Мистецтвознавство — Енциклопедія Сучасної України

Мистецтвознавство

МИСТЕЦТВОЗНА́ВСТВО – наука про мистецтво; комплексне дослідження та осмислення усіх видів художньої діяльності; сукупність гуманітарних наук, що вивчають художню культуру суспільства, закономірності її розвитку й функціонування та роль в історії суспільної свідомості, а також окремі види мистецтва, їхню специфіку, відношення до дійсності, питання генезису; форму і зміст художніх творів. Предмет М. складають 3 явища та пов'язані з ними процеси: власне худож. твір, його автор (художник-творець) і реципієнт (глядач). Складна структура пластич. мист-в визначає багатовекторність метод. забезпечення М. та його міждисциплінар. характер і зв'язок із суміж. науками – антропологією, естетикою, історією, психологією, релігієзнавством, соціологією, філософією тощо. Відповідно до конкрет. виду мист-в виділяють М. декоративно-ужиткового мистецтва, образотворчого мистецтва, мистецтва церковного, а також кінознавство, музикознавство, театрознавство тощо. У кожному з цих видів мист-ва науковці виокремлюють теорію мист-ва, історію мист-ва, художню критику; разом ці галузі становлять заг. М. Часто термін «М.» вживають у вузькому значенні – вивчення образотвор. і декор.-ужитк. мист-ва, архітектури. Теорія мист-ва формулює заг.-естет. погляди мист-ва у кожний період; досліджує проблеми худож. форми, засобів і методів вираження, специфіки видів і жанрів того чи ін. виду мист-ва; вивчає закономірності розвитку мист-ва, зв'язки між змістом і формою, заг. закони та специфіку конкрет. видів худож. творчості. Теорія образо­твор. мист-ва – естет. проблематика певного мист-ва (специфіка худож. образу в графіці, живописі, скульптурі), а також спец. мистецтвозн. дисципліни, що торкаються питання його структури (кольорознавство, вчення про композицію, теорія перспективи, пластич. анатомія тощо). Перші спроби створити теорію мист-ва мали місце в античну епоху і пов'язані з іменами давньогрец. філософів Платона та Аристотеля. Антич. авторам належать також перші з нині відомих описів худож. па-м'яток (давньогрец. письменник Павсаній, історик Флавій Філострат), практ. порадники з мист-ва (рим. архітектор Вітрувій). Уявлення про мист-во знаходили вираження у текстах різноманіт. жанрів, зокрема трактатах, присвяч. певним видам мист-ва, а також в істор., філос., богослов., худож. творах. В антич. період подано перші описи життя художників, закладено основи теорії мист-ва та арх-ри; у середні віки на Заході – перші спроби систематизації мист-ва, худож. критики, розроблення теорії мист-ва у схоластиці. На Сході також розвивали літ-ру про мист-во, зокрема розглядали тех. сторони мист-ва з іконографіч. приписами. У творах вірм. філософа і художника Г. Тетеваці (14–15 ст.) є фрагменти, присвяч. питанням естетики і худож. форми. Естет. та істор.-художні уявлення Сходу відображено у текстах Султана Алі Мешхеді (15–16 ст.), Дуст Мухаммада (16 ст.), Садігі-бек Афшара (16–17 ст.). Серед творів епохи Відродження слід відзначити кн. «Le Vite de'piu eccelenti Pittori, Scultori e Architetti» («Життєписи найславетніших живописців, скульпторів та архітекторів», Флоренція, 1550) італ. архітектора і художника Дж. Вазарі. У період Просвітництва питаннями мист-ва займалися франц. філософ Д. Дідро, нім. філософ Ґ.-Е. Лессінґ. У мистецтвозн. полеміку втрутилися представники романтизму, ідей. течії, що протистояла емоц. холодності і застиглій нормативності класицизму. Теоретики класицизму виходили з доктрини, що ідеал уже досягнутий у мист-ві Стародав. Греції та Риму, тому завдання мист-ва – лише наслідувати вироблені греками та римлянами форми. Теоретики романтизму оголосили вартими уваги і наук. дослідж. усі мист. здобутки всіх поперед. епох, а не тільки канонізов. греків, римлян та майстрів італ. Відродження. Історія мист-ва – відображення процесу формування худож. культури в різні часи у різних країнах; подає опис, аналіз і тлумачення творів, розкриваючи поступал. розвиток мист-ва; вивчає періоди, явища в істор. розвитку мист-ва та процес цього розвитку загалом, розвиток тієї чи ін. галузі в істор. ретроспективі, аналізує еволюцію видів і жанрів, худож. напрямів, стильових течій, худож.