Мислення — Енциклопедія Сучасної України

Мислення

МИ́СЛЕННЯ – інформаційна діяльність, що набула якості опосередкованого, узагальненого пізнання, що за допомогою абстрагування, міркувань (зіставлень пізнава­льних образів та логічного виведення думок) і типізації даних про світ розкриває необхідні зв'я­зки, закономірності, тенденції розвитку явищ. М. виходить за межі емпірич. споглядання, ідеально відтворює процеси буття в їхній необхідності та потенційності, що дозволяє формувати закони (див. Закон і хаос). М. пов'язане з моделюванням можливих ситуацій і тому здатне до планування дій і передбачення їхніх наслідків. Процес М. визначають за допомогою логіч. операцій: порівняння пізнавал. об'єктів (наочних даних чи уявних, ідеалізованих), аналіз і синтез даних, абстрагування істот. ознак об'єктів від їхніх другоряд. рис і від самих об'єктів, узагальнення, класифікація тощо. Мислит. операції здійснюють за допомогою мови та мовних знаків, що є засобом акумуляції, формалізації та трансляції інформації. М. відзначається специфіч. апаратом форм і методів функціонування. Вихід. формою процесу М. є судження, зміст якого розкривають через побудову умовиводів і здійснюють шляхом зіставлення різних суджень. Оперуючи наявними знан­нями, під час цього зіставлен­ня за певними правилами висновку знаходять нові сторони та відношення. Синтезом суджень про певний об'єкт є поняття, яке в теор. системах знання стає формою розвитку ідеї. М. полягає в постій. переходах від окремого до загального, від конкретного до абстрактного та навпаки (див. Абстрактне і конкретне). Усвідомлення цих переходів досягають особл. методами М., зокрема дедукт. та індукт. прийомами пізнання (див. Індукція і дедукція). У методол. ракурсі М. визначають категоріями як засобами створення понять про поняття, щаблями освоєння думкою істотного, загального й необхідного в явищах дійсності, засобами мислимої її реконструкції. Відповідно до розкриття в історії пізнання різних категоріал. схем розуміння світу М. характеризують певні стилі. Генетично й за переваж. використанням умогляд. чи практ. дій у мислит. процесі виділяють конкретно-дійове й теор. М. За характером побудови мислит. фактів, формами їхнього здійснення та завданнями розрізняють також М. образно-спрямоване й абстрактне. М. вивчають у психології, формал. логіці, лінгвістиці, фізіології, нейрокібернетиці. Оскільки М. відтворює певні процеси дійсності й має в ній відповідні аналог. явища, деякі з цих процесів можна використовувати для кібернет. моделювання мислит. актів. Ці моделі інформ.-технол. моментів думки називають «машин.» М., бо їх здійснюють на тех. системах, тобто побудов. людиною «органах люд. мозку». Проте М. як матеріально зумовлене сусп. явище не є автоном., формал. процесом думки, а теор. компонентом практ. освоєння світу, тому його не можна розглядати окремо від люд. діяльності. Отже, «машинне» М. не є М. у повному розумінні. У процесі М. специфічно виявляється активність суб'єкта, який теоретично засвоює світ у перспективі його перетворення на предмет цілеспрямов. діяльності. Генеза цієї діяльності становить водночас історію розвитку М. Зародки мислит. діяльності у формі елементар., наочно-дієвого, «мотор.» М. властиві вже вищим ссавцям. Проте якісно нове, люд. М. виникло та сформувалося з розвитком сусп. праці й мовного спілкування людей. Спочатку М. безпосередньо впліталося в практ. діяльність. Згодом на основі генералізації дій людини, об'єднання нею об'єктів у певні класи за спільністю їхнього практ. використання та символіч. позначення у мові було сформано ідеал. предмети діяльності й специфічні операції над ними. Практ. дію трансформовано в розумову, закріплено внутр., духов. досвідом людей. Природне за істор. передумовами М. є суспільно зумовленим процесом пізнання людиною світу. Мислення стиль (М. с.) – концептуал. спосіб використання методу, характеристика