Мордовець Данило Лукич

МОРДО́ВЕЦЬ Данило Лукич (псевд.: Мордовцев, Сліпченко-Мордовець; 07(19). 12. 1830, слобода Данилівка Усть-Медведиц. округу, Обл. Війська Донського, нині смт Волгогр. обл., РФ — 10(23). 06. 1905, м. Кисловодськ, похов. у м. Ростов-на-Дону) — письмен­ник, публіцист, історик. З давнього козац. роду, народився і виріс у місцевості, що була заселена українцями, колиш. запороз. козаками, тому М. виховувався в атмо­сфері рідної мови та культури. Від 1844 навч. у Саратов. гімназії (Росії), де потоваришував з О. Пипіним, за порадою якого пере­повів віршем українською мовою памʼятку чес. поезії «Крале­дворський рукопис» В. Ганки (це високо оцінив І. Срезневський). Закін. істор.-філол. факультет С.-Пе­тербур. університету (1854) зі ступ. канд. і золотою меда­л­лю за дис. «О язы­ке “Рус­ской правды”». Понад 30 р. служив чиновником, пере­важно у Саратові, де 1854 здружився із засланим туди М. Костомаровим, був ред. г. «Саратовскія губернскія вѣдомости» (1856–62). Від 1886 — у від­ставці. Писав укр. та рос. мовами. У 1850–70-х pp. активно спів­працював із ж. «Рус­ское слово», «Отечествен­ные записки», «Дѣло», «Вѣстникъ Евро­пы», «Историческій вѣстникъ» та ін. Ви­вчав фольклор, досліджував архівні джерела, уклав і видав «Малорус­скій литератур­ный сборникъ» (Саратовъ, 1859), до якого, крім нар. пісень і казок українців Жовтого Клину, уві­йшли поезії М. Костомарова, власні пере­кази українською мовою творів М. Гоголя та дебютна романт. поема М. «Казаки и море» (1854) — про життя запорожців, у якій, як зі­знався автор, він «наслідував українській народній поезії». У перед­мові цієї збірки писав про окремішність української мови від рос. та польс., наголошував, що основи укр. письменства заклали Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров (за цензур. утисків по­значив їх від­повід­но крипт. Т. Г., П. К., Н. К.), П. Гулак-Артемовський, І. Котляревський, Г. Квітка-Основʼяненко. Із від­родже­н­ням укр. літ. життя у С.-Петербурзі по­їхав до столиці, де по­зна­йомився з М. Чернишевським, М. Добролюбовим, Т. Шевченком. В оповіда­н­нях «Старці» (1855; опубл. у львів. часописі «Зоря», 1885, ч. 20), «Звонарь», «Солдатка» (1859; на­друк. 1861 у с.-пе­тербур. ж. «Основа») з гуманіст. позицій від­образив життя покріпаченого укр. села. Повість «Но­вые рус­скіе люди» (С.-Петер­бургъ, 1868), роман «Знаменія времени» («Всемірный трудъ», 1869, № 1–7; окреме вид. у пов­ному обсязі заборон. цензурою, опубл. лише 1900) від­ображають на­строї демократ. інтелігенції, зародже­н­ня народниц. руху (хоча по­глядів народників М. не поділяв). Популярності М. набув істор. романами «Двѣнадцатый годъ», «Лжедимитрій» (обидва — 1879), «Царь и Гетманъ», «Соловецкое Сидѣніе» (обидва — 1880), «За чьи грѣхи?» (1890), в яких виявив інтерес до нар. рухів. Романи «Великій расколъ» (1881), «Сагайдачный» (1882; три пере­робки українською мовою — 1887, 1908, 1909), «Крымская неволя» (1885), «Тимошъ» (1889), «Палій» (1896–97; опубл. 1902 українською мовою), «Дві долі» (1898, українською мовою) — про істор. долі укр. та рос. народів. Писав і пʼєси, що вві­­йшли до зб. «Славянскіе драмы» (1877, заборон. цензурою, наклад знищено). Автор романізов. біо­графії М. Костомарова «Профес­соръ Ратмировъ: Романъ-быль» («Книжки “Недѣли”», 1889, № 1; не закін.). Для того, аби краще озна­йомитися з жи­т­тям українців, М. 1883 і 1886 подорожував Україною, надовго зупиняючись у Києві та Харкові. Враже­н­ня від по­їздок від­творив у лірич. нарисах-спогадах «Подъ небомъ Украйны» та «За что же?», а 1885 видав у С.-Петербурзі кн. «Опови­да­н­ня», куди зібрав свої украї­но­мовні твори. У 1880–90-х pp. опублікував українською мовою низку лірико-біогр. нарисів («Сон не сон», «Скажи, місяченьку!», «Із уст младенців»), оповідань («Луна з “Нової України”» та ін.). Ві­домі істор. праці М. — «Само­званцы и понизовая вольница» (1867; 1884), «Гайдамачина» (1870; 1884), «Политическія движенія рус­скаго народа» (1871). Більшість істор.-соціол. та публіцист. роз­відок М. уві­йшла до його зб. «Десятилѣтіе рус­скаго земства» (1876) та «Историческіе пропилеи» (т. 1–2, 1889). Усі за­знач. твори ви­дані у С.-Петербурзі. Особливе місце в твор. доробку М. посіла шевченкіана. Памʼята­ючи про особисті зу­стрічі з Т. Шев­ченком, схвально від­гукнувся роз­горнутою рец. на вихід 1860 його «Кобзаря» («Рус­ское слово», 1860, июнь), написав ст. «Роковини Шевченка в Петербурзі» (1886, на­друк. у «Зорі»), перед­мову до ілюстров. вид. «Кобзарь» (1896), спогади «З минулого та пере­житого: (Про батька Тараса та ще про дещо)» («ЛНВ», 1902, кн. 6). Був одним з організаторів Шевченків. вечорів 1880–1904 у С.-Петербурзі, Товариства ім. Т. Шевченка для допомоги нужден­ним уродженцям Пд. Росії, що навч. у ВНЗах С.-Петербурга, а також Благодій. товариства для ви­да­н­ня заг.-корис. і дешевих книг (1898, 1-й його голова). Гостро дис­кутував із П. Кулішем про спадщину Т. Шевченка у полем. брошурі «За крашанку — писанка» (С.-Пе­тербургъ, 1882). Високо поціновував здобутки П. Чубинського, за чиїми роз­відками ви­продукував вступ до випущеного для перед­платників с.-петербур. часопису «Новь» 1897 спец. тому «Малорос­сія и Новорос­сія», під­сумувавши, що в кожному українці, в силу законів істор. і морал.-етич. спадковості, є частинка душі і філософа Г. Сковороди, і Байди, Гонти та Железняка, і маленьких Гоголя та Шевченка. М. написав спогади про М. Костомарова, М. Драгоманова («Про незабутнє» // «ЛНВ», 1903, кн. 4), сприяв вид. творів укр. письмен­ників у С.-Петербурзі, публікував у періодиці стат­ті на захист укр. театру від нападок реакції, рец. на ви­стави труп М. Кропивницького і П. Саксаганського, не раз ви­ступав проти пере­слідувань і цензур. заборон української мови, за до­звіл викладати в школах рідною мовою. Один із перших пере­кладачів творів М. Гоголя. І. Франко, оцінюючи творчість письмен­ника, за­значав, що «Мордовець належить до великих майстрів української мови».

Завантажити статтю