Німеччина — Енциклопедія Сучасної України

Німеччина

НІМЕ́ЧЧИНА, Федеративна Республіка Німеччина (нім. Deutschland, Bundes­republik Deutschland) – держава в Центральній Європі. На Пн. ме­жує з Данією, на Зх. – з Нідерландами, Бельгією, Люксембурґом, Францією, на Пд. – Швейцарією та Австрією, на Сх. – Чехією та Польщею. На Пн. омивається Пн. і Балтій. морями, протяжність мор. узбережжя становить 2442 км, заг. протяжність держ. кордону – 3758 км. Пл. 357,3 тис. км2. Насел. 82,6 млн осіб (2018): німці (91,3 %), мігранти (8,7 %). Понад 22 % жит. Н. (18,6 млн) мають міграц. коріння, з них більше половини отримали нім. громадянство. У Н. визнано 4 нацменшини: цигани (нім. сінті й рома, 70 тис. осіб), лужиц. серби, фризи (по 60 тис.), данці (50 тис.). Реліг. громади: католики (29,8 %), протестанти (27,8 %), мусульмани (5 %); майже 36 % насел. не належить до жодної конфесії. Столиця – Берлін (3,52 млн осіб, 2018). Найбільші міста (млн осіб): Гамбурґ (1,787), Мюнхен (1,45), Кельн (1,06). Н. – федеративна держава, до складу якої входять 16 земель (Баден-Вюртемберґ, Баварія, Берлін, Бранденбурґ, Бремен, Гамбурґ, Гессен, Мекленбурґ-Передня Померанія, Нижня Саксонія, Пн. Рейн-Вестфалія, Рейнланд-Пфальц, Саарланд, Саксонія, Саксонія-Ангальт, Шлезвіґ-Гольштейн, Тюринґія), що є рівноправ. cуб’єктами федерації та мають власні органи самоуправління. Водночас адміністрації земель реалізують не лише місц. закони, але й закони федерації. Найбільша за площею земля – Баварія (70 540 км2), найбільша за чисельністю – Пн. Рейн-Вестфалія (17,9 млн осіб). Особливими є 3 міста-федерал. землі, тер. яких охоплюють великі міста з околицями – Берлін, Бремен і Гамбурґ. Найменша федерал. земля – Бремен (420 км2 і 679 тис. мешканців). Земля Саарланд після 2-ї світ. вій­ни перебувала під протекторатом Франції і лише 1 січня 1957 увійшла до складу тодіш. ФРН. Грош. одиниця – євро. Держ. мова – німецька. У Н. існує багато регіон. діалектів, офіційно визнано данську, пн.-фризьку, затерланд. фризьку, ромську, нижньонім. (нижньосаксон.), верхньо- і нижньолужиц. мови (див. Лужицькі мови). Форма держ. правління – парламент. республіка. Вищий законодав. орган – парламент, що складається з 2-х палат: бундестаґу й бундесрату. Політ. система Н. базується на принципах федералізму та парламент. демократії. Федерал. президент (станом на червень 2021 – Ф.-В. Штайнмайєр) є главою держави, його обирають Федерал. збори (50 % – депутати бундестаґу, 50 % – представники ландтаґів), однак він має дуже обмежені повноваження: більшість актів потребують обо­в’язк. контрасигнації глави уряду або відповід. міністрів. Особливістю політ. розвитку Н. є система т. зв. канцлер. демократії. Федерал. канцлер (станом на червень 2021 – А.-Д. Меркель) є главою уряду, його обирає більшість депутатів бундестаґу, які сформували коаліцію. Кожна земля має власну конституцію, вибор. законодав. орган – однопалат. ландтаґ, що обирається всенародно. Лише в Баварії 1947–99 існував двопалат. парламент. У кожній землі є уряд, склад якого залежний від більшості у ландтаґах. Провідні політ. сили Н.: блок християн.-демократ. партій – Християн.-демократ. союз (ХДС) і Хрис­тиян.-соц. союз (ХСС), що виступають у парламенті як єдина фракція, та С.-д. партія Н. (СДПН). Се­­ред ін. партій – «Союз 90/Зелені», «Ліва», Вільна демократ. партія (ВДП), «Альтернатива для Німеччини». Н. – чл. «Групи Семи» (G7), «Групи Двадцяти» (G20), ЄС (співзасн.), Шенґен. зони, Єврозони, Ради Європи, Зх.-європ. союзу (1954–2011), НАТО, Орг-ції співроб-ва та розвитку (співзасн.), ООН, ОБСЄ (співзасн.), СОТ. З Пн. на Пд. тер. Н. представлена 5-ма великими ландшафт. р-нами: Пн.-нім. низовиною, Порогом середньовисоких гір, Пд.-зх.-нім. середньогір’ям, Пд.-нім. передгір’ям Альп та Бавар. Альпами. Плато на Пн. багаті на озера, луки та болота, на Пд. від Порога середньогір’я характерні родючі ґрунти. До низовин. ландшафтів належать Нижньорейн., Вестфал. та Саксоно-тюринґ. низовини. Найбільшими о-вами у Пн. морі є Сх.-фризькі о-ви, зокрема Боркум і Норденнай, Гельґоланд; у Балтій. морі – Рюґен, Гіддензеє і Фемарн. Найбільші ріки: Рейн (865 км), Ельба (700 км), Дунай (686 км), Майн (524 км), Везер (440 км), Шпреє (382 км) і Мозель (242 км). Боден. оз. (нім. частина) має пл. 305 км2. Найвища вершина у нім. Альпах – г. Цуґшпітце (2962 м). Майже третина площі вкрита лісом. Озера, ріки та ін. водойми становлять понад 2 % території. Передгір’я Альп охоплює Шваб.