стандарт. уявлень його заглиблення у конкрет. матеріал, що визначається розкриттям у науці та культурі евристич. можливостей певних фундаментал. понять чи категорій. Якщо метод є способом дій, орієнтов. на здобуття істини, то стиль є тим чи ін. шляхом, яким реалізують цю орієнтованість. Таких шляхів може бути декілька – залежно від того, які стандартні уявлення приймають за вихідні із множини категорій методу. Тому метод в єдності з М. с. утворює методол. свідомість певних програм творчості та діяльності взагалі. Так, методол. свідомість антич. атомізму розкрилася у двох варіантах, коли на перший план виходила категорія необхідності (Демокрит) чи випадковості (Епікур); методол. свідомість геґельянства знай­шла прояв через спекулятив. стиль використання діалектики, у той час як її подальше розроблення здійснювали у напрямі соц.-ді­яльніс. тлумачення категорій. У сучас. науці існують стандартні уявлення функціонування її методів, пов'язані зі строго детермініст. М. с. (зокрема при використанні методів релятивіст. механіки), стохастич. рішеннями (характер. для квантово-мех. методології) чи поєднанням цих напрямів у рамках синергет. підходів. При характеристиці М. с. у природознавстві мають на увазі процес посилення математизації науки, зростання евристичності принципів симетрії, інваріантності, простоти, застосування конструктивно-технол. та системно-структур. напрямів діяльності, перехід від вивчення наяв. форми речей до аналізу їхніх можливих станів тощо. Евристична роль певних категорій чи уявлень у сучас. наук. М. зростає через механізм допов­нення протилежностей. Так, математизація пов'язана зі зворот. процесом опредметнення (фізикалізації) матем. структур, ймовірніс. опис доповнюють алгоритміч. процедурами, симетрію – асиметрією, інваріантність – варіативністю, дискретність – безперервністю тощо. Загалом М. с. є формою врахування швидкоплинності зміни змісту пізнавал. проблем у стабіл. системі того чи ін. методу, що характеризується певною довготривалістю функціонування. Мислення форми (М. ф.) – структури мислимого змісту, що визначаються способом зв'язку думок чи їх елементів та мають всезаг., абстрагов. від конкрет. позначеності думки характер. М. ф. можуть застосовувати відносно всіх можливих варіацій конкрет. змісту М., оскільки виступають як вияв масовид., сталого, інваріант. у предметно-ситуатив. перетвореннях мислител. процесу. Такими сталими, інваріант. засобами поєднання елементів мислимого змісту є поняття, судження, умовивід і по­в'язані з ними мислител. схеми визначення, доведення, виведення та ін. теор. конструкцій. М. ф. вивчає формальна логіка. При цьому конкретні елементи мислимого змісту символізуються логіч. змінними, а зв'язки між ними – логіч. константами (відношення, операції, квантори). Якщо форма думки, що виділена таким чином, може бути зведена до формул. виразу логіч. закону, то саму думку вважають істинною за структурою. Це знач­но скорочує процес доведення, дозволяє переносити функцію істинності з одних положень на ін., спрямовує пошук нових результатів. Пізнавал. роль М. ф. визначають тим, що вони виражають внутр. досвід пізнання, освоєння універсал. відношень дійсності. Тому незалежність М. ф. від конкрет. змісту думки є зворот. боком їх обумовленості узагальненим змістом М. в його культурно-істор. опосередкуванні. Генетично різниця між М. ф. та змістом М. – функціональна. Це дозволяє виділяти М. ф. не лише у структур., а й у функціонал. плані. Такими М. ф. за своїми функціями є категорія, ідея, проблема тощо. При філос. обґрунтуванні логіки висувають ідею об'єднання структури та функцій М. ф., розкриття досвіду пізнання, що визначає їх генезис. У діалект. варіанті такого обґрунтування пропонують розгляд М. ф. як певних фігур взаємодії категорій одинич., особливого та всезаг. (за Ґ. Геґелем), що дозволяє порівнювати їх з певними структурами дійсності та люд. діяльності.

