія) від­хилив і 1888 таки вступив на мед. факультет Харків. університету. Тут під впливом студент. громади пере­йшов на нац. позиції. Формуван­ню нац. світо­гляду сприяли зна­йомства зі «Старою громадою» міста, до якої належали Д. Багалій, О. Катренко, родини Русових і Алчевських та ін. «Громадівці» поширювали як укр., так і рос. книжки серед народу, влаштовували театр. ви­стави і від­значе­н­ня роковин Т. Шевченка, організовували хори і студент. бібліотечки. Така діяльність не­вдовзі пере­стала задовольняти активну молодь. Л. вважав, що на часі створювати «власні таємні організації в імʼя боротьби за народне діло». Його думки поділяли троє нових друзів, з якими працював улітку 1891 статистиком на Пол­тавщині, з групи за­прошених на цю роботу О. Русовим 50-ти студентів-«українофілів» — В. Бо­ровик, М. Базькевич та М. Бай­здренко. Разом вони здійснили символічне паломництво на могилу Т. Шевченка, де поклялися бути вірними заповітам Кобзаря і самовід­дано працювати на користь лише рідного народу. Так виникла перша над­дні­прян. само­стійниц. організація — Братство тарасівців, гол. зав­да­н­ням якого ви­значалося нац.-політ. і соц. визволе­н­ня України. У 1890-і рр. Л. з однодумцями роз­горнув широку публікатор. та редакц.-видавн. діяльність. Його власні твори і стат­ті та багатьох літераторів друкували під псевдонімами у галиц. періодиці. Зокрема у г. «Зоря» та «Буковина» упродовж 1892 під псевд. Іван Степовик опублікував ст. «З Тарасової могили», «Могила Ст. Ру­­данського», «Олександр Потебня (Посмертна згадка)», «У бать­ка Тараса в гостині». Він змінив характер від­значе­н­ня річниць Т. Шевченка, за­провадивши ви­­ступи на актуал. теми: 1892 про­читав реферати «Харківський національний рух» та про Галичину. Пита­н­ня само­стійності України не від­діляв від соборності, тому бачив необхідність популяризації галиц. укр. руху в Над­дні­прянщині. У лютому 1893 на Шевченків. вечорі виголосив реферат, присвяч. пита­н­ням укр. нац. активізму із само­стійниц. тенденціями з позицій «сві­домих українців», на від­міну від несві­домого малоросійства й аполіт. «українофільства» (на­друк. ано­німно у ж. «Правда» під редакц. на­звою «Profession de foi молодих українців» у квітні 1893). Ідеї «тарасівців» пропагував Б. Грін­ченко у «Листах з Над­дні­прянської України», на які від­гукнувся М. Драгоманов. Поряд із твор. роботою, чл. харків. організації поширювали книжки, що під­падали під заборону за Емським указом, тому їх пере­правляли нелегально через рос.-австр. кордон. Це привернуло увагу поліції і спричинило арешти багатьох «громадівців». Остан. ящик із книжками містив заборонений 2-й том зб. «Кобзарь» Т. Шевченка, 40 прим. якого потрапили на Полтавщину. Л. один рік утримували в одиноч. камері слідчої вʼязниці, ще три місяці — разом із кримінал. злочинцями, 3 р. жив у Керчі без права ви­їзду під на­глядом поліції. Сама організація, добре закон­спірована, продовжувала діяти аж до 1898. Під впливом ідей «тарасівців» «Стара громада» пере­творилася 1897 на більш політ. «Загальну Українську без­­партійну організацію», а молоде поколі­н­ня 1900 створило РУП. 1896 Л. на влас. ризик побував у С.-Петербурзі, де у міністра освіти і в жандарм. департаменті добився до­зволу закінчити навч. в Університеті. Знову пропоновано Дерпт, але він обрав Казан. університет (Росія), який закін. з дипломом лікаря 1897. Від­тоді працював за фахом у Полтав. і Ананьїв. (на Херсонщині) земствах. Із періодом роботи в остан­ньому повʼязане зна­йомство з Є. Чикаленком, який володів селом на Херсонщині, де бував Л. Тоді ж одружився з М. Шепель-Шепеленко, яка стала його вірним другом і помічником. Поряд із викона­н­ням профес. обовʼязків часто виявляв гуманітарну ініціативу. Так, на Полтавщині 1900 організував різдвяне свято для дітей у с. Мачухи. Серед подарунків учасникам свята були й кілька десятків «Кобзарів». На кожному з місць роботи намагався організовувати книгарню. 