-стиліст. особливостей окремого проміжку часу чи конкрет. митця, підкреслюючи і виявляючи його індивід. внесок у заг. доробок. Вивчають первісне (доістор.), античне, європ., азій., іслам., мист-во стародав. світу, середньовіччя (9–13 ст.), доби Відродження (15–16 ст.), Нового часу (кін. 16 – 1-а пол. 19 ст.), мист-во 2-ї пол. 19 – 20 ст., а також історію арх-ри, скульптури, живопису тощо. Істор. підхід до мист-ва в Європі виник в епоху Відродження. Відомі життєписи художників, роздуми про античне мист-во та оцінки сучас. митців, трактати про призначення мист-ва, критика його сучас. форм, теор. праці самих художників, зокрема Леонардо да Вінчі. Нім. історик антич. мист-ва Й. Вінкельман розглянув історію мист-ва як ціліс. процес у кн. «Ges-chichte der Kunst des Altertums» – «Історія мистецтва давнини» (Дрезден, 1764), яку вважають першою спробою систематизов. вивчення творів давньорим. мист-ва. 1798–1801 франц. науковці, які перебували у складі армій Наполеона І, підняли на новий рівень дослідж. і знання про Стародав. Єгипет. Серед непересіч. досягнень – розшифрування франц. істориком Ж.-Ф. Ша-мпольйоном єгипет. ієрогліфів і здатність читати писемні джерела зниклої держави. В історію мист-ва і М. повернули раннє середньовіччя, добу романтики і готики, місц. варіанти бароко і рококо. Згодом прийшов новий етап вивчення мист-ва мусульман. країн, Китаю, Японії, цивілізацій Америки. Найціннішими у цьому процесі були спроби врятувати та вивезти твори мист-ва в європ. культур. простір із небезпеч. регіонів військ. конфліктів, від нищення реліг. фанатиками. Художня критика як більш дієва та операт. галузь М. здійснює теор. та істор. аналіз худож. творів і явищ сучас. мист-ва, оцінюючи їх в істор. контексті, аналізує тенденції та перспективи його розвитку; пропагує, аналізує і дає художню оцінку переважно сучас. творам. У Новий час з'явилися арт-критики, арт-менеджери, які працювали у сфері сучас. мист-ва постмодерну. Мистецтвознавці розпізнають твір, визначаючи місце, час і майстра; це потребує знань, досвіду, інтуїції та аналізу індивід. манери, стилю, зіставлення зі стилем школи, регіону, епохи. Формал.-стиліст. метод М. базується на трактуванні історії мист-ва переважно як історії глядац. сприйняття. Під впливом ґештальтпсихології як альтернатива формал.-стиліст. підходу склався структур. аналіз. Смисл. підхід у М. представлено двома взаємопов'язаними напрямами: іконографією (істор. дисципліна, що ідентифікує та класифікує витвори мист-ва, досліджує походження даного зображення, шукає у ньому підтексти, розшифровує символіку) та іконологією (метод смисл. аналізу творів мист-ва; інтерпретує візуал. образ як аспект образотвор. дискурсу). У самост. напрям М. виділено есеїзм (див. Есей), близький до худож. критики поєднанням оцінювал. суджень худож. і духов. планів із підкресленим позаісторизмом та метод. релятивізмом. Крит. есеїстика стала методом інтерпретації сучас. мист-ва. До есеїзму деякою мірою дотична естет. проза франц. (М. Пруст, П. Кло-дель, П. Валері), нім. (Е. Юнґер), австр. (Р.