-Бавар. високогірне плато з його пагорбами та великими озерами на Пн., широкі гравійові рівнини й долину Дунаю. Між Боден. оз. та м. Берхтесґаден глибоко в горах знаходиться низка озер, зокрема Кеніґсзе, а також відомі турист. місця Ґарміш-Партенкірхен та Міттенвальд. Н. розташ. в зоні помір. клімату з переважно зх. холод. вітрами із Атлантики й континентал. кліматом на Сх. Значні температурні коливання трапляються рідко. У липні середня т-ра становить +21,8 °С, мін. – +12,3 °С; у січні – відповідно +2,1 °С і -2,8 °С. Винятком є Верхньорейн. грабен з дуже м’яким кліматом, Верхня Баварія з регуляр. теплим, сухим альп. пд. вітром та гори Гарц, що утворюють власну клімат. зону із суворими вітрами, холод. літом і сніж. зимами. Уперше про германців згадував грец. філософ, історик і географ Посідоній (бл. 135–51 до н. е.). Проте, його слова відомі лише в переказі Афінея, який жив на межі 2–3 ст. У 12 р. до н. е. за наказом Октавіана Авґуста були виготовлені тріумфал. фасти – написи, висічені на камені, що містили список тріумфів від заснування Риму, де серед інших згадано про перемогу Клавдія Марцелла 222 до н. е. над «галлами, інсубрами і герм[анцями]». Сучасне поняття про германців як групу племен, які живуть на правому березі Рейну, закріпили «Записки про Галльську вій­ну» Юлія Цезаря у 50-х рр. до н. е., де неодноразово згадуються і германці, і їхня країна – Германія. Грец. історик і географ Страбон (64 до н. е. – 24 н. е.) у «Географії» описує «Германію, яка починається від Рейну»: «…у місцях, що нині лежать за Рейном на схід, мешкають германці». Назва «Тевтонське» (у розумінні – «Німецьке») королівство вперше згадується у Зальцбур. анналах від 919: «Арнульф, герцог Баварії, був обраний правити Тевтонським королівством». Уперше в офіц. документах титул «rex Teu­tonicorum» був використаний 1074 папою Григорієм VII щодо короля Генріха IV, а термін «Regnum Teutonicum» набув держ.-пра­во­вого характеру після його використання у Ворм. конкордаті 1122. Сучас. варіант самоназви німців «deutsch» спочатку позначав мову. Уперше самоназва нар. давньоверхньонім. мови у лат. формі «theudische» в джерелах згадується 786 в посланні нунція Ґреґора папі Адріану I, який писав, що на синоді в Корбриджі (Англія) тексти читали латиною та нім. нар. мовою («tam latine quam theodisce»). Термін «Німецька земля» вперше використано в «Annolied» («Пісня Анно», бл. 1080) у давньоверхньонім. формі – «diutschiu lant». У Реґенсбур. кайзерів. хроніці (12 ст.) це слово вперше зустрічається як назва народу: «die Diutiscen», «die Deu­tschen» – німці. У 6–9 ст. виникли племінні герцогства германців (Саксонія, Тюринґія, Алеманія (Швабія), Франконія, Баварія). Після розпаду та поділу Франк. імперії 843 з її сх. частини утворено Сх.-Франк. королівство, що від 911 (обрання королем Конрада I) в історіографії вважається Королівством Н. 962 король Оттон І Великий був коронований у Римі як імператор, проте лише від 1486 у назві титулу з’яви­лося доповнення «герман. нації», а від 1512 імператори почали використовувати назву «Священна Римська імперія німецької нації» (нім. Heiliges Römisches Reich Deutscher Nation). Нім. зх. кордон був зафіксований відносно рано й залишався досить стабільним. Натомість сх. кордон змінювався протягом століть. Бл. 900 він проходив прибл. по ріках Ельба та Заале. Згодом нім. р-н поселення поширився далеко на Сх. Цей рух припинився лише в 14 ст. Досягнутий на той період етніч. кордон між німцями й сло­в’янами проіснував до 2-ї світ. вій­ни. На тер. сучас. Н. в минулому існували різні державоутворення: королівство Тюринґія (5 ст. – 534), герцогство Тюринґія (631–1440), королівство Алеманія (5 ст.), герцогство Алеманія (6 ст. – 746), герцогства Баварія (6 ст. – 788, 907–1623), Саксонія (6 ст. – 1180), Франконія (поч. 9 ст. – 939), Швабія (909–1313), Сх.-Франк. королівство (843–911), королівство Н. (911–962), Римська імперія (962–1157), Священна Римська імперія (1157–1512), курфюршества Саксонія, Бранденбурґ (обидва – 1356–1806), Пфальц (1356–1777), Священна Римська імперія нім. нації (1512–1806), курфюршество Баварія (1623–1806) у складі Священ. Римської імперії нім. нації, королівство Пруссія (1701–1918), Рейн. союз під протекторатом Франц. імперії (1806–13), Королівства Саксонія, Баварія, Вюртемберґ (усі – 1806–1918), Ганновер (1814–66), Нім. союз (1815–66), Пн.-нім. союз (1866–71), Нім. імперія (1871–1918), Ваймар. Респ. (1918–33), Третій райх (1933–45), НДР (1949–90), ФРН (від 1949). У 1949–90 столицею ФРН було м. Бонн. 3 жовтня 1990 сх.-нім. землі увійшли до складу ФРН. Тоді ж утвор. 5 нових федерал. земель: Бранденбурґ, Мекленбурґ-Передня Померанія, Саксонія, Саксонія-Ангальт і Тюринґія. Райхстаґ як вища дорадчо-законодавча установа діяв при імператорі від 11 ст., від 1663 – постійно. Перший заг.-нім. парламент – Франкфурт. нац. збори – було скликано 1848. Райхстаґ як парламент об’єднаної Нім. імперії створ. 1871. Сучас. бундестаґ постійно діє від 1949. Перша Конституція у Н. була ухвалена під тиском французів у Королівстві Вестфалія 1807. Нинішня Конституція (Осн. закон) ФРН вступила в дію 23 травня 1949, а від 3 жовт­ня 1990 її чинність поширено й на сх.-нім. землі (колишня НДР) та Зх. Берлін. В об’єднаній Н. пріоритет. напрямами є поглиблення й розширення європ. політ. та екон. інтеграції. Н. багато в чому визначає політ. розвиток ЄС. За канцлерства Г. Коля вона була прихильницею зміцнення влас. рис європ. і глобал. держави, за Ґ. Шредера ствердила себе нацією-державою, що керувалася нац. інтересами пропорційно до своєї могутності і не підтримала амер. політики в Іраку, а за А.