Мислення

Визначення і загальна характеристика

МИ́СЛЕННЯ — інформаційна діяльність, що набула якості опосередкованого, узагальненого пі­зна­н­ня, що за допомогою абстрагува­н­ня, міркувань (зі­ставлень пі­знава­льних образів та логічного виведе­н­ня думок) і типізації даних про світ роз­криває необхідні звʼя­зки, закономірності, тенденції роз­витку явищ. М. виходить за межі емпіричного спо­гля­да­н­ня, ідеально від­творює процеси буття в їхній необхідності та потенційності, що до­зволяє формувати закони (див. Закон і хаос). М. повʼязане з моделюва­н­ням можливих ситуацій і тому здатне до планува­н­ня дій і перед­баче­н­ня їхніх наслідків. Процес М. ви­значають за допомогою логічних операцій: порівня­н­ня пі­знавальних обʼєктів (наочних даних чи уявних, ідеалізованих), аналіз і синтез даних, абстрагува­н­ня істот. ознак обʼєктів від їхніх другорядних рис і від самих обʼєктів, узагальне­н­ня, класифікація тощо. Мислен­нєві операції здійснюють за допомогою мови та мовних знаків, що є засобом акумуляції, формалізації та транс­ляції інформації. М. від­значається специфічним апаратом форм і методів функціонува­н­ня. Вихід. формою процесу М. є судже­н­ня, зміст якого роз­кривають через побудову умовиводів і здійснюють шляхом зі­ставле­н­ня різних суджень. Оперуючи наявними знан­нями, під час цього зі­ставлен­ня за певними правилами висновку знаходять нові сторони та від­ноше­н­ня. Синтезом суджень про певний обʼєкт є поня­т­тя, яке в теор. системах зна­н­ня стає формою роз­витку ідеї. М. полягає в по­стій. пере­ходах від окремого до загального, від конкретного до абстрактного та навпаки (див. Абстрактне і конкретне). Усві­домле­н­ня цих пере­ходів досягають особливими методами М., зокрема дедуктивними та індуктивними при­йомами пі­зна­н­ня (див. Індукція і дедукція). У методол. ракурсі М. ви­значають категоріями як засобами створе­н­ня понять про поня­т­тя, щаблями освоє­н­ня думкою істотного, загального й необхідного в явищах дійсності, засобами мислимої її рекон­струкції. Від­повід­но до роз­кри­т­тя в історії пі­зна­н­ня різних категоріальних схем ро­зумі­н­ня світу М. характеризують певні стилі. Генетично й за пере­важ. викори­ста­н­ням умо­глядних чи практичних дій у мислен­нєвому процесі виділяють конкретно-ді­йове й теоретичне М. За характером побудови мислен­нєвих фактів, формами їхнього здійсне­н­ня та зав­да­н­нями роз­різняють також М. образно-спрямоване й абстрактне. М. ви­вчають у психології, формальній логіці, лінгвістиці, фізіології, нейрокібернетиці. Оскільки М. від­творює певні процеси дійсності й має в ній від­повід­ні аналог. явища, деякі з цих процесів можна використовувати для кібернет. моделюва­н­ня мислен­нєвих актів. Ці моделі інформ.-технол. моментів думки називають «машин.» М., бо їх здійснюють на тех. системах, тобто побудов. людиною «органах люд. мозку». Проте М. як матеріально зумовлене сусп. явище не є автоном., формал. процесом думки, а теор. компонентом практ. освоє­н­ня світу, тому його не можна роз­глядати окремо від люд. діяльності. Отже, «машин­не» М. не є М. у повному ро­зумін­ні. У процесі М. специфічно виявляється активність субʼєкта, який теоретично засвоює світ у пер­спективі його пере­творе­н­ня на предмет цілеспрямов. діяльності. Генеза цієї діяльності становить водночас історію роз­витку М. Зародки мислен­нєвої діяльності у формі елементар., наочно-дієвого, «мотор.» М. властиві вже вищим ссавцям. Проте якісно нове, люд. М. виникло та сформувалося з роз­витком сусп. праці й мовного спілкува­н­ня людей. Спочатку М. без­посередньо впліталося в практ. діяльність. Згодом на основі генералізації дій людини, обʼ­єд­на­н­ня нею обʼєктів у певні класи за спільністю їхнього практ. викори­ста­н­ня та символіч. по­значе­н­ня у мові було сформано ідеал. предмети діяльності й специфічні операції над ними. Практ. дію транс­формовано в ро­зумову, закріплено внутр., духов. досві­дом людей. Природне за істор. перед­умовами М. є су­спільно зумовленим процесом пі­зна­н­ня людиною світу.