-М. Рільке, К. Краус) літераторів. Окремий аспект есеїст. М. – творчість філософів (Х. Ортега-і-Гассет, Іспанія; М. Гайдеґґер, Німеччина; Ґ. Башляр, Франція). У 2-й пол. 19 ст. засн. низку наук. журналів, спеціалізов. на М.; під впливом експерим. психології (дослідж. глядац. сприйняття) і худож. критики (у Франції – Стендаль, В. Гюґо, Т. Готьє, Е. та Ж. де Ґонкури, Ш. Бодлер, Е. Золя) сформувалися передумови для перетворення М. на самост. науку у сучас. розумінні – склалася структура методів і напрямів, що зберігають своє значення донині. М. відокремили від істор. науки зі збереженням зв'язків з історією та її методиками. В ун-тах Зх. Європи засн. каф. М. та історії мист-в. Як самост. наук. дисципліна у системі гуманітар. знання М. виникло наприкінці 19 ст.; час його актив. розвитку – 20 ст., коли у М. складалися школи та напрями; створ. багато праць із М., зокрема фундам. теорій та концепцій, що значно розширило апарат наук. пошуків. Позитивізм у М. проявився у т. зв. культурно-істор. школі. Фундам. дослідж. у сфері М. належать В. Любке, Г. Вьолфліну, А. Шпрінґеру, К. Верману (Німеччина), Е. Дюку, А. Масперо (Франція), Я. Буркгардту (Шве-йцарія; розглядав історію мист-ва як життєві та художні задачі, що вирішуються у творчості). Особливий внесок у розвиток М. зробив психіатрич. погляд на мист-во і творчість у працях італ. ученого Ч. Ломброзо та його нім. послідовника М. Нордау, а також австр. психіатра З. Фройда, швейцар. психоаналітика К.-Ґ. Юн-ґа. До психол. напряму у М. належать також праці психологів, які займаються теорією мист-ва (Р. Арнгайм, США), та орієнтованих на психологію істориків мист-ва (Е. Кріс та О. Курц, Австрія; Р. Юіґ, Франція). Соціол. напрям у М. пропонує розширений підхід до мист-ва, враховує такі його аспекти, як художні середовище та життя, замовлення і патронаж, місце художника у мист-ві та сусп-ві, рецепція (сприйняття) мист-ва з точки зору соц. структури і влади. Саме у соціо­логії мист-ва особливо поміт. вплив ідеології, зокрема марксизму. Реліг. підхід у М. зумовлений природою самого мист-ва, тісно пов'язаного з реліг. життям і культом. Осн. увагу відводили вивченню культової сторони худож. практики, морал. складовим мист-ва, реліг. життю як фактору мист-ва та реліг. мист-ву як предмету історії мист-ва. Варіанти реліг. М.: нео­томіст. (франц. філософ Ж. Маритен), екзистенціаліст. (укр. філософ М. Бердяєв), феноменол. (рос. філософ Ф. Степун). Сучасне М. – концептуально та методологічно відкритий напрям гуманітар. знання, що тяжіє до постструктураліст. опису мист-ва як дискурсу або до антропол. осмислення образотвор. діяльності як досвіду створення та використання образів-посередників реліг., соц., ідеол. та ін. призначення. Укр. М. – порівняно нова галузь гуманітар. наук, що сформувалася наприкінці 19 – на поч. 20 ст. В історії становлення укр. мистецтвозн. науки виділяють декілька етапів. У 1920-х рр. активну діяльність вели н.-д. каф. М. (очолюв акад. Ф. Шмідт) і Кабінет укр. мист-ва при ній (кер. – О. Новицький). Розквіт укр. М. на поч. 20 ст. пов'язаний з іменами М. Біляшівського, Ф. Ернста, В. Зуммера, Н. Коцюбинської, Є. Левитської, К. Мощенка, Д. Щербаківського та ін. В епоху «шістдесятництва» їхню справу продовжили П. Білецький, Г. Логвин, Л. Міляєва, В. Ов-сійчук та ін. У 20 ст. в укр. М. узагальнено великий досвід минулого, з'явилися багатотомні видання з історії образотвор., декор., театр., муз. мист-в. 20 ст. – час формування сучас. М., розвиток наук. знань про арх-ру, графіку, живопис, скульп­туру, декор.-ужитк. мист-во; особливого розвитку набувають методол. пошуки у галузі М. Провід. осередком мистецтвозн. дослідж. є Мистецтвознавства, фольклористики та етнології Інститут ім. М. Рильського НАНУ (Київ), який генерує актуал. ідеї та теор. проблеми М. сучасності, зосереджує дослідниц. увагу на реконструкції та інтерпретації мист. життя України в різних галузях М. Науковці працюють у галузі класич. М. з його пієтетом перед джерелозн. аргументами. Від попередників сучасне М. перейняло істор.