-Д. Меркель стала потуж. кон­трибутором зміцнення позицій ЄС в кризовий період, формування ним спільної зовн. та безпекової політики. Від 2012 Н. у своїй «сх. політиці» все частіше відмовляється розглядати відносини з країнами колиш. СРСР у контексті двосторон. нім.-рос. зв’язків. Гол. мета нім. зовн. політики полягає в збереженні миру та безпеки у світі, а також досягненні інтеграції в структури багатосторон. співпраці. Спільно з Францією Н. прагне зміцнити та реформувати єврозону, щоб євро краще протистояло глобал. кризам. Досягнення повоєн. Н. високих стандартів життя і повернення їй статусу однієї з найвпливовіших держав світу стало можливим завдяки виваженій внутр. і зовн. політиці та рац. орг-ції госп-ва. Після вій­ни екон. система ФРН була інтегрована до євроатлантич. ареалу й розвинулася в соц. ринк. економіку, в основі якої була вільна конкуренція з елементами держ. регулювання. 1948–65 проведено комплекс успіш. соц.-екон. реформ: конфіскац. грош. й ліберал. цінову реформи, оновлення традиц. галузей пром-сті та створення нових за рахунок іноз., нац. приват. і бюджет. інвестицій, елементи держ. регулювання й систему соц. захисту, підтримку малого й серед. бізнесу, створення розвиненого соц.-труд. законодавства. Формування системи соц. ринк. економіки розпочалося зі створення державою рівних умов та відмови від прямого втручання в процеси ціноутворення й формування зарплати. Картел. законом 1957 заборонено домовленості та угоди, що впливають на ринк. відносини шляхом обмеження конкуренції через картел. угоди. Осн. складовими екон. піднесення були: відродження вироб-ва на новій тех. основі; рац. використання допомоги за Маршалла Планом у 2,7 млрд дол. США та коштів з держ. бюджету для інвестування економіки; відсутність військ. витрат; наявність понад 10 млн переселенців як резерву дешевої, але висококва­ліфік. робочої сили; місткий внутр. ринок. 1950 подолано розподіл продуктів за картками, буд-во 1950–55 1,8 млн квартир соц. житла дозволило зняти гостроту питання нестачі житл. площі, середньоріч. приріст пром. продукції становив у 1950–60-х рр. 9,6 %. Бл. половини всієї виробленої в країні продукції йшло на експорт. Доходи від нього дозволили ФРН розплатитися з боргами, здійснити виплати жертвам нацизму і створити значні золотовалютні резерви, що зробило нім. марку однією з найстабільніших валют у світі. Соц. закони 1950-х рр. поліпшили становище жертв вій­ни, біженців, інвалідів, пенсіонерів (1957 розмір пенсії почав залежати від змін заробіт. плати). Нестачу робочої сили вирішили за рахунок масового залучення іноз. працівників, зокрема 1961 ФРН уклала з Туреччиною угоду про наймання робочої сили. Тоді до країни приїхало 6,7 тис. турків, 1970 вже перебувало 429 тис., 1976 – бл. 1 млн. Станом на 1973 іноз. робітники складали 10 % усієї робочої сили ФРН. Прикладом потуж. повоєн. нім. екон. зростання («нім. дива») є Баварія, що з аграрної стала найбільшою промислово високорозвиненою федерал. землею Н. У Баварії зосереджено автомобіле- й літакобудування («BMW», «Audi», «EADS»), електротех. («Siеmens»), текстил., швейну, харч. пром-сть. Тут проводять величезні за масштабами і значенням наук. дослідж. Приєднання НДР до ФРН 1990 спричинило низку екон. проблем у сх. землях: втрата ринку збуту в Сх. Європі; підвищений попит на зх. товари згубно вплинув на сх. фірми, що не могли реалізувати свою продукцію; продаж зх.-нім. та іноз. інвесторам комбінатів НДР або їхнє закриття зумовило деіндустріалізацію сх.-нім. економіки; зростання безробіття (на поч. 2000-х рр. доходило до 20 %). 1991 уряд Н. ухвалив програму розвитку сх. земель «Піднесення Сходу», 1993 для фінансування нім. єдності введено додатк. «податок солідарності» у розмірі 7,5 % заг. доходу. На 1-му етапі щорічно у сх. землі спрямовували загалом бл. 150 млрд євро. Протягом 20-ти р. фінанс. вливання ФРН у нові федерал. землі склали 1,3 трлн євро. Фактич. донорами для нових земель стали Гессен, Баварія і Баден-Вюртемберґ. Процеси соц.-екон. вирівнювання сх. і зх. земель Н. продовжуються й нині. Н. належить до 12-ти країн, що 2002 запровадили євро. Криза фінанс. ринку (2008), а також наступна боргова охопили всю єврозону, зокрема Н. Федерал. уряд зупинив після цього подвій­ну стратегію нової заборгованості і запровадив заходи задля зміцнення інновац. потужності. Вперше після 1969 представити збалансов. федерал. бюджет вдалося 2014. Економіка Н. – найрозвиненіша в ЄС і 4-а у світі після США, Китаю та Японії. У таких великих галузях, як автомобіле-, машино- й приладобудування, хім. пром-сть, а також мед. техніка, експорт становить більше половини обігу. Позитивна екон. динаміка призвела до сприятл. розвитку ринку праці. Н. належить до країн із найвищим рівнем зайнятості в ЄС і має найнижчий відсоток безробіт. молоді. Вона – один із найбільших у світі виробників металу, цементу, машин, транспорт. засобів, електроніки, продуктів харчування, продукції суднобуд., хім., текстил. пром-стей. Водночас є енергодефіцит. країною: частка імпорту енергоресурсів сягає 70 % (нафти – 97 %, природ. газу – понад 80 %). Вироб-во легкових і вантаж. автомобілів зосереджене в землях Баден-Вюртемберґ, Райнланд-Пфальц, Нижня Саксонія, Гессен, Пн. Рейн-Вест­фалія, Баварія та Саарланд. Гол. центри аерокосміч. пром-сті – Мюнхен і Бремен. Н. належить до числа найбільших виробників та експортерів електротех. й електрон. устаткування. Провідні текстил. центри розташ. в землях Пн. Рейн-Вестфалія і Баден-Вюртемберґ, а також навколо м. Авґс­бурґ. Н. – серед лідерів-виробників аграр. продукції у ЄС. Пл. с.