Стиль мисле­н­ня — концептуальний спосіб викори­ста­н­ня методу, характеристика стандарт. уявлень його за­глибле­н­ня у конкрет. матеріал, що ви­значається роз­кри­т­тям у науці та культурі евристичних можливостей певних фундаментал. понять чи категорій. Якщо метод є способом дій, орієнтов. на здобу­т­тя істини, то стиль є тим чи ін. шляхом, яким реалізують цю орієнтованість. Таких шляхів може бути декілька — залежно від того, які стандартні уявле­н­ня при­ймають за вихідні із множини категорій методу. Тому метод в єд­ності зі стилем мисле­н­ня утворює методол. сві­домість певних про­грам творчості та діяльності взагалі. Так, методол. сві­домість антич. атомізму роз­крилася у двох варіантах, коли на перший план виходила категорія необхідності (Демокрит) чи випадковості (Епікур); методол. сві­домість геґельянства знай­шла прояв через спекулятив. стиль викори­ста­н­ня діалектики, у той час як її подальше роз­робле­н­ня здійснювали у напрямі соц.-ді­яльніс. тлумаче­н­ня категорій. У сучас. науці існують стандартні уявле­н­ня функціонува­н­ня її методів, повʼязані зі строго детерміністичним стилем мисле­н­ня (зокрема при викори­стан­ні методів релятивістської механіки), стохастичними ріше­н­нями (характер. для квантово-мех. методології) чи по­єд­на­н­ням цих напрямів у рамках синергетичних під­ходів. При характеристиці стилю мисле­н­ня у природо­знавстві мають на увазі процес посиле­н­ня математизації науки, зро­ста­н­ня евристичності принципів симетрії, інваріантності, простоти, за­стосува­н­ня кон­структивно-технол. та системно-структур. напрямів діяльності, пере­хід від ви­вче­н­ня наяв. форми речей до аналізу їхніх можливих станів тощо. Евристична роль певних категорій чи уявлень у сучас. наук. М. зро­стає через механізм допов­не­н­ня протилежностей. Так, математизація повʼязана зі зворот. процесом опредметне­н­ня (фізикалізації) матем. структур, ймовірніс. опис доповнюють алгоритміч. процедурами, симетрію — асиметрією, інваріантність — варіативністю, дис­кретність — без­перервністю тощо. Загалом стиль мисле­н­ня є формою врахува­н­ня швидкоплин­ності зміни змісту пі­знавал. про­блем у стабільній системі того чи ін. методу, що характеризується певною довготривалістю функціонува­н­ня.

Форми мисле­н­ня — структури мислимого змісту, що ви­значаються способом звʼязку думок чи їх елементів та мають всезаг., абстрагов. від конкрет. по­значеності думки характер. Форми мисле­н­ня можуть за­стосовувати від­носно всіх можливих варіацій конкрет. змісту М., оскільки ви­ступають як вияв масовид., сталого, інваріант. у предметно-ситуатив. пере­творе­н­нях мислен­нєвого процесу. Такими сталими, інваріант. засобами по­єд­на­н­ня елементів мислимого змісту є поня­т­тя, судже­н­ня, умовивід і по­вʼязані з ними мислен­нєві схеми ви­значе­н­ня, доведе­н­ня, виведе­н­ня та ін. теор. кон­струкцій. Форми мисле­н­ня ви­вчає формальна логіка. При цьому конкретні елементи мислимого змісту символізуються логіч. змін­ними, а звʼязки між ними — логіч. кон­стантами (від­ноше­н­ня, операції, квантори). Якщо форма думки, що виділена таким чином, може бути зведена до формул. виразу логіч. закону, то саму думку вважають істин­ною за структурою. Це знач­но скорочує процес доведе­н­ня, до­зволяє пере­носити функцію істин­ності з одних положень на ін., спрямовує пошук нових результатів. Пі­знавальну роль форми мисле­н­ня ви­значають тим, що вони виражають внутр. досвід пі­зна­н­ня, освоє­н­ня універсал. від­ношень дійсності. Тому незалежність форми мисле­н­ня від конкрет. змісту думки є зворот. боком їх об­умовленості узагальненим змістом М. в його культурно-істор. опосередкуван­ні. Генетично різниця між формою мисле­н­ня та змістом мисле­н­ня — функціональна. Це до­зволяє виділяти форму мисле­н­ня не лише у структур., а й у функціонал. плані. Такими формами мисле­н­ня за своїми функціями є категорія, ідея, про­блема тощо. При філос. об­ґрунтуван­ні логіки висувають ідею обʼ­єд­на­н­ня структури та функцій форм мисле­н­ня, роз­кри­т­тя досвіду пі­зна­н­ня, що ви­значає їх генезис. У діалект. варіанті такого об­ґрунтува­н­ня пропонують роз­гляд форм мисле­н­ня як певних фігур взаємодії категорій одинич., особливого та всезаг. (за Ґ. Геґелем), що до­зволяє порівнювати їх з певними структурами дійсності та людської діяльності.

