Малишко Андрій Самійлович — Енциклопедія Сучасної України

Малишко Андрій Самійлович

МАЛИ́ШКО Андрій Самійлович (01(14). 12. 1912, м-ко Обухів, нині місто Київ. обл. – 17. 02. 1970, Київ) – поет, перекладач. Чоловік Л. Забашти, батько В. Ма­лишко. Чл. СП СРСР (1936). Сталін. пре­мія (1947) за поему «Прометей» (1946) і зб. «Лірика» (1938); Сталін. премія (1951) і Держ. премія СРСР (1969) за кн. «За синім мо­рем» (1950) і цикл віршів «Дорога під яворами» (1964); Держ. премія України ім. Т. Шевченка (1964) за зб. «Далекі орбіти» (1962). Держ. нагороди СРСР. За­кін. Київ. ІНО (1932). Учителював в Овручі (Житомир. обл.), працював у ред. г. «Радянське слово» (1933), після служби в Чер­воній армії (1934–35) – у ред. г. «Комсомолець України», «Літературна газета» та ж. «Молодий більшовик» у Харкові. У роки 2-ї світ. війни – військкор фронт. г. «Красная Армия», «За Радянську Україну» і «За честь Батьківщини». Після війни переїхав до Києва, був відп. ред. ж. «Дніпро» (1944–47). Від 1960 – голова правління Укр. громад. відділ. Агентства преси «Новини». Перший вірш М. опубл. 1930 у ж. «Молодий більшовик» (№ 9–10), 1935 добірка його віршів уміщена в колект. зб. «Дружба» (Х., 1935). Автор бл. сорока книжок поезій і поем, драм. поеми «Арсе­нал» (1960) і книжок літ.-крит. на­рисів «Думки про поезію» (1959), «Слово про поета. М. Т. Рильський та його творчість» (1960). Бл. 100 лірич. віршів М. покладено на музику, особливо плідною була співпраця поета з композитором П. Майбородою, з котрим вони створили понад 30 пісень, які стали народними («Ки­ївський вальс», «Пісня про рушник», «Вчителько моя», «Стежина», «Ми підем, де трави похилі», «Ти моя вірна любов», «Білі каштани», «Пролягла доріженька», «Цвітуть осінні тихі небеса» та ін.). Поет написав лібрето опер «Молода гвардія» Ю. Мейтуса, «Арсенал» (разом з О. Левадою) Г. Майбороди, поет. осно­ви кантати-симфонії «Україно моя» А. Штогаренка. Виступав і як літ. критик. Перекладав тво­ри О. Пушкіна, О. Твардовського, О. Прокоф'єва, Янки Купали, А. Ку­лешова, В. Пшавели, Г. Гайне, Ф. Прешерна, Я. Івашкевича. М. Рильський (який був викладачем М. в ІНО і опікувався ним) відмітив, що «повів нар. творчості невідступно супроводить поезію М.». Вкоріненість у фольклор виявляється на всіх рівнях поет. твору, це – переважно епіч. ключ поезій М., улюбленим жанром якого є балада або сюжет. вірш; просторозмов­на стилістика (винятково багата на сталі мовні фігури – ідіоми, фразеологізми, при­слів'я тощо); широко вживана у віршах пряма мова в усьому її побут. словесно-інтонац. оснащенні; глибока й орган. мелодійність та інтонац.-стильове тяжіння вірша до пісен. традиції; це також особлива етика світорозуміння, яка відразу не впадає в око і тривалий час лишається ніби «паралел. виміром» по-більшовицьки заангажованих довоєн. текстів митця. Фактично до 2-ї світ. вій­ни цей неочевидний, але вирішальний для еволюції поета вимір сенсів притлумлюється бадьористою героїкою «червоних отаманів», твореній колоквіальним стилем, нерафінована простуватість якого сама по собі має бути свідоцтвом щирості і «земної правди». Проте довоєнна лірика М. за малими винятками фактично цілком уміщується у провід. соцреаліст. рус­лі з його гучною патетикою «ком­сомол. звершень», «звичай. рад. героїв» і «звичай. буднів» оцих звичай. героїв. Хіба що сповнений шанобливості до людини голос, хіба що напрочуд багата, необчухрана мова та ще довір­ливість тону вирізняють цю лірику, яка загалом не підноситься над густим плином публіцист. картин і агіток 1930-х рр. Тепер добре видно, що лише дивовижне й неминуче розкріпачення худож. слова перед лицем смерті (на яке вимушено погоджується приперта гітлерів. навалою кремлів. влада) зумовлює появу справді високохудож., свіжих у своїй просторозмов. інтонованості поезій, таких, як цикл «Україно моя!» (1942) і низка блискучих психологізов. малюнків 1943–46 («Кашовар», «Мати», «Дніпро» та ін.). Тут уже маємо говорити не про стилізацію, яка домінувала у 1930-і рр., а про вищий, третій (за В. Кубілюсом) рівень освоєння фольк­лору як ціліс. морал.-естет. системи, про те, що у слові М. озивається нар. етос, успадковане від свого роду розуміння добра і зла. Це дуже точно помітила вже О. Шпильова, наголошуючи на зв'язку поета не так з нац. фольк­лором, як з культурою. У високій хвилі духов. піднесення часів 2-ї світ. війни поряд «Я утверждаюсь!» П. Тичини, «Клят­ви» М. Бажана, «Слова про рідну матір» М. Рильського звучить «Україно моя!» і низка прекрас. віршів М. Дивним чином характер і суть цього «воєн. ренесансу» розкриває худож. повоєн. провал М., якщо його осмислити належ. чином (йдеться про збірки 1949–54-х рр.). Відомо, що поновна (після «передсмерт. фронт. свободи») рад. ідеологізація літ-ри в повоєнні роки, оце «закручування гайок» через учи­нені Кремлем кампанії боротьби спершу з «безрід. космополітами» (пік – 1949), а тоді із «зоол. націоналістами» (пік – 1951) при­звели до різкого пониження худож. рівня по всьому літ. полю. Але навіть на тлі такого заг. мист. занепаду карикатурна, близька до бурлеску й травестії штучність тогочас. лірики М. вражає. Чому так? Здається, причина полягає у прагненні поета однаково зберегти вірність і своїй мові (яка є гол. носієм етосу), і домінуючій рад. ідеології, себто, по суті антагоніст. началам. І раніше більшов. пафос у шатах укр. нар. епосу виглядав неприродно, але тепер оте прагнення (байдуже, свідоме чи інтуїтивне) сумістити у вірші рад. ідеологію та етично напружений укр. мовний горизонт призводить до ґротеск., комедій. ефектів, подібних до зриву голосу в опер. партії або раптовому фальшу у виконанні муз. твору. На позір