-г. угідь 19 млн га. Розвинені високотехнол. галузі землеробства (рослинництво, садівництво, виноробство) і тваринництва, харч. та переробна пром-сть, вироб-во біомаси. Підтвердженням зміцнення екон. позицій Н. на межі 20–21 ст. стало не лише освоєння ринків та інвестиції у країнах Центр. та Сх. Європи, а й купівля великими нім. фірмами знакових іноз. компаній. Так, «Volkswagen» придбав «Rolls-Royce Motor Cars», «Deutsche Bank» – «Bankers Trust», «Dаimler-Benz» – «Chrysler Corporation». Н. дуже інтегрована до світ. економіки й виграє від вільної торгівлі та відкритих ринків. До зовн. торгівлі залучено понад 1 млн підпр-в; важливу частку в нім. зовн. торгівлі відіграють майже 10 700 підпр-в, розташ. за кордоном. Експортують переважно автомобілі та запчастини до них, машини й устаткування, хім. вироби, електронно-обчислюв. та електр. техніку. Торг. партнери: Франція, США, Китай, Нідерланди, Велика Британія. Найбільше товарів імпортують з Китаю, Нідерландів, Франції, США та Італії. Постійно зростає значення екон. і торг. зв’язків з азій. країнами (зокрема в Китаї розміщено 5000 нім. підпр-в). Нім. інвестиції за кордоном від 1990 виросли в 5 разів і перевищили 1 трлн євро (2018), третина з яких була інвестована в європ. просторі. Іноз. компанії завдяки участі в нім. підпр-вах забезпечують 3,7 млн робочих місць, обсяг прямих іноз. інвестицій у Н. складає 466 млрд євро. Н. стала важливим місцем проведення міжнар. ярмарків: на майже 150 міжнар. виставок щороку приїздить 10 млн відвідувачів. Н. посідає 4-е м. після США, Японії та Китаю та є найбільшим ринком сектору інформатики та телекомунікації у Європі. Н. – класич. приклад корпоратив. соц. держави, осн. метою її соц. політики є макс. пом’якшення нерівності серед верств насел. шляхом підвищення оподаткування замож. громадян і розподілу благ серед малозабезпеч. мешканців. 95 % дієздат. насел. країни застраховано на випадок потреби надання дорогих мед. послуг і купівлі ліків. Однак високі соц. стандарти спричиняють демогр. проблеми, зокрема низьку народжуваність, старіння нації та зниження частки корін. насел. В умовах глобалізації Н. зазнає серйозних екон. викликів, пов’яза­них з низькими темпами зростання ВВП і великим тягарем реалізації соц. програм – кожен іммігрант щомісячно отримує бл. 400 євро, його забезпечують місцем проживання, освітою, мед. обслуговуванням. Високі нім. зар­плати й податки є викликом для життєздатності багатьох компаній, адже їм доводиться віддавати до 70 % заг. доходу на держ. пенсії, страховки й податки. Як наслідок, багато нім. компаній вважають за краще розвивати свою вироб. й екон. діяльність за межами країни. ВВП складає 3,948 трлн дол. США (2018), у розрахунку на особу – 39 899 дол. США. Структура ВВП (2018): сфера послуг – 50,9 % (фінанс.-кредитні, орендні та консалтинг. послуги – 29,2 %, держ. та приватні послуги – 21,7 %), вироб-во – 26,2 %, торгівля, транспорт і готел. бізнес – 17,8 %, буд-во – 4,2 %, с. та ліс. госп-во, рибальство – 0,8 %. Серед найстаріших ВНЗів Н. – Гайдельбер. (1386), Кельн. (1388), Ляйпциз. (1409), Мюнхен. (1472), Тюбінґен. (1477), Ґеттінґен. (1734), Мюнстер. (1780), Берлін. (1810), Бонн. (1818) ун-ти, а також Брауншвейґ. (1745), Дрезден. (1828), Рейн.-Вестфал. (м. Аахен, 1870, статус ун-ту від 1880) тех. ун-ти. Найвідоміші наук. установи: Берлін.-Бранденбур. АН, Нім. нац. АН «Леопольдіна», Нім. н.-д. т-во, Т-во ім. М. Планка для сприяння розвитку наук, Т-во сприяння приклад. дослідж. ім. Й. Фраунгофера, Співтовариство нім. н.-д. центрів ім. Г. Гельмгольца, Наук. т-во ім. Ґ. Ляйбніца. Найбільше інформ. агентство – «Deutsche Presse-Agentur» (DPA, засн. 1949, штаб-квартира – у Гамбурзі). Видають часописи «Bild», «Süddeu­tsche Zeitung», «Frankfurter Allge­meine Zeitung», «Die Welt», «Ber­liner Morgenpost», «Die Zeit», «Der Tagesspiegel», «Der Spiegel», «Stern» тощо. Серед пам’яток культури та арх-ри – храми (Пречистої Діви Марії, 13–14 ст.; Пам’яті, 19–20 ст.), замки, палаци (Ґрюневальд, 16–17 ст.; Шарлоттенбурґ, 17–18 ст.; Фрідріхсфельде, 18 ст.), арсенал 17 ст., Бранденбур. ворота, опера (обидва – 18 ст.) та райхстаґ (19 ст.), музеї «Музейного острова» – Старий (1824–30), Новий (1843–46; реконструйов. 