С. Б. Кримський

М. і буття принцип єдності – один з основних принципів фі­лософії, оскільки М. і буття – най­більш загальні протилежності, що існують у світі. Має декілька аспектів. Генет. єдність М. і буття є проблемою, на яку існують різні відповіді. Матеріалізм вважає буття первинним, М. – вторинним за походженням, ідеалізм – нав­паки, буття виводить з М., ідеї тощо. Третя точка зору полягає в тому, що обидва існують завжди і розвиваються одночасно як одне ціле (Ф. Шеллінґ, П.-Т. де Шарден та ін.). Гносеол. аспект принципу полягає у пізнанні буття за допомогою М. Йому протистоять агностицизм і скептицизм. М. і буття знаходяться нібито в різних місцях: перше – в нас, друге – поза нами (нашим М. і свідомістю взагалі). Але за такої їхньої розбіжності мислителі по-різному оцінюють можливості людського М. Підставою для агностицизму і скептицизму є положення, висунуте Р. Декартом і розвинуте І. Кантом: за допомогою одного М., без почуттів, неможливо довести буття будь-якої речі чи істоти. Протиставлення М. і буття – це прояв протистояння людини навколиш. світові: вона підноситься над ним, відноситься до нього зовні, бо не визнає безпосередньо існуючого, а змінює його і створює нову дійсність. Людина внаслідок цього не помічає, що її М. є серцевиною світу, бо воно є внутр. у людині, а сама вона є внутр. у природі, її концентрація і ядро – мікрокосм. М. таким чином і зовнішнє щодо природи, і внутрішнє в ній. Із зовн. буттям М. пов'язане опосередковано, через органи почуття, а з внутр. буттям, властивістю якого воно є, – безпосередньо, воно «розлите» по ньому. Тому зміст дійсності може входити в нього і ззовні, і зсередини. Проявом ос­­таннього є апріорне в нашому М., вроджені зародки категоріал. та ін. форм, які виявила генетична психологія і які розвиваються під впливом діяльності й спілкування. Близькою до цієї точки зору була позиція Ґ. Геґеля. Тотожність М. і буття – принцип його логіки – означає, що М. знаходиться всередині, у серцевині буття і тому існує у подвій. вигляді: як усвідомлене в людині й несвідоме в навколиш. світі. Сама єдність при цьому також має два значення: оскільки людське М. вбирає властивості зовн. світу, ідеалізує й узагальнює їх, виникає єдність М. і буття на боці М., безпосередньо в М. Оскільки ж визнається його існування поза людиною, воно тотожне буттю на боці останнього. У процесі пізнання така тотожність є не статич. фактом, а поступ. збігом суб'єктив. М. і змісту буття: послідовність категорій спрямована від абстракт. і поверхових до більш конкрет. і глибоких, у своїй сукупності вичерпує категоріал. визначеності світу і переводить їх у систему форм М. (див. також Діалектика, Логіка).