ви­ступає якесь анахронічне блазнювання, що бачимо, напр., у таких віршах, як «Негритянка», «В ліфті», «Танець» тощо. Так, це провал, але й, вдумаймося, свід­чення величезної гуманітар. сили! Адже фактично йдеться про унікал. у своїй повноті випадок, коли сама мова, якою послуговується митець, оперлася ідеології, яку він вирішив був сповідати, оперлася, бо місце – зайняте, бо ця мова вже ідеологічно виструнчена і є носієм ціліс., виробленої у віках укр. нар. етики. Т. зв. «друге народження М.», про що гучно заговорила критика з виходом 1964 у світ зб. «Дорога під яворами» і що потвердилося усіма наступ. книжками поета, зумовлене тим, що в силу якихось особистих внутр. спонук і на єдиній хвилі відлиги, яка для М. почалася з кн. «Що записане мною» (1956), він облишив свої попередні зусилля уз­годити неузгоджуване й примирити непримиренне, він зрікся самого наміру сумістити питомо українське, добросердне, на­стояне на повазі до людини і світу, з одного боку, та більшов. класову свідомість, казен. пафос «будівника комунізму», з другого. Між материн. мовою і рад. ідеологією М. насамкінець вибрав мову. І саме цей його вибір став причиною «другого народження» поета, котрий в останні роки свого життя зміг написати низку прекрас. збірок і поет. циклів чуттєво-медитатив. характеру (і це при тому, що йдеться здебільшого про оповідну, риторичну поезію, часто – сюжет. вірш). Так, і в ці роки з-під його пера інколи виходять панегіричні тексти з відповід. рад. атрибутикою (Кремль, зорі, вожді тощо), однак це вже явно узбічна продукція, писана М. «під юві­лейні дати». Це рідкісний у своїй чистоті випадок, коли ми можемо спостерігати онтолог. конфлікт мови та ідеології, що роз­в'язується укр. митцем рад. часу на користь мови. Причому ма­є­мо багато свідчень щодо свідомого характеру цього вибору аж до прямих автор. визнань («Я не жив ці літа за глухою важкою стіною, Буду те говорить, що у серці записане мною», 1956). У під­сумку поезія збагачується низкою дуже сильних у худож. плані творів («Соняшник», «Мати моя полотна наткала…», «Сте­жина», «Майстри», «Богомази», «Сіре гуся» та ін.). «Пісня яворів», «Пісня Максима Рильського» 1964, «Сонети обухівської осені», «Сонети синього квітня», «Сонети вечорів», «Пісня Остапа Вишні» 1966 та ін. стали взір­цевими для новіт. жанру – лірич. циклу, а яскрава і вільна просторозмовна фактура, інтонація не­гучної, довірливої балачки «між своїми», закорінена в обрядовій землероб. товщі метафорика і властива Наддніпрянщині лексика склалися на стиль, явно протипокладений прісному літературниц. гладкописові. Культурна політика СРСР передбачала свідоме витіснення укр. слова (як і кожного ін. національного) на наївні хутір. маргінеси «великого мист-ва», можливого буцімто виключно у просторі рос. мови. А М., приречений на ці правила гри, створив не хутір. загумінок, а потужну худож.-філос. альтернативу сліпій, технократич. і убогій у своїй зрусифікованості імпер. дійсно­сті. Цей пошук і вибір здійснюється М. у дозволеній темат. площині, у, здавалося б, досить безневинній, з точки зору влади, мотив. сфері, а саме: в аспекті ставлення до сучас. пром. цивілізації, до наук.-тех. революції та її наслідків для землі і людини. В опозиції «НТР – Природа» М. з усією можливою силою і прямотою стає на бік останньої. Ясно, що цим він відчутно елімінує укр. світ, на відміну, скажімо, від І. Драча, у якого призьба сільс. хати є водночас і порогом у світ синхрофазотронів. Однак коштом такої елімінації поет без жодних вагань означує те «своє», яке лише й має для нього онтолог. та істор. сенс і яке відрубно відокремлене від усього рад. масиву символів і смислів («Антитеза», «А коли натомимось небо верстати…»). Дивина, однак аль­тернатива світу індустрії та НТР М. імпліцитно виявляється й альтернативою програми КПРС в усій її ідейно-соц. конкретиці. Поет немовби вибудовує свою власну країну, власну безсумнівну дійсність. Такою в естет. й онтолог. сенсі стає творена М. з винятковим душев. трепетом ойкумена київ. Наддніпрянщини, оця вітровійна і пагорбиста, – бо над рікою, – країна гречкосіїв, шевців, бондарів, стельмахів, гончарів, богомазів, а ще сонця, води, чорнозему і мазанок, які пахнуть зелом і медом, край, де «важкі вітри не випили роси, черлені трави бродять буйним соком, і вдалині над обрієм високим лугів осінніх теплі голоси». Тут «вітри обгінчі», тут «літо в переджинку на плесо вод веде погожі дні», тут рідний соняшник – надія при реченці цивілізац. гуркоту – «у круглястім беретику лиш похилений трохи мій малий амулетику на краєчку епохи». В цій пізній ліриці проявлені краса і сила, правда і кривда, як їх розуміє наш народ у своєму тисячоліт. триванні. Цей духов. досвід укр. світу, насамкінець уповні відкритий розумові, серцю і слову, імплі­­цитно протистоїть пишногубій фарисей. сучасності, – через напружене очікування живого, істинного, первозданного, «сво- го»: «Скільки літ у вирії дивлюся: встань же, слово, серця яр чудесна, непродажне сіре моє гуся, тонкогорла флейта піднебесна!». Так поет започатковує широку і сильну стильову течію ру­сти­кальної (селян.) лірики (підхопле­ну і розвинуту згодом Б. Олій­ником, М. Шевченком, В. Осадчим, Д. Івановим, М. Тимчаком, П. Гірником та ін.). Саме так М. здобувається на високу поезію, усвідомлюючи гірку іронію оцьо­го свого «другого народження» на шостому десятку влас. літ: «Я просто мало жив. Повір мені». Про М. на кіностудії «Укртелефільм» знято д/ф «Андрій Малишко» (1983). Його ім'ям названо вулиці в Києві та багатьох містах України, у рідному місті в будинку, де народився поет, відкрито музей (1991). У Києві 2016 встановлено пам'ятник М.