1997), Пергам. (1909–30), Боде-музей (1897–1904), а також Стара (1866–76) і Нова (1968) нац. галереї (усі – Берлін); Стара (1470–80) та Нова (1867) ратуші, церкви св. Петра (14 ст.), Святого Духа (13–14 ст.; перебудована у 18 ст.), Богоматері (1468–88), св. Михайла (1597), св. Боніфація (бл. 1850); Бавар. б-ка (1558), Гліптотека (1816–30), Стара (1825–36) й Нова (1853) пінакотеки, Музей етнології (1868), Бавар. опера (1657), «Резиденц­театер» (1753), Держ. зібрання антич. мист-ва (1838–45), резиденція бавар. герцогів і королів (16–19 ст.), колона Марії в пам’ять про вигнання швед. армії (1638), Тріумф. ворота (1850), ворота Пропілеї (1854–62; усі – Мюнхен); церква Богородиці (1726, відновлена 2005), архіт. комплекс Цвінґер (18 ст.), опера (19 ст.; усі – Дрезден); Нюрнберн. фортеця (11–16 ст.); палац Сан-Сусі в Потс­дамі (18 ст.); кафедрал. собори в Аахені (9 ст.), Фрайбурзі (12 ст.), Кельні (1248–1880). Н. – батьківщина поетів Й. Ґете, Г. Гайне, Л. Уланда, поетів і драматургів Б. Брехта, Ф. Шіллера, драматурга Ґ. Лессінґа; письменників Т. Манна, Г. Бьолля, Г. Гессе (усі – лауреати Нобелів. премії), Е.-М. Ремарка; художників А. Дюрера, М. Ґрюневальда, Л. Кранаха, Г. Гольбейна; композиторів Й.-С. Баха, Л. ван Бетговена, Й. Брамса, Р. Ваґнера, Р. Штраусса, К. Вебера, Ґ. Генделя; богослова, реформатора Церкви М. Лютера; філософів І. Канта, Й. Фіхте, Ф. Шеллінґа, Ґ. Геґеля, Л. Фойєрбаха, Ґ. Ляйбніца, Х. Вольфа, філософа й письменника Й. Гердера, філософів і соціологів К. Маркса та Ф. Енгельса, філософа-марксиста Б. Вальтера; математика Ґ. Ріманна; фізиків А. Айнштайна, М. Борна, М. Планка (усі – лауреати Нобелів. премії), Й. Фраунгофера, фізика, винахідника рентґенів. випромінювання В. Рентґена (лауреат Нобелів. премії), фізика, фізіолога та психолога Г. Гельмгольца; нім. першодрукаря Й. Ґутенберґа; інж., одного із піонерів авіації О. Лілієнталя; інж., винахідника дизел. двигуна Р. Дизеля; автоконструкторів К.-Ф. Бенца, Ґ. Даймлера, В. Майбаха та ін.

Німецько-українські зв’язки сягають пізньоантич. часу, коли в 3 ст. відбулася міграція герман. об’єднання готів тер. сучас. України від балт. до чорномор. узбережжя. В Україні пам’ятки готсь­кої вельбарської культури фіксують здебільшого на Волині. У Причорномор’ї та Криму готи утворили потужне ранньодерж. об’єднання. Найвідомішим готським королем на укр. землях був Германаріх (бл. 350–376). Під тиском гунів більшість готів в остан. чв. 4 ст. відійшли за Дунай, а частина – у гір. Крим, де заснували країну Дорі з центром у Манґупі. У 8 ст. створ. православну Готську єпархію (існувала до 1780-х рр.), а у 12 ст. готи, алани та греки заснували князівство Феодоро, що проіснувало до 1475 і було ліквідоване турками. Однак крим.-готська мова документально зафіксована ще в 1560-х рр., а крим. готи залишалися в Криму до кін. 18 ст. У часи раннього Середньовіччя перший відомий дипломат. контакт між Н. і Київ. Руссю відбувся 838–839, коли до франк. імператора Людовика Благочестивого в Інґельгайм прибули роси. 959 київ. княгиня Ольга відправила до нім. короля Оттона І посланця з проханням надіслати в Київ священиків та єпископів. 961–962 у Києві з церк. місією перебував єпископ Адальберт. 973 до нім. короля Оттона II прибуло руське посольство. Великий київ. князь Володимир Святославич також обмінювався дипломат. місіями з Н., зокрема 1008 Київ відвідав єпископ Бруно, який описав свою подорож у листі до імператора Генріха II. Посольства великого київ. князя Ярослава Мудрого 1040 та 1043 знаходилися при дворі імператора Генріха III. Неодноразово прибували в Київ до великого князя Ізя­слава Ярославича й посольства імператора Генріха IV. Сам князь, втративши київ. престол 1073, звернувся до нього із проханням про посередництво. Однак посольство Бурхарда, що прибуло до великого київ. князя Свято­слава Ярославича, не змогло вирішити проблему, хоч і повернулося із великими дарами. 1089 нім. кайзер Генріх IV взяв за дружину Євпраксію Всеволодівну (під час коронації отримала ім’я Адельгейда) – найстаршу доньку князя Всеволода Ярославича. 1189 галиц. князь Володимир, син Яро­слава Осмомисла, відвідав нім. імператора Фрідріха І Барбароссу з проханням допомогти повернути галиц. престол. 1238 війська князя Данила Галицького побл. м. Дорогичин (нині Підляс. воєводства, Польща) розбили хрестоносців Добжин. ордену, 1254 Галиц.-Волин. князівство уклало із Тевтон. орденом та князівством Мазовія договір про поділ ятвязьких земель. Угоду про дружбу між Галиц.-Волин. князівством і Тевтон. орденом своїми грамотами підтверджували князі Андрій і Лев Юрійовичі (1316) та Юрій-Болеслав Тройденович (1325, 1327, 1334, 1335). Під час Ґрюнвальд. битви (1410), у якій Тевтон. орден зазнав поразки, серед 15-ти польс. полків було 9 укр. з Галичини й Поділля, а серед 17-ти литов. – 6 з Волині й Полісся. У добу раннього Середньовіччя активно розвивалися торг. відносини Київ. Русі з нім. містами. Уже від 10 ст. у м. Перемишль (нині Підкарп. воєводства, Польща) і Київ їздили купці з Майнца, Авґсбурґа, Реґенсбурґа, від 11 ст. – із Кельна. Важливим торг. партнером Києва був Реґенсбурґ, князь Володимир Мономах жертвував кошти його монастирю св. Якова й Ґертруди. Збереглися австр. (1192) та штирій. (1191) митні нормативи для реґенсбур. купців, які їхали торгувати до Київ. Русі. У 11–12 ст. вихідці з Реґенсбурґа, Майнца заснували невеликі громади, що займалися комерцією в Києві, Володимирі-Волинському (нині Волин. обл.) та Луцьку. Галиц.