С. Б. Кримський

Мисле­н­ня і принцип єд­ності буття

М. і принцип єд­ності буття — один з основних принципів фі­лософії, оскільки М. і буття — най­більш загальні протилежності, що існують у світі. Має декілька аспектів. Генет. єд­ність М. і буття є про­блемою, на яку існують різні від­повіді. Матеріалізм вважає буття первин­ним, М. — вторин­ним за походже­н­ням, ідеалізм — нав­паки, буття виводить з М., ідеї тощо. Третя точка зору полягає в тому, що обидва існують завжди і роз­виваються одночасно як одне ціле (Ф. Шел­лінґ, П.-Т. де Шарден та ін.). Гносеол. аспект принципу полягає у пі­знан­ні буття за допомогою М. Йому протистоять агностицизм і скептицизм. М. і буття знаходяться нібито в різних місцях: перше — в нас, друге — поза нами (нашим М. і сві­домістю взагалі). Але за такої їхньої роз­біжності мислителі по-різному оцінюють можливості людського М. Під­ставою для агностицизму і скептицизму є положе­н­ня, висунуте Р. Декартом і роз­винуте І. Кантом: за допомогою одного М., без почут­тів, неможливо довести буття будь-якої речі чи істоти. Проти­ставле­н­ня М. і буття — це вияв проти­стоя­н­ня людини навколишньому світові: вона під­носиться над ним, від­носиться до нього зовні, бо не ви­знає без­посередньо існуючого, а змінює його і створює нову дійсність. Людина внаслідок цього не помічає, що її М. є серцевиною світу, бо воно є внутрішнім у людині, а сама вона є внутрішньою у природі, її концентрація і ядро — мікрокосм. М. таким чином і зовнішнє щодо природи, і внутрішнє в ній. Із зовн. бу­т­тям М. повʼязане опосередковано, через органи почу­т­тя, а з внутр. бу­т­тям, властивістю якого воно є, — без­посередньо, воно «роз­лите» по ньому. Тому зміст дійсності може входити в нього і ззовні, і зсередини. Проявом ос­­тан­нього є апріорне в нашому М., вроджені зародки категоріал. та ін. форм, які виявила генетична психологія і які роз­виваються під впливом діяльності й спілкува­н­ня. Близькою до цієї точки зору була позиція Ґ. Геґеля. Тотожність М. і буття — принцип його логіки — означає, що М. знаходиться всередині, у серцевині буття і тому існує у по­двій. ви­гляді: як усві­домлене в людині й несві­доме в навколиш. світі. Сама єд­ність при цьому також має два значе­н­ня: оскільки людське М. вбирає властивості зовн. світу, ідеалізує й узагальнює їх, виникає єд­ність М. і буття на боці М., без­посередньо в М. Оскільки ж ви­знається його існува­н­ня поза людиною, воно тотожне буттю на боці остан­нього. У процесі пі­зна­н­ня така тотожність є не статич. фактом, а по­ступ. збігом субʼєктив. М. і змісту буття: послідовність категорій спрямована від абстракт. і поверхових до більш конкрет. і глибоких, у своїй сукупності вичерпує категоріал. ви­значеності світу і пере­водить їх у систему форм М. (див. також Діалектика, Логіка).

