МИ́СИК Василь Олександрович (псевдоніми і криптоніми: Норд В., В. М., В. Н., М. В.; 11(24). 07. 1907, село Новопавлівка, нині Межівського ра­йону Дні­пропетровської області — 03. 03. 1983, Харків) — письмен­ник, пере­кладач. Премія імені М. Рильського (1977) за пере­кладацьку діяльність. У 1920-х — на початку 1930-х років належав до Спілки селянських письмен­ників «Плуг», літературних організацій Пролітфронт, ВУСПП. Один із перших членів Спілки радянських письмен­ників України (1934). У 1920 на М. звернув увагу вчитель-поет А. Казка, який не­вдовзі зошит із його віршами пере­дав П. Тичині. 1924 П. Тичина разом з І. Дні­провським за­просили М. до Харкова, де у різний час він закінчив таджицьке від­діле­н­ня технікуму сходо­знавства (1933), на­вчався на математичному факультеті університету (1957), працював кореспондентом у видавництві, завідувачем бібліотеки Будинку літераторів імені В. Ел­лана-Блакитного (1927–34), бухгалтером під­шипникового заводу (1949–56). Знав російську, польську, німецьку, французьку, англійську, перську мови, а також есперанто. Перший вірш на­друкував, за власною згадкою, «в окружній газеті у Павло­граді» восени 1922. В українську літературу М. увів П. Тичина, опублікувавши в журналі «Червоний шлях» (1923, № 1) його сонет «Зонá» (з поясне­н­ням назви: «…погоріле під час посухи зерно»), а в пізніших числах — ще кілька творів, отриманих від А. Казки. Від­тоді поет активно друкувався у журналах «Зна­н­ня», «Всесвіт», «Плужанин», «Життя й революція», «Молодняк», «Червоні квіти», «Плуг», «Пролітфронт», «Літературний ярмарок», газетах «Культура і побут», «Зоря» та ін. Дебютував збіркою «Трави» (Х., 1927) — це бентежна лірика, пройнята філософією українського села і степу. В на­ступних збірках — «Блакитний міст» (1929), «Чотири вітри» (1930; обидві — Харків), «Будівники», «Турксиб» (обидві — Харків; Київ, 1933) — М. стає все залежнішим від радянської політики колективізації сільського господарства та індустріальної гігантоманії. Це, проте, не врятувало його від арешту. 4 листопада 1934 заарештований і увʼязнений як начебто член антирадянської терористичної організації. Незаслужене покара­н­ня від­бував у Соловецьких таборах (РФ, 1935–40). Учасник 2-ї світової війни (1941–42, 1945); вʼязень німецьких концтаборів (Житомир, Сянок, Заґан; 1942–45). Реабілітований 1956, тоді ж поновлений у Спілці радянських письмен­ників України, однак до кінця життя пере­бував під на­глядом спец­служб. Перед війною М. Рильський ризикнув нагадати про М. публікацією його поеми «Хата» («Радянська література», 1940, № 10–12) — на твір не забарилася брудна замовницька критика. Після реабілітації, усе ж, під­триманий авторитетними письмен­никами, редакцією журналу «Прапор», М. повернувся у літературу. Попри цензурні та інші пере­шкоди, періодично видавав нові книги — поетичні збірки «Ви­бране» (К., 1958), «Борозни» (Х., 1962), «Верхові­т­тя» (1963), «Чорнотроп» (1966), «Біля криниці» (1967), «Лан» (1970), «Берег» (1972), «Планета» (1977; усі — Київ); збірки оповідань, нарисів і статей «Брянський ліс» (1978), «Зу­стрічі» (1982; обидві — Харків). У поемах «Щастя», «Геть­манівна» утверджував тезу, що добро, набуте чужою, а не своєю працею, не можна вважати щастям. Своєрідна поетична «візитівка» М. — вірш «Сучасність». У поезії «Треба пройти пів­світу…» прихована поетова біо­графія. Чимало поезій — на світові, особливо східні, мотиви. Серед таких — поеми «Камболет» і «Заво­йовник». Перша — звеличе­н­ня незрадливої, саможертовної, а тому всепереможної, людської дружби, друга — викри­т­тя нікчемності колись грізного руїн­ника столиць і нищителя народів — хана (в іншому місці — «вождя») перед лицем смерті. Для до­шкільнят «на корейський народний мотив» написав казку «Знайко» (окреме ви­да­н­ня — К., 1960). У прозі М. особливих успіхів не здобув. Дебютував оповіда­н­ням «Ґалаґанів сон» (1930), потім видав нариси «Тисячі кілометрів» (1931; обидва ви­да­н­ня — Харків; Київ) і «Казах­станська маґістраля» (Х., 1932). Усе це — в дусі тогочасної ейфорії соціалістичного будівництва. Повоєн­на проза — пере­важно про війну: оповіда­н­ня «Страх», «Вовки», «На станції», «Комбат», «Сержант Шевченко», повість «Тривога». Особливо значуща пере­кладацька діяльність М. До арешту він встиг видати в своїй інтер­претації «Пісні та поеми» Р. Бернса (Х.; К., 1932), а вже його пере­клади з Дж. Дос Пас­соса («1919» // «Дж. Дос Пас­сос. Твори», том 4, Х.; К., 1935) і Д. Дефо («Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим», К., 1938) ви­йшли анонімно. У київській серії «Перлини світової лірики», зокрема, побачили світ пере­кладені М. твори Рудакі («Ви­бране», 1962), О. Хайяма («Рубаї», 1965), Гафіза («Лірика», 1971). У цій же серії видав «Поезії» Р. Бернса (1965; разом з М. Лукашем) та «Поезії» Дж. Кітса (1968). Пере­клав також роман ОʼГенрі «Королі і капуста» (К., 1962), трагедії В. Шек­спіра «Ромео і Джульєт­та», «Тимон Афінський». Серед інших авторів, яких пере­кладав М., — Фірдоусі, Ібн Сіна (Авіцен­на), Нізамі, Сааді, Джамі, Махтумкулі, Дж. Мільтон, Дж.-Ґ. Байрон, П.-Б. Шеллі, Й.-В. Ґете, П. Беранже, О. Пушкін, Г. Лонґфел­ло, В. Вітмен, Р. Таґор, Х. Смирненський, О. Абашелі, Максим Танк. Автор перед­мов до творів пере­кладених ним класиків і до збірок сучасників, рецензій (на книги О. Ведміцького, М. Рильського, В. Сосюри, М. Йогансена, В. Поліщука, Є. Григорука, С. Бена), спогадів (про М. Зерова, В. Свідзинського). Окремі твори М. пере­кладені російською, білоруською, чеською, болгарською, словацькою та іншими мовами. Архів поета зберігається в Харківському літературному музеї. НСПУ і редакція журналу «Дні­про» 1995 встановили літературну премію імені М. за поетичні книги і пере­клади.