1901 брав участь у між­нар. конф. лікарів, що від­булася у Відні. Після її закінче­н­ня у товаристві ві­домого галиц. журналіста Р. Сембратовича при­їхав до Львова, де провів майже два місяці, зустрівшись з багатьма ві­домими галиц. діячами і письмен­никами. 1902–18 жив у Одесі, за­ймався лікар. практикою. 1904–05 влас. коштом збудував лікарню у м-ку Дальник під Оде­сою (нині с. Великий Дальник Біляїв. р-ну) — цілий комплекс, що складався з кількох будинків і десятини саду з басейном і альтанками. Як медик здобув великий авторитет і популярність. 1905 спробував видавати українською мовою ж. «Лікарський порадник», аргументуючи необхідність у ньому від­сутністю у селян-українців елементар. гігієн. і мед. знань, що спричиняло високу смертність, однак цензура його не до­зволила. Брав активну участь в укр. громад. житті, зокрема як чл. управи одес. філії товариства «Просвіта», що після подій 1905 була центром укр. життя міста й обʼ­єд­нувала інтелігенцію різних поколінь. У звʼязку із забороною діяльності товариства «Просвіта» одес. градоначальником (1912) разом зі своїми однодумцями створив нові просвітниц. організації — «Український клуб» та молодіжну «Укра­їнську хату», що про­існували до поч. 1-ї світової війни. У цей період Л. активно за­ймався літ. діяльністю: його вірші, новели, оповіді, поезії в прозі, роз­відки і рецензії друкували у ж. «ЛНВ», «Українська хата», «Шершень», «Правда», «Ukrainische Rund­schau», альманахах «Терновий вінок», «За красою», «На шляху», антологіях «Акорди», «Укра­їнська муза», зб. «Досвітні огні», «З неволі», оповіда­н­ня для дітей — у ж. «Дзвінок», а числен­ні стат­ті й дописи — у провід. укр. газетах («Діло», «Буковина», «Рада» та ін.). Літ. заня­т­тя поєд­нував з новими зна­йомствами, що пере­ро­стали у дружні вза­ємини. Його від­відували Г. Хот­кевич, О. Маковей, Г. Чу­принка. Щира дружба єд­нала його з М. Вороним. 1904 Л. побував з дружиною у Галичині та на Буковині, зустрівшись з І. Франком, В. Гнатюком, І. Трушем, В. Дорошенком, О. Кобилянською і багатьма ін. літераторами та діячами науки і культури, з якими від­тоді під­тримував листува­н­ня. Він провадив також видавн. діяльність: друкував брошури Б. Грінченка, видав влас. коштом два томи творів О. Плю­ща у засн. спільно з М. Вороним і С. Шелухиним Одес. літ. спілці. Упорядкував і видав два альманахи, що містили поезії та оповіда­н­ня над­дні­прян., галиц. і буковин. авторів: «З-над хмар і долин» (О., 1903) — Б. Грін­ченко, М. Вороний, В. Самійленко, Леся Українка, М. Коцюбинський, А. Кримський, М. Ста­рицький, В. Щурат, Г. Хоткевич, І. Франко, О. Кобилянська, Л. Ста­рицька, Н. Кобринська та ін.; «Бага­т­тя» (О., 1905) — О. Маковей, П. Карманський, Панас Мирний, М. Чернявський, М. Левицький, О. Луцький, Олександр Олесь, Н. Кибальчич та ін. 1-у світову війну сприйняв двояко: як антинар., зважаючи на офіц. шовініст. про­паганду, якій слід було протидіяти, щоб рятувати укр. молодь від без­глуздої смерті за чужі інтереси, і разом з тим — як вій­ну, що принесе визволе­н­ня Україні. Громадськості Одеси вдалося роз­почати ви­да­н­ня часопису «Основа» (1915), що замінив за­боронений «ЛНВ», однак і він потрапив під заборону (ви­йшло лише три номери). 1917 з поч. укр. революції при­знач. комісаром одного з р-нів Одеси, а згодом і комісаром міста (до травня 1918); входив до складу Керів. комітету Одеси. Водночас був обраний до складу ЦК Укр. партії соціалістів-само­стійників (УПСС), діяльність якої була спря­мована на подола­н­ня роз­біжностей між укр. політ. партіями та виробле­н­ня спіл. платформи заради держ. справи — йти єдиним нац. фронтом. Сприяв її роз­будові за рахунок національ­но сві­домих і авторитет. військовиків. До лідерів належали такі видатні військ. діячі, як М. Білинський, Г. Болбочан, О. і П. Ма­каренки. Виразником спіл. інте­ресів мав стати тижневик «Укра­їнське слово». У ньому, крім Л., спів­працювали С. Шелухин, В. Чеховський, М. Гордієвський та І. Гаврилюк. Вид. мало успіх у читачів, про що свідчив наклад — 10 тис. прим. 1917 заснував видавництво «Народний стяг» (згодом пере­вед. в еміграцію). За Геть­манату обі­ймав посаду лікар. ін­спектора, залишався ним і тоді, коли місто захопили денікінці. 