-волин. князь Лев Данилович першим із руських князів оцінив значення Маґдебур. права для розвитку міст, поселення в них нім. колоністів. Львів. міське самоврядування від серед. 14 ст. до серед. 16 ст. знаходилося під знач. впливом місц. німців. Загалом від поч. 14 ст. до кін. 18 ст. бл. тисячі укр. міст та містечок отримали Маґдебур. право, що перевищувало перелік власне нім. міст, що мали це право. У 14–15 ст. активно й досить успішно розвивалася укр.-нім. торгівля. Про це свідчить, зокрема, протекцій. універсал купцям Торуня (нині Куяв.-Помор. воєводства, Польща), що гарантував пропуск їхніх товарів через волин. митниці без вилучень чи конфіскацій, виданий 1320 волин. князем Андрієм Юрійовичем. Грамоту подіб. змісту 1341 отримали торун. купці і від волин. князів Кейстута та Любарта. У серед. 16 – 1-й пол. 17 ст. експорт окремих видів товарів до Н. набув знач. масштабів. Так, через Львів в окремі роки приганяли на продаж по 40 тис. волів, яких переправляли далі на ярмарки Саксонії та Сілезії. Укр. козаки брали участь у Тридцятиріч. вій­ні 1618–48, зокрема 1620 у складі імператор. війська під командуванням бавар. воєначальника Й. Тіллі козаки воювали на тер. Угорщини та Чехії проти військ Протестант. унії, а 1631 під командуванням А. фон Валленштайна в Сілезії – проти союзника шведів саксон. курфюрста Йоганна-Ґеорґа І. Під час Визв. вій­ни під проводом Б. Хмельницького Бранденбурґ-Пруссія підтримувала дипломат. відносини з новоствор. Укр. козац. державою. Так, влітку 1657 посол бранденбур. курфюрста Фрідріха-Вільгельма прибув до Чигирина (нині Черкас. обл.), щоб запропонувати гетьману Б. Хмельницькому підписати договір про дружбу. У березні 1658 до гетьмана І. Виговського приїхав посол Фрідріха-Вільгельма із завданням сприяти примиренню Війська Запорозького та Речі Посполитої. Навесні 1659 у Варшаві Ю. Немирич від імені Війська Запорозького вів переговори з послом Фрідріха-Вільгельма щодо врахування інте­ресів курфюрста в Польщі. У березні 1671 гетьман П. Дорошенко пропонував Фрідріху-Вільгельму спільні дії проти Польщі. Прагнучи зібрати антимоск. коаліцію, 1720 гетьман П. Орлик зустрівся в Ганновері з міністром Ґ. Бернсдорфом. Знаковою фігурою в історії козац. України став німець, ген. осавул Ф. Кеніґсек, який 1708 командував обороною Батурина (нині Черніг. обл.) від рос. військ. Від 16 ст. молодь з України здобувала освіту в ун-тах Гайдельберґа, Ляйпциґа, Вюртемберґа, Галле, Вюрцбурґа, Віттенберґа, Кеніґсберґа, Інґольштадта, Мюнхена та ін. нім. міст, зокрема церк. і громад. діяч М. Смотрицький на поч. 17 ст. навч. у Ляйпциз., Віттенбер. та Нюрнбер. ун-тах. Значно зросла кількість укр. студентів у Н. у 18 ст. У Ляйпциз. ун-ті навч. Г. та І. Козицькі, М. Мотоніс, П. й М. Білушенки, І. і П. Остроградські, А. Безбородько, Ф. і Я. Паскевичі, Г. Ґалаґан, брати Милорадовичі, І. Данилевський, А. і М. Базилевські, М. Кулябка та ін. У Кеніґсбер. ун-ті навч. не менше 30-ти українців, зокрема 1764 тут у присутності І. Канта доктор. дис. з філософії блискуче захистив І. Хмельницький. Німець з походження І. Ґізель став проф. і ректором Києво-Могилян. колегії (1645–50), архімандритом Києво-Печер. лаври (1656–83), ред. «Синопсису Київського» (1674), у якому вперше було систематично викладено історію України. Також уродженець Кеніґсберґа А. Зерникав (А. Чернігівський) пере­йшов з лютеранства в православ’я, від 1680 мешкав і працював на Чернігівщині. Ректор Києво-Могилян. академії Ф. Прокопович, який слухав лекції в ун-тах Галле, Єни, Ляйпциґа, підтримував активні зв’язки з нім. вченими, зокрема з віце-президентом Королів. АН у Берліні Д.-Е. Яблонським. У Н. видавали і наук. праці укр. учених, зокрема Ф. Прокоповича, М. Максимовича та ін. Від 1738 у Києво-Могилян. академії було запроваджено системат. вивчення нім. мови, першим проф. якої був С. Тодорський, викладали німці К. Феґен, К. Ремер. Серед підручників з філософії в академії використовували праці Ф. Баумайстра – нім. філософа школи Х. Вольфа та Ґ. Ляйбніца. Про військ.-політ. події в Україні 2-ї пол. 17 – поч. 18 ст. регулярно і докладно писали нім. часописи. 1684 у Ляйпциз. ун-ті дослідник із Сілезії Й.-Й. Мюллер захистив першу в Зх. Європі наук. дис. з історії укр. козацтва. Серед нім. істориків Україною цікавилися Й. Пасторій (писав про нац.-визв. вій­ну укр. народу серед. 17 ст.), С. Пуффендорф (у розділах про Польщу й Москву згадував і про укр. козаків), Й. Гербіній (відвідав Україну 1674 й описав Києво-Печер. лавру). У 18 ст. цінні розвідки про Україну, зокрема про природу Пд. України, написав мандрівник і природознавець Й. Ґюльденштедт. Уперше наук. систематизов. виклад історії України зроблено у праці Й. Енґеля «Geschichte der Ukraine und ukra­inishen Cosacken» («Історія України та українських козаків», Галле, 1796), у якій він підкреслив: «Україна.., що дорівнює своїми розмірами деяким королівствам», була «стіною, що відділяла культурну Європу від дикої Азії...». Про нац. відродження України німці мало що знали, хоча воно й живилося ідеями нім. філософа й письменника Й. Гердера, ними оперували М. Максимович, А. Метлинський та ін. Й. Гердер пророкував, що «Україна стане новою Грецією...» (1769). У 2-й пол. 19 ст. лише одиниці серед німців продовжували цікавитися укр. питанням. 