Тв.: Батьківщина. 1936; З книги життя. 1938; Народження синів. 1939; Листи червоноармійця Опанаса Байди. 1940; Зореві дні. 1940; Березень. 1940; Жайворонки. 1940; До бою вставайте! 1941; Понад пожари. 1942; Слово о пол­ку. 1943; Битва. 1943; Полонянка. 1944; Ярославна. 1946; Любов. 1946; Чотири літа. 1946; Кіт-воркіт. 1947; Це було на світанку. 1948; Весняна книга. 1949; П'ять поем. 1950; Корейська поема. 1951; Ко­раблик. 1951; Дарунки вождю. 1952; Но­ві обрії. 1953; Книга братів. 1954; Пшениченька. 1958; Заповітне джерело. 1959; Серце моєї матері. 1959; Дубовий цвіт. 1960; Полудень віку. 1960; Віщий голос. 1961; Листи на світанні. 1961; В си­нім полі. 1962; Прозорість. 1962; Тарас Шевченко. Драматична пісня. 1964; Перстень. 1966; Рута. 1966; Синій літопис. 1968; Серпень душі моєї. 1970; Тво­ри: В 10 т. 1972–74 (усі – Київ).

Літ.: Коваленко Л. Поет Андрій Малишко. К., 1957; Про Андрія Малишка: Статті, враження, вірші, відгуки. К., 1962; Костенко А. Андрій Малишко: Біогр. повість. К., 1987; Шпильова О. Андрій Малишко // Андрій Малишко. Поетичні твори, літературно-критичні статті. К., 1988; Моренець В. Поезія трьох десятиліть // Діалектика худож. пошуку. К., 1989; Його ж. Андрій Малишко // СіЧ. 1990. № 1; Домотенко Ю. До отчого гнізда (Відкриття в Обухові мемор. оселі А. Малишка) // Старожитності. 1991. Ч. 4; Ткаченко А. Андрій Малишко // Історія укр. літ-ри ХХ ст.: У 2 кн. Кн. 2. К., 1995; Проненко В. Про Малишка, якого не знали // Вітчизна. 2005. № 1–2.

В. П. Моренець


Покликання на статтю