М. О. Булатов

Мисле­н­ня і мова

Мисле­н­ня і мова — два нерозривно повʼязані види інформаційної діяльності, що різняться суттю та специфічними ознаками. Мисле­н­ня — найвища форма активного від­ображе­н­ня обʼєктивної реальності, цілеспрямоване, опосередковане та узагальнене пі­зна­н­ня сут­тєвих звʼязків і стосунків предметів та явищ. Здійснюється в різних формах і структурах (поня­т­тях, категоріях, теоріях), у яких закріплено й узагальнено пі­знавальний та соціально-історичний досвід людства. Процеси мисле­н­ня виявляються в трьох основних видах: практично-ді­йовому, наочно-образному та словесно-логічному. Знаря­д­дям мисле­н­ня є мова, а також інші системи знаків (як абстрактні, на­приклад, математичні, так і конкретно-образні, на­приклад, мова мистецтва). Мова — знакова (у своїй вихідній формі звукова) діяльність, що забезпечує матеріальне оформле­н­ня думок та обмін інформацією між членами су­спільства. Мисле­н­ня, за винятком його практично-ді­йового виду, має психічну, ідеальну природу, тоді як мова — явище за своєю первин­ною природою фізичне, матеріальне. Зʼясува­н­ня ступеня і конкретного характеру звʼязку між мисле­н­ням і мовою становить одну з центральних про­блем теоретичного мово­знавства і філософії мови від початку їхнього роз­витку. У роз­вʼязан­ні цієї про­блеми виявляють глибокі роз­біжності — від прямого ототожне­н­ня мови і мисле­н­ня (Ф. Шлаєрмахер, Й. Гаман) або їх надмірного зближе­н­ня з пере­більше­н­ням ролі мови (В. фон Гумбольдт, Л. Леві-Брюль, бігевіоризм, неогумбольдтіанство, неопозитивізм) до заперече­н­ня без­посереднього звʼязку між ними (Ф. Бенеке) або, частіше, ігнорува­н­ня мисле­н­ня в методиці лінгвістичних досліджень (лінгвістичний формалізм, де­скриптивізм). Діалектичний матеріалізм, метод, спадково найбільшою мірою поширений в українському мово­знавстві, роз­глядає мову і мисле­н­ня як діалектичну єд­ність. Мова є без­посередньо матеріальною опорою мисле­н­ня тільки в його словесно-логічному виді. Як процес спілкува­н­ня між членами су­спільства мовна діяльність лише в не­значній частині випадків (на­приклад, при мислен­ні вголос у роз­рахунку на сприйня­т­тя слухачів) збігається з процесом мисле­н­ня, звичайно ж, виражається за­звичай вже сформована думка (зокрема як результат практично-ді­йового або наочно-образного мисле­н­ня). Словесно-логічний вид мисле­н­ня забезпечується двома специфічними особливостями мови: природно не мотивованим, умовним характером історично усталеного звʼязку слів як знакових одиниць із по­значуваними сутностями й членува­н­ням мовлен­нєвого потоку на від­носно обмежені за обсягом формально роз­межовані й внутрішньо організовані від­різки — рече­н­ня. Слова, на від­міну від наочних психічних образів предметів і явищ, не виявляють, за винятком звуконаслідувань, жодних подібностей до природних, чут­тєво спри­йманих обʼєктів, що до­зволяє створювати на основі слів і асоціювати з ними не лише узагальнені уявле­н­ня про предмети, а й поня­т­тя будь-якого ступеня узагальненості та абстрактності. Рече­н­ня, що історично беруть свій початок від елементарних висловлювань, зумовили виділе­н­ня в потоці мисле­н­ня окремо від­носно від­межованих одна від одної одиниць, умовно під­воджуваних у логіці й психології під різні види суджень та умовиводів. Проте прямої від­повід­ності між одиницями мисле­н­ня і спів­від­носними з ними одиницями мови немає: у тій самій мові одна думка або її компоненти — поня­т­тя й уявле­н­ня — можуть бути оформлені різними рече­н­нями, словами або словосполуками, а ті самі слова можуть бути викори­стані для оформле­н­ня різних понять та уявлень. Крім цього, службові, вказівні й подібні слова взагалі не можуть по­значати понять або уявлень, а, на­приклад, спонукальні, питальні й подібні рече­н­ня роз­раховані тільки на вираже­н­ня волевиявлень і субʼєктивного ставле­н­ня мовців до будь-яких фактів. Багатовіковий процес оформле­н­ня і вираже­н­ня думок за посередництвом мови зумовив роз­виток у граматичному ладі мов низки форм, категорій, частково спів­від­носних з деякими загальними категоріями мисле­н­ня, на­приклад, під­мет, присудок, додаток та