1 січня 1919 при­знач. Міні­стром віро­сповідань УНР (від УПСС). У Києві провів оформле­н­ня автокефалії УАПЦ та склика­н­ня її Синоду. Сама автокефалія була проголошена раніше, але тільки ріше­н­ням Синоду УАПЦ здобула права громадянства і під­тримку держави. У недовгий період пере­бува­н­ня Директорії у Камʼянці-Поділь­ському — в. о. Міністра віро­­сповідань, юстиції та охорони здоровʼя. Водночас працював у Всеукр. нац. раді над парламентизацією устрою УНР. Восени 1919 — серпні 1920 — в уряд. комісії з під­готовки Кон­ституції УНР у м. Тарнув (Польща). Тут 1921 скликано перший від часів Директорії парламент — Раду Республіки. Л. від­крив перше його засі­да­н­ня привіта­н­ням Армії УНР. У скликаному першому уряд. комітеті, відп. перед парламентом при­знач. Міні­стром охорони здоровʼя. Згодом працював лікарем у військ. таборах. Проводив і далі парт. роботу. Був головою Тарнув. філії УПСС, яку поповнили Й. Хилецький, Я. Хрис­тич, Ю. Колард, В. Мурський, Д. Щербина та ін. Склав свої повноваже­н­ня у червні 1921. Після закри­т­тя «Тарнів. центру» у березні 1922 при­їхав до Львова, почав працювати приват. лікарем у Вин­никах. Тут упорядковував свої твори для вид., збирав матеріали для вшанува­н­ня памʼяті давніх друзів, які загинули у визв. боротьбі, — І. Лу­ценка та М. Білинського. Сам уже тоді був важко хворий на рак шлунка, що спричинив його смерть. У еміграц. період друкувався в офіц. періодиці УНР та вид., що пере­бували на соборниц. позиціях, зокрема ти­жневику «Воля», двотижневику «Визволе­н­ня» тощо. Як тільки у Львові від­новлено вид. «ЛНВ», став його актив. автором. Тут зʼявилася низка літ. творів Л. і посмертно — ст. «Тарасівці» (1925). Братство тарасівців висвітлював і в автобіогр. спогадах, опубл. у різні роки: «Тарасовці. Зі споминів» («Письмо з Просвіти», 1922), у ж. «Наші дні» — «Дитинство в Керчі», «Юнацькі роки. Гімназія в Керчі» (обидва — 1942), «Університет і Тарасівці» (1943). Письмен­ниц. твор­чість Л. охоплює прозу різних жанрів і поезію. Найбільшу частину її становлять оповіда­н­ня, в яких реалістично від­образив тяжке життя народу, духовні порива­н­ня і щоден­ну працю демократ. інтелігенції, картини воєн. дійсності («Він умирав», 1905; «У неві­дому путь», 1908; «По щастя», 1912; «Нові хрести», П., 1913). Л. порушував нац.-патріот., філос.-етичні про­блеми (казки-поеми «Колесо життя» // «Українська хата», 1909, № 1; «Дух Всесвіту» // там само, 1911, № 10; новели «З нового світу», К., 1918; «Утома», «Кара», обидві — 1922; «Або воля, або смерть», 1923), пере­осмислював фольк­лорно-казк. сюжети («Сім братів», 1899; «Лада Прекрасна», О., 1918; «Орел промінистий», Станіславів, 1920; «Три царства», Станіславів; Коломия; Бистриця, 1922). Як прозаїк тяжів до соц.-психол. стилю, створював індивідуально й національно виразні характеристики персонажів, образ людини, гідної наслідува­н­ня. Писав інтимну («Аль­бом Івасі», «Журба», «Її очі», «На спомин», «Цвіти ще трохи...»; усі — 1906) та громадян. («Суд визволеного краю», 1903; «З чужини», «У камеру № 3», «У камеру № 5», «Уночі», «Море»; усі — 1908) лірику, поезії у прозі. Л. належать стат­ті про творчість Б. Грінченка, О. Плюща та ін., спогади про Н. Грінченко (1908), І. Франка (1918). Пере­клав окремі вірші М. Лермонтова, С. Надсона, П. Вейнберґа, Й.-В. Ґете.

Завантажити статтю