-порівнял. методи дослідж., які сприяють висвітленню невідомих фактів і явищ укр. мист-ва, розкриттю таких сторінок, що дозволяють реконструювати цілісну картину худож. культури. Упродовж остан. років в укр. М. досягнуто чимало нових результатів, до наук. обігу введено нові факти та імена, репрезентовано талановиті мист. школи, по-новому осмислено процеси худож. життя – минулого і сьогодення. Нині укр. М. спирається на ідею відродження нац. культури і традицій, водночас наголошує на необхідності осмислення істор. минулого й осягнення нових, а найголовніше – об'єктив. критеріїв оцінки істор. подій, діяльності окремих особистостей. Для мистецтво­знавців ІМФЕ важливим є дослідж. шляхів модернізації культури, вивчення процесів трансформації нац. традицій, їх входження в сучасну етнокультурну ситуацію, взаємозв'язок із культурою меншин національних. Фундам. наук. дослідж. у галузі сучас. мист-ва, впровадження нових мист. технологій і практик здійснює Проблем сучасного мистецтва Інститут НАМУ (Київ). Серед фахових вид. – зб. наук. праць «Мистецтвознавство України», «Мистецтвознавчий автограф», «Мистецтвознавчі записки», «Мистецькі обрії», «МІСТ (ми-стецтво, історія, сучасність, теорія)», «Українське мистецтво­знавство», ж. «Артанія», «Музейний провулок», «Народна творчість та етнологія», «Народне мистецтво», «Образотворче мистецтво», «Студії мистецтвознавчі», «Українське мистецтво». Див. також Бібліографія мистецтво­знавча. Сучасні мистецтвознавці використовують різні методол. методи дослідж. – формал.-стиліст. аналіз, іконолог. метод інтерпретації худож. твору, структур. підхід або ж розуміння мист-ва як частини світогляд. уявлень. У сучас. М. популярним є семіотич. підхід. Після довгої заборони укр. мистецтвознавці звернулися до вивчення феномену іконопису, який в образотвор. мист-ві треба розглядати в реліг. та істор. розрізах. Академ. історія і теорія мист-в, новітня художня критика мають власні методи дослідж., теор. позиції, історію виникнення, типові проблеми сучас. розвитку. Укр. мистецтвозн. наука в різних обсягах розвивається в н.-д. установах, подекуди в худож. музеях і мист. навч. закладах. Мистецтвознавців готують у Львів. АМ, Нац. академії образотвор. мист-ва і арх-ри, Нац. академії керів. кадрів культури і мист-в, Мист. ін-ті худож. моделювання та дизайну (усі – Київ), Київ. ін-ті декор.-приклад. мист-ва та дизайну, Харків. академії дизайну і мист-в, Харків. академії культури та ін. Пильна увага з боку науковців до нар. і декор. мист-ва сприяла поступовому виокремленню специф. гілки в укр. М., де теорія визначає систему знань і методол. критерії в цій галузі худож. творчості; історія передбачає хронол. відображення її еволюції на основі літ. джерел, музейно-архів. вишукувань, експедиц. обстежень та ін. істор.-культур. матеріалів; критика оперативно аналізує розвиток худож. ідей у контексті сучас. культури. Становлення укр. М. як науки починалося з дослідж. нар. мист-ва, яке мало яскраво виражений нац. характер. В основі його твор. методу – колектив. досвід, художня традиція, яка передається поколінням, чітко виражена система образності, що відображає світогляд і естет. смаки широких верств народу. В остан. чв. 19 ст. ще переважав етногр. підхід щодо осмислення нар. худож. творчості, чим вирізняються народозн. дослідж. Етногр. комісії НТШ. Мистецтвозн. погляд на художні особливості творів нар. майстрів наявний у перших десятиліттях 20 ст. у працях М. Біляшівського, К. Широцького, В. Щербаківського, Д. Щербаківського. Він поглибився в 1920-х рр., коли продовжувалося накопичення матеріалів з окремих видів нар. мист-ва: вишивка, гончарство, килимарство, народний одяг, писанкарство, різьбярство, ткацтво тощо. Тогочасні дослідники В. Гаґенмейстер, Я. Риженко, Є. Спаська, С. Таранушенко, М. Щепотьєва творчість майстрів розглядали як закономірне продовження давніх традицій. Серед праць 1930–50-х рр. значну роль відіграли мистецтвозн. розвідки С. Колоса, Н. Манучарової, М. Новицької, Н. Онацького. Активну діяльність із дослідж. нар. мист-ва в 1960–70-х рр. здійснювали такі видатні мистецтвознавці, як