М. О. Булатов

Мислення і мова (М. і м.) – два нерозривно пов'язані види ін­формаційної діяльності, що різ­няться суттю та специфічними ознаками. М. – найвища форма актив. відображення об'єктив. реальності, цілеспрямоване, опосередковане та узагальнене пізнання суттєвих зв'язків і стосунків предметів та явищ. Здійснюється в різних формах і структурах (поняттях, категоріях, теоріях), у яких закріплено й узагальнено пізнавал. та соц.-істор. досвід людства. Процеси М. виявляються в трьох осн. видах: практ.-дійовому, наочно-образ. та словесно-логічному. Знаряддям М. є мова, а також ін. системи знаків (як абстракт., напр., матем., так і конкретно-образ., напр., мова мист-ва). Мова – знакова (у своїй вихід. формі звукова) дія­льність, що забезпечує матер. оформлення думок та обмін інформацією між чл. сусп-ва. М., за винятком його практ.-дійового виду, має психічну, ідеал. природу, тоді як мова – явище за своєю первин. природою фізичне, матеріальне. З'ясування ступеня і конкрет. характеру зв'язку між М. і м. становить одну з центр. проблем теор. мовознавства і філософії мови від поч. їхнього розвитку. У розв'язанні цієї проблеми виявляють глибокі розбіжності – від прямого ототожнення М. і м. (Ф. Шлаєрмахер, Й. Гаман) або їх надмір. зближення з перебільшенням ролі мови (В. фон Гумбольдт, Л. Леві-Брюль, бігевіоризм, неогумбольдтіанство, неопозитивізм) до заперечення безпосеред. зв'язку між ними (Ф. Бенеке) або, частіше, ігнорування М. в методиці лінгвіст. дослідж. (лінгвіст. формалізм, дескриптивізм). Діалект. матеріалізм, метод, спадково найбільшою мірою поширений в укр. мовознавстві, розглядає М. і м. як діалект. єдність. Мова є безпосередньо матеріал. опорою М. тільки в його словесно-логіч. виді. Як процес спілкування між чл. сусп-ва мовна діяльність лише в незнач. частині випадків (напр., при М. вголос у розрахунку на сприйняття слухачів) збігається з процесом М., звичайно ж, виражається зазвичай вже сформована думка (зокрема як результат практ.-дійового або наочно-образ. М.). Словесно-логіч. вид М. забезпечується двома специф. особливостями мови: природно не мотивованим, умовним характером історично усталеного зв'язку слів як знак. одиниць із позначуваними сутностями й членуванням мовлен. потоку на відносно обмежені за обсягом формально розмежовані й внутрішньо організовані відрізки – речення. Слова, на відміну від наоч. психіч. образів предметів і явищ, не виявляють, за винятком звуконаслідувань, жодних подібностей до природ., чуттєво сприйманих об'єктів, що дозволяє створювати на основі слів і асоціювати з ними не лише узагальнені уявлення про предмети, а й поняття будь-якого ступеня узагальненості та абстрактності. Речення, що історично беруть свій поч. від елементар. висловлювань, зумовили виділення в потоці М. окремо відносно відмежованих одна від одної одиниць, умовно підводжуваних у логіці й психології під різні види суджень та умовиводів. Проте прямої відповідності між одиницями М. і співвідносними з ними одиницями мови немає: у тій самій мові одна думка або її компоненти – поняття й уявлення – можуть бути оформлені різними реченнями, словами або словосполуками, а ті самі слова можуть бути використані для оформлення різних понять та уявлень. Крім цього, служб., вказівні й подіб­ні слова взагалі не можуть позначати понять або уявлень, а, напр., спонукал., питал. й подіб­ні речення розраховані тільки на вираження волевиявів і суб'єктив. ставлення мовців до будь-яких фактів. Багатовіковий процес оформлення і вираження думок за посередництвом мови зумовив розвиток у грамат. ладі мов низки форм, категорій, частково співвіднос. з деякими заг. категоріями М., напр., підмет, присудок, додаток та означення наближено відповідають смисл. категоріям суб'єкта, предиката (в різних їх розуміннях), об'єкта й атрибута; форм. категорії іменника, діє­слова, прикметника, числівника і грамат. категорії числа наближено відповідають смисл. категоріям предмета або явища, процесу (зокрема дії або стану), якості й кількості: форм. категорії сполучників, прийменників, відмінків і грамат. часів наближено відповідають смисл. категоріям зв'язку, відношення, часу і тощо. Категорії, що мають свою підставу в тих самих властивостях дійсності, формувалися у М. і м. неоднаково: заг. категорії М. – прямий результат розвитку самого М., а форм. категорії мови – результат не конт­рольов. М. тривалого процесу стих. узагальнення мовних форм, що використовувалися для утворення і вираження думок. Разом з тим у грамат. ладі мов розвиваються обов'язкові для певних частин мови і конструкцій речення форм. категорії, що не мають жодної відповідності категоріям М. або відповідають будь-яким факультатив. його категоріям. Напр., категорії грамат. роду означеності / неозначеності, виду дієслова виникають унаслідок зумовленого систем. характером мови поширення на всі слова певної частини мови форм. ознак, властивих в історії мови лише окремим словам і не завжди актуальних для М. Другі категорії, як, напр., категорія модальності, відображають суб'єктивне ставлення мовця до змісту висловлення; треті, як, напр., категорія особи, позначають типові умови усного мовного спілкування і характеризують мову не з боку її функції в М., а з боку функції в комунікації. Грамат. семантику таких категорій (роду, виду тощо) мовці не усвідомлюють і в конкрет. зміст думки не включають. Якщо між семантикою грамат. категорії і конкрет. змістом оформлюваної думки, що вимагає вираження, виникає суперечність (напр., при невідповідності грамат. підмета суб'єктові думки), у мові віднаходяться ін. засоби для адекват. передачі відповід. компонента змісту (напр., інтонація). Тому властиві різним мовам семант. особливості грамат. категорій ніколи не вносять істот. міжмовних відмінностей у зміст оформлюваних за їх допомогою думок про ті самі об'єктивні сутності. У ході істор. розвитку М. і м. характер їхньої взаємодії не залишався незмінним. На поч. етапах розвитку сусп-ва мова, що розвивалася передусім як засіб спілкування, разом з тим включалася в процеси М., доповнюючи два первісні його види – практ.-дійовий і наочно-образ. – новим, якісно вищим видом словесно-логіч. М. і тим самим активно стимулюючи розвиток М. взагалі. Розвиток писемності посилив вплив мови на М. і на саму інтенсивність мов. спілкування, значно збільшив можливості мови як засобу оформлення думки. Загалом з істор. розвитком М. в усіх видах поступово посилюється його вплив на мову, що позначається гол. чином на розширенні знач. слів, на кількіс. зростанні лекс. та фразеол. складу мови, що відображає збагачення поняттєвого апарата М., і на уточненні та диференціації синтакс. засобів вираження смисл. відношень.

Літ.: Потебня А. А. Мысль и языкъ. Х., 1862; 1892; 1913; К., 1993; Выготский Л. С. Мышление и речь // Выготский Л. С. Избр. пенхол. исследования. Москва, 1956; Мышление и язык. Москва, 1957; J. В. Carrol. Language and thought. Engtewood Cliffs, 1964; Колшанский Г. В. Логика и структура языка. Mосква, 1965; Язык и мышление. Mосква, 1967; Панфилов В. З. Взаимоотношение языка и мышления. Москва, 1971; Кацнельсон С. Д. Типология языка и речевое мышление. Ленинград, 1972; Лурия A. P. Язык и сознание. Mосква, 1979; Березин Ф. M., Головин Б. Н. Общее языкознание. Mосква, 1979; Потебня О. Думка і мова // Естетика і поетика слова. К., 1986; Семчинський С. В. Мова і мислення // Семчинський С. В. Загальне мовознавство. К., 1996.

О. С. Мельничук


Покликання на статтю