означе­н­ня на­ближено від­повід­ають смисловим категоріям субʼєкта, предиката (в різних їх ро­зумі­н­нях), обʼєкта й атрибута; формальні категорії імен­ника, дієслова, прикметника, числівника і граматичні категорії числа на­ближено від­повід­ають смисловим категоріям предмета або явища, процесу (зокрема дії або стану), якості й кількості: формальні категорії сполучників, при­ймен­ників, від­мінків і граматичних часів на­ближено від­повід­ають смисловим категоріям звʼязку, від­ноше­н­ня, часу і тощо. Категорії, що мають свою під­ставу в тих самих властивостях дійсності, формувалися у мислен­ні і мові неоднаково: загальні категорії мисле­н­ня — прямий результат роз­витку самого мисле­н­ня, а формальні категорії мови — результат не контрольованого мисле­н­ням тривалого процесу стихійного узагальне­н­ня мовних форм, що використовувалися для утворе­н­ня і вираже­н­ня думок. Разом з тим у граматичному ладі мов роз­виваються обовʼязкові для певних частин мови і кон­струкцій рече­н­ня формальні категорії, що не мають жодної від­повід­ності категоріям мисле­н­ня або від­повід­ають будь-яким факультативним його категоріям. На­приклад, категорії граматичного роду означеності / нео­значеності, виду дієслова виникають унаслідок зумовленого системним характером мови пошире­н­ня на всі слова певної частини мови формальних ознак, властивих в історії мови лише окремим словам і не завжди актуальних для мисле­н­ня. Другі категорії, як, на­приклад, категорія модальності, від­ображають субʼєктивне ставле­н­ня мовця до змісту висловле­н­ня; треті, як, на­приклад, категорія особи, по­значають типові умови усного мовного спілкува­н­ня і характеризують мову не з боку її функції в мислен­ні, а з боку функції в комунікації. Граматичну семантику таких категорій (роду, виду тощо) мовці не усві­домлюють і в конкретний зміст думки не включають. Якщо між семантикою граматичної категорії і конкретним змістом оформлюваної думки, що вимагає вираже­н­ня, виникає суперечність (на­приклад, при невід­повід­ності граматичного під­мета субʼєктові думки), у мові від­находяться інші засоби для адекватної пере­дачі від­повід­ного компонента змісту (на­приклад, інтонація). Тому властиві різним мовам семантичні особливості граматичних категорій ніколи не вносять істотних між­мовних від­мін­ностей у зміст оформлюваних за їх допомогою думок про ті самі обʼєктивні сутності. У ході історичного роз­витку мисле­н­ня і мови характер їхньої взаємодії не залишався не­змін­ним. На початкових етапах роз­витку су­спільства мова, що роз­вивалася перед­усім як засіб спілкува­н­ня, разом з тим включалася в процеси мисле­н­ня, доповнюючи два первісні його види — практично-ді­йовий і наочно-образний — новим, якісно вищим видом словесно-логічного мисле­н­ня і тим самим активно стимулюючи роз­виток мисле­н­ня взагалі. Роз­виток писемності посилив вплив мови на мисле­н­ня і на саму інтенсивність мовного спілкува­н­ня, значно збільшив можливості мови як засобу оформле­н­ня думки. Загалом з історичним роз­витком мисле­н­ня в усіх видах по­ступово посилюється його вплив на мову, що по­значається головним чином на роз­ширен­ні значень слів, на кількісному зро­стан­ні лексичного та фразеологічного складу мови, що від­ображає збагаче­н­ня понят­тєвого апарата мисле­н­ня, і на уточнен­ні та диференціації синтаксичних засобів вираже­н­ня смислових від­ношень.

Літ.: Потебня А. А. Мысль и языкъ. Х., 1862; 1892; 1913; К., 1993; Выготский Л. С. Мышление и речь // Выготский Л. С. Избр. пенхол. ис­следования. Москва, 1956; Мышление и язык. Москва, 1957; J. В. Carrol. Language and thought. Engtewood Cliffs, 1964; Колшанский Г. В. Логика и структура языка. Mосква, 1965; Язык и мышление. Mосква, 1967; Панфилов В. З. Взаимоотношение языка и мышления. Москва, 1971; Кацнельсон С. Д. Типология языка и речевое мышление. Ленин­град, 1972; Лурия A. P. Язык и со­знание. Mосква, 1979; Березин Ф. M., Головин Б. Н. Общее языко­знание. Mосква, 1979; Потебня О. Думка і мова // Естетика і поетика слова. К., 1986; Семчинський С. В. Мова і мисле­н­ня // Семчинський С. В. Загальне мово­знавство. К., 1996.

О. С. Мельничук

Завантажити статтю