А. Будзан, Б. Бутник-Сіверський, О. Данченко, П. Жолтовський, А. Жук, Я. Запаско, Ю. Лащук. Завдяки ретел. опрацюванню багатьох музей. колекцій, знач. літ., архів., фактич. матеріалів вирізняються поглибленим вивченням і вичерп. осмисленням різновидів нар. мист-ва фундам. розвідки 1980–2000-х рр. таких відомих представників укр. мистецтвозн. науки, як С. Боньковська, Р. Захарчук-Чугай, Т. Кара-Васильєва, О. Клименко, О. Найден, О. Никорак, Ф. Петрякова, М. Селівачов, Ю. Смолій, М. Станкевич, Г. Стельмащук, Д. Степовик, Н. Студенець, В. Ханко, Р. Шмагало, В. Щербак. З усіх видів, що побутували в Україні, декор.-ужитк. мист-во протягом століть найбільш стійким до зовн. впливів і найбільш консервативним щодо видових ознак. Упродовж тривалого часу нар. і декор.-ужитк. мист-во сприймали як ідентичні поняття. Але з появою художників із профес. освітою (спеціалізація – декор. мист-во) поступово відбуваються кардинал. зміни у свідомості художників і мистецтвознавців. Важливою і доленос. подією для культури України стало відкриття худож. уч-щ, де вивчали і опановували той чи ін. вид мист-ва, а особливо – створення Львів. ін-ту приклад. та декор. мист-ва (нині Львів. АМ), випускники активно долучилися до сучас. худож. процесу, поступово обстоювали своєрідну осібність профес. декор. мист-ва. Митці, які здобували академ. освіту у ВНЗах, мали якісно нове розуміння вимог і критеріїв у творчості, тому наполегливо домагалися права на свободу самовиявлення, не обмежену асортиментом виробів, рамками будь-яких образно-пластич. і стиліст. канонів. Профес. декор. мист-во споріднене з народним, проте має свої худож.-стиліст. особливості, на зламі 20–21 ст. піддається ретел. розгляду і всебіч. вивченню в укр. М. Велике зацікавлення істориків і мист. критиків викликають профес. гобелен, гутне скло, кераміка, металопластика, петриківський розпис, ювелірне мистецтво, розпис на тканині, голкова техніка, нетрадиц. текстиль тощо. Мистецтвознавці О. Голубець, Л. Жоголь, Т. Кара-Васильєва, Г. Кусько, Г. Островський, Ф. Петрякова, Т. Печенюк, Т. Придатко, О. Федорук, З. Чегусова, Р. Шмагало, О. Ямборко, Р. Яців у ґрунт. працях відтворюють розмаїту мист. панораму разом із багатоманітністю індивід. образно-пластич. пошуків і знахідок, співіснуванням різнонаправлених стильових тенденцій, що сполучають традиційне та новітнє, ужиткове і нефункціональне. Важливу роль для сучас. мистецтвозн. науки відіграли вид. «Історія українського мистецтва» (у 6 т., К., 1967–70) та «Нариси з історії українського декоративно-прикладного мистецтва» (Л., 1969), які завершені аналізом декор. мист-ва України 1-ї пол. 20 ст. переважно з позицій соц­реалізму. Укладено двотом. словник «Декоративно-ужиткове мистецтво» (Л., 2000), фундам. п'ятитомне вид. «Історія українського мистецтва» (К., 2006–11). Уперше доклад. аналіз мист. поступу нар. худож. творчості та еволюції профес. декор. мист-ва від найдавніших часів до поч. 20 ст. у всій складності та багатошаровості нац. культури здійснено у фундам. академ. п'ятитом. вид. «Історія декоративного мистецтва України» (К., 2007–16), що вирізняється сучас. наук. підходом і заповненням «білих плям» у багатовік. історії укр. декор. мист-ва. Знач. внесок у становлення і розвиток М. також зробили укр. мистецтвознавці 20–21 ст.: О. Авраменко, В. Бадяк, Т. Басанець, Ю. Белічко, Ю. Бірюльов, І. Блюміна, С. Бушак, І. Верба, Л. Владич, Н. Глухенька, Д. Горбачов, Б. Горинь, О. Денисенко, Г. Івашків, Г. Коваленко, М. Криволапов, О. Лагутенко, О. Ламонова, С. Латанський, О. Петрова, С. Побожій, О. Роготченко, Г. Скляренко, Л. Соколюк та ін.; серед мистецтвознавців діаспори – С. Гординський, Л.-Р. Кузьма, М. Мудрак, А. Оленська-Петришин, Б. Певний (усі – США), Д.-І. Даревич (Канада), Л. Денисенко (Австралія), О. Пеленська (Прага), Ж.-К. Маркаде, В. Попович (обидва – Франція).

Літ.: Любке В. Иллюстрированная исторія искусствъ. Архитектура–скульп­тура–живопись–музыка. С.-Петер­бургъ, 1890; Верманъ К. Исторія искус­ствъ всѣхъ временъ и народовъ. Мос­ква, 1903. Т. 1; 1904. Т. 2; Щербаківські В. і Д. Українське мистецтво: У 2 т. К.; Прага, 1926; Х., 2015; Вельфлин Г. Основные понятия истории искусств: Проблемы эволюции стиля в новом искусстве. Мос­ква; Ленинград, 1930; Логвин Г. Н., Міляєва Л. С. Українське мистецтво XIV – першої половини XVIII ст. К., 1963; Бутник-Сіверський Б. С. Українське радянське народне мистецтво. 1917–1941. К., 1966; Лессінг Г. Е. Лаокоон (Про межі малярства й поезій) / Пер. з нім. К., 1968; Логвин Г. По Україні: стародавні мистецькі пам'ятки. К., 1968; Вазарі Дж. Життєписи найславетніших живописців, скульпторів та архітекторів / Пер. з італ. К., 1970; Бутник-Сіверський Б. С. Українське радянське народне мистецтво. 1941–1967. К., 1970; Мистецтво другої половини 19–20 ст. К., 1971; Запаско Я. П. Українське народне килимарство. К., 1973; Владич Л. В. Автопортрети Тараса Шевченка. К., 1973; Білецький П. Мова образотворчих мистецтв. К., 1973; Його ж. Скарби нетлінні. Українське мистецтво у світовому художньому процесі. К., 1974; Петрякова Ф. С. Українське гутне скло. К., 1975; Народні художні промисли України. К., 1979; Білецький П. Українське мистецтво другої половини ХVII–XVIII століть. К., 1981; Даревич Д. Сучасні мистці України. Торонто, 1982; Стельмащук Г. Г. Народні художні промисли України. К., 1986; Жолтовський П. М. Монументальний живопис на Україні XVII–XVIII ст. К., 1988; Митці України: Енциклопед. довід. К., 1992; Мистецтво України: Енциклопедія: В 5 т. Т. 1: А–В. К., 1995; Кара-Васильєва Т. В. Українська народна вишивка. К., 1996; 2002; Мистецтво України: Біогр. довід. К., 1997; Мистецтвознавство української діаспори: Повернуті імена. К., 1998. Вип. 1; Блюміна І. М. та ін. Реалізм та соціалістичний реалізм в українському живопису радянського часу. К., 1998; Мистецькі шляхи Харківщини: Живопис, графіка, скульптура, декор.-ужитк. мист-во, сценографія, дизайн середовища. Х., 1998; Митці Буковини. Чц., 1998; Найден О. С. Українська народна іграшка. К., 1999; Овсійчук В. А. Класицизм і романтизм в українському мистецтві. К., 2001; Шмагало Р. Словник митців-педагогів України та з України у світі. 1850–1950. Л., 2002; Чегусова З. Декоративне мистецтво України кінця ХХ століття. 200 імен: Альбом-каталог. К., 2002; Станкевич М. Є. Українське художнє дерево XVI–XX ст. Л., 2002; Крвавич Д. П., Овсійчук В. А., Черепанова С. О. Українське мистецтво. Л., 2003. Т. 1; 2004. Т. 2; Васіна З. Український літопис вбрання. Т. 1: 11 000 років до н. е. – ХІІІ ст. н. е.: Наук.-художні реконструкції. К., 2003; Т. 2: ХІІІ – поч. ХХ ст. К., 2006; Никорак О. І. Українська народна тканина ХІХ–ХХ ст.: типологія, локалізація, художні особливості. Л., 2004. Ч. 1; Станкевич М. Є. Автентичність мистецтва. Питання теорії пластичних мистецтв. Л., 2004; Петрова О. Мистецтвознавчі рефлексії: історія, теорія та критика образотвор. мист-ва 70-х років ХХ ст. – поч. ХХІ ст.: Зб. ст. К., 2004; Кочубей Ю. М., Циганкова Е. Г. Орієнтальне мистецтвознавство в Українi в 20–30 рр. XX ст. К., 2005; Історія української культури: У 5 т. К., 2005. Т. 4, кн. 2; 2011. Т. 