1861 К. Шлецер, 2-й секр. посольства Пруссії в С.-Пе­тер­бурзі, вислав до мін-ва закордон. справ звіти про політ. настрої в Росії, у яких на основі памфлетів йшла мова про можливість відокремлення Малої Росії від Великоросії та цілковиту різницю між українцями і росіянами в нац. і духов. наставленні. Невідомо, як на це відреагували у Пруссії, хоча про укр. рух до незалежності дуже добре знав О. фон Бісмарк, який, однак, дотримувався політики традиц. «династич. приязні» до Росії й був противником «рев. течій». Нім. філософ Е. Гартманн, відповідно до бажання уряду, у розвідці «Rußland und Europa» («Росія і Європа», 1888), опубл. у берлін. часописі «Die Gegenwart», пропонував для ослаблення Росії створити Київ. королівство. Але офіц. ставлення Н. до самостійності України було не лише стримане, а навіть негативне. Від 2-ї пол. 19 ст. до 1-ї світ. вій­ни тривав інтенсив. обмін товарами між Н. та Україною мор. шляхом: з України вивозили пшеницю, цукр. буряки, залізну руду, марганець, натомість завозили с.-г. машини, хім. і текстил. продукцію. 1781 австр. влада ініціювала переселення німців до Буковини та Галичини. До 1786 у Галичину прибуло 20 тис. поселенців. За даними перепису 1869, на Буковині проживало 40 тис. німців, 1919 – 68 тис. 1911 у Чернівцях відбувся 1-й з’їзд карпат. німців. 1918 буковин. німці підтримали приєднання краю до Румунії. Від кін. 18 ст. на запрошення рос. царя нім. колоністи почали оселятися в Новоросії (див. Новоросійсь­кий край; від 1787), на Волині (від 1797), у Пд. Криму (від 1805), Бессарабії (від 1814) тощо. Так, станом на 1861 у Волин. губ. проживало 13,7 тис. нім. поселенців-колоністів, 1881 – 84,7 тис., 1914 – 209,7 тис. За даними перепису 1897, в укр. губ. мешкало 377 тис. німців. Завдяки зусиллям нім. колоністів понад 500 тис. дес. землі на Волині із занедбаних стали високопродуктивними, укр. селяни переймали практики передової агрокультури. 1915 нім. колоністам у Херсон., Катерино­слав. і Таврій. губ. належало 1,7 млн дес. землі. У Криму саме німці зі Швабії у десятки разів збільшили площі виноградників та побудували перші підземні погреби для запасів вина. На Пд. України нім. колоністи шляхом схрещення привезених із Н. порід із місцевою до кін. 19 ст. вивели нову породу «червона німецька корова» (від 1939 – «червона степова»), що нині в Україні складає понад третину поголів’я молоч. порід. Вони запровадили традицію масового висаджування дерев для боротьби із суховіями та для снігозатримання. Так, 1853 у нім. колоніях Катеринослав. губ. вже росло понад 309 тис. фрукт. дерев та 750 тис. шовковиць, а в колоніях Молочан. меноніт. братства Таврій. губ. – 3,4 млн дерев, із яких шовковиць – 1,4 млн; 1891 колоністи Херсон. губ. мали понад 2 тис. дес. штуч. лісових насаджень. Ф. Фальц-Фейн заснував на Херсонщині заповідник «Асканія-Нова» (див. «Асканія-Нова» Біосферний заповідник ім. Ф. Фальц-Фейна; назва походить від маєтку Асканія в Н.). У Києві за проектом нім. арх. Й.-Ґ. Шеделя збудовано велику дзвіницю Києво-Печер. лаври (1731–44), будинок Києво-Могилян. академії (1736), Клов. палац (1752–56); за проектом арх. І. Штрома – будинок Володимир. кадет. корпусу (нині Мін-во оборони України, 1857); за проектом Г. Шлейфера – театр Соловцова (нині Нац. драм. театр ім. І. Франка, 1898); за проектом арх. В. Шретера – Міський театр (нині Нац. опера України, 1899–1901). У 2-й пол. 19 ст. нім. інвестиції у буд-во банків і з-дів у Наддніпрян. Україні склали 29,7 млн крб. Так, нім. промисловець Ґ. Гартман 1896 заснував Луган. паровозобуд. з-д (див. Луганський тепловозобудівний завод). Від кін. 19 ст. у Н. навч. або вдосконалювали знан­ня митці М. Івасюк, М. Сосенко, І. Труш, Г. Нарбут, О. Мурашко, М. Паращук, згодом – Є. Ліпецький, Д.-М. Горняткевич. Наприкінці 19 – поч. 20 ст. до Н. прибували на сезонні с.-г. роботи вихідці з Галичини. У підписаному 9 лютого 1918 Брестському (Берестейському) мирному договорі Н. визнала незалежність УНР та її кордони. 1918 Україна та Н. відкрили свої дипломат. місії: першим нім. послом у Києві був А. фон Шварценштейн, а українським у Берліні – О. Севрюк. Нім. консульства 1918 діяли в Києві, Одесі, Катеринославі (нині Дніпро), Миколаєві, Маріуполі (нині Донец. обл.). Уряд УНР у лютому 1918 звернувся до Берліна та Відня з проханням увести в Україну війська для відвернення рад. наступу. Нім. війська зайняли Київ., Черніг., Полтав., Харків. і Таврій. губ. Їхнім осн. завданням було забезпечення експорту продовольства та сировини до Н. (див. Австро-німецька окупація України 1918). З огляду на слабкість УНР 29 квітня 1918 за безпосеред. підтримки нім. командування в Україні було здійснено держ. переворот і проголошено Українську Державу на чолі з гетьманом П. Скоропадським. У вересні 1918 у м. Кассель він зустрівся із кайзером Вільгельмом II. Це був перший візит очільника України до Н. У листопаді 1918 після поразки Н. у 1-й світ. вій­ні нім. війська виведені з України. Після фактич. припинення існування УНР 1920 у Н. осіла значна кількість укр. політ. біженців. Політ. та військ. кола, наук. й культурна громадськість Н. виявляли значну зацікавленість в укр. емігрантах і Україні загалом. 1918 у Берліні з ініціативи П. Рорбаха та А. Шмідта засн. Німецько-українське товариство, що 1918–26 видавало часопис «Die Ukraine». Під егідою торг. палати Мюнхена виникла низка укр. установ. Після 1-ї світ. вій­ни в Н. у таборах для інтернов. осіб перебувало бл. 100 тис. українців. За сприяння військ.-сан. місій для справ полонених українців у Н. в таборах у Раштатті, Бадені, Вецларі й Зальцведелі створ. укр. громади, відкривали церкви, школи, читальні, друкували газети, влаш­товували лекції, концерти. Після звільнення осн. маса військовополонених повернулася на батьківщину. Рад. Україна та Н. також розвивали двосторонні відносини. Так, 23 квітня 1921 між УСРР і Н. було укладено угоду «Про обмін військовополоненими і цивільними інтернованими». У лютому 1922 до Берліна з візитом прибув голова РНК УСРР Х. Раковський для обговорення питання екон. співпраці, а у квітні 1922 сторони домовилися обмінятися торг. місіями. З поширенням дії Рапалльського договору 1922 на УСРР Н. де-юре визнала Рад. Украї­ну незалеж. державою. Уряд УСРР призначив своїм повноваж. представником у Берліні В. Ауссема. Посольство УНР у Берліні та консульство в Мюнхені були ліквідовані. 1923 Н. призначила своїм ген. консулом в УСРР З. Гая. Заг. кількість українців, які у 1920–30-х рр. залишалися в Н., становила 15 тис. осіб. Берлін був одним із гол. осередків укр. політ. еміграції. Тут проживали гетьман П. Скоропадський, президент ЗУНР Є. Петрушевич, міністр оборони ЗУНР Д. Вітовський, голова уряду УНР та Директорії УНР В. Винниченко, чл. Директорії УНР А. Макаренко, військ. міністр УНР М. Порш, голова УВО й ОУН Є. Коновалець та ін. У 1920-х рр. у Н. мешкали та працювали письменник і реж. О. Довженко (2001 в Берліні йому відкрито мемор. дошку), скульптор і художник О. Архипенко та ін. 1922 у Берліні для координації діяльності всіх орг-цій із захисту прав українців створ. Спілку об’єднаних громад. і добродій. укр. орг-цій у Н. на чолі з Д. Дорошенком. Вагомим здобутком укр. еміграції в Н. міжвоєн. періоду став Український науковий інститут у Берліні (від 1926), у якому працювали або співпрацювали з ним Д. Дорошенко, І. Мірчук, Д. Чижевсь­кий, О. Колесса, В. Липинський, С. Смаль-Стоцький, В. Старосольський, З. Кузеля та ін. У Вестфал. ун-ті (м. Мюнстер) викладав О. Бурґгардт (Юрій Клен). Створ. лекторати укр. мови в ун-тах Берліна, Ляйпциґа, Галле, Тюбінґена (1931 в б-ці ун-ту працювала Г. Чикаленко-Келлер). Серед нім. україністів активними були Г. Кох (дослідник історії укр. Церкви), П. Рорбах, Т. Біберштайн; особливо продуктивним – А. Шмідт, який у ст. «Das ukrainische Problem» («Українська проблема», опубл. у місячнику «Volk und Reich», 1933, Heft 8), на основі істор. огляду України дійшов висновку, що в інтересах нім. народу сприяти прагненню українців до самостійності. Напередодні 2-ї світ. вій­ни А. Шмідт у праці «Ukraine, Land der Zukunft» («Україна. Країна майбутнього», Берлін, 1939), ще раз відстоюючи ідею самостійності України, намагався звернути увагу нім. сусп-ва на важливість укр. питання також в інтересах самої Н. 1941 Ін-т студій кордонів і закордон. дослідів у Берліні підготував за співучасті В. Кубійовича «Атляс України» (був заборонений владою). 1919 у Берліні створ. Укр. громаду (спочатку непартійне громад.-культурне т-во, згодом наближене до гетьман. центру). 1919–33 у Берліні діяло вид-во «Українська накладня» Я. Орен­штайна, у ред. якого працювали З. Кузеля, Б. Лепкий, В. Сімович; 1921–26 – вид-во «Українське слово» З. Кузелі. У Берліні виходили часописи «Українське слово» (1921–23), «Український прапор» (1923–31), «Літопис політики, письменства і мистецтва» (1923–24), «Osteuropäische Kor­respondenz» (1926–30) та ін. Від 1931 діяла Українська пресова служба у Берліні. У 1920-х рр. укр. студенти навч. в ун-тах Берліна, Ляйпциґа, Мюнстера, Тюбінґена. У Берліні 1921 засн. Асоц. укр. студентів у Н. Зменшення в 1930-х рр. кількості укр. студентів у Н. призвело до припинення діяльності багатьох студент. об’єднань. Важливу роль у налагодженні та розвитку пед. і наук. взаємин України з Ваймар. Респ. відігравало представництво Наркомату закордон. справ УСРР, що діяло в Берліні 1922–27. Укр. вчених часто запрошували для участі в роботі нім. нац. наук. зборів та обирали чл. нім. нац. наук. т-в. Натомість почес. чл. укр. наук. т-в були видатні представники нім. науки. 1925 встановлено обмін науковцями та виданнями між ВУАН та Бавар. АН. 1933 засн. Українське національне об’єднання (УНО; для всіх українців, які проживали на тер. Н.), що 1937