5, кн. 1; 2013. Т. 5, кн. 4; Пеленська О. Український портрет на тлі Праги: Укр. мист. середовище в міжвоєн. Чехо-Словаччині. Нью-Йорк; Прага, 2005; Певний Б. Майстри нашого мистецтва: Роздуми про мистців та мист-во. Нью-Йорк; К., 2005; Кара-Васильєва Т., Чегусова З. Декоративне мистецтво України ХХ століття: У пошуках «великого» стилю. К., 2005; Горбачов Д. та ін. Українські авангардисти як теоретики і публіцисти. К., 2005; Ханко В. Миргородський мистецький словник (кінець ХVІІ – початок ХХІ сторіччя): Персоналії. П., 2005; Нариси з історії образотворчого мистецтва України ХХ ст.: У 2 кн. К., 2006; Авраменко О. Терези долі Віктора Зарецького. К., 2006; 2011; Яців Р. Українське мистецтво ХХ століття: Ідеї, явища, персоналії: Зб. ст. Л., 2006; Лагутенко О. Українська графіка першої третини ХХ століття. К., 2006; Художники України: Енциклопед. довід. К., 2006; Художники Одещини: Живопис. Графіка. Скульптура. Декор.-прикладне мист-во. Мист-во театру та кіно: Каталог. О., 2006; Художники Сумщини: Альбом. С., 2006; Леонова С. М. Відродження забутого мистецтва: українське художнє різьблення по кістці та рогу. М., 2006; Ханко В. Полтавщина: плин мистецтва, діячі: Мистецтвозн. пр. К., 2007; Захарчук-Чугай Р. Народне декоративне мистецтво Українського Полісся. Чорнобильщина. Л., 2007; Івашків Г. Декор української народної кераміки ХVІ – першої половини ХХ століть. Л., 2007; Образотворче мистецтво: Енциклопед. ілюстров. слов.-довід. К., 2007; Найден О. С. Українська народна лялька. К., 2007; Акчурина-Муфтиева Н. М. Декоративно-прикладное искусство крымских татар XV – первой половины ХХ вв.: Этапы развития, типология, стилистика, художествен. особенности. Сф., 2008; Кара-Васильєва Т. В. Історія української вишивки. К., 2008; Чегусова З. А., Кара-Васильєва Т. В., Придатко Т. О. Людмила Жоголь: Чарівниця худож. текстилю. К., 2008; Щербаківський Д. «Козак Мамай»: Мист.-етногр. пр. Х., 2008; Заатов І. Кримсько-татарські художники. Кінець ХІХ – початок ХХІ століття: Живопис, графіка, скульп­тура. Сф., 2008; Сидоренко В. Д. Візуальне мистецтво від авангардних зрушень до новітніх спрямувань: Розвиток візуал. мист-ва України XX–XXI ст. К., 2008; Монументальне мистецтво у творчості художників Вінниччини: Альбом. В., 2009; Стельмащук Г. Українські митці у світі: Мат. до історії укр. мист-ва ХХ ст. Л., 2013; Авраменко О. Метафізика чистого кольору Анатолія Криволапа. К., 2013; Художники Миколаївщини: 40 р. на твор. ниві: Альбом. М., 2013; Соколюк Л. Михайло Бойчук та його школа. К., 2014; Мистецтвознавці України: Довід. (1991–2010). К., 2014; Ханко В. Енциклопедія мистецтва Полтавщини: У 2 т. П., 2014–15; Бірюльов Ю. О. Львівська скульптура від раннього класицизму до авангардизму (середина XVIII – середина ХХ ст.). Л., 2015; Скляренко Г. Современное искусство Украины. Портреты художников. К., 2015; Шмагало Р. Т. Енциклопедія художнього металу. Т. 1: Світовий та український художній метал. Класифікація, термінологія, стилістика, експертиза; т. 2: Художній метал України ХХ – поч. ХХІ ст. Л., 2015; Мистецтвознавство ХХ століття: Хрестоматія-довід. Хн., 2017; Роготченко О. Мистецтвознавство. Роздуми і життя. К., 2018.

Т. В. Кара-Васильєва, О. В. Ламонова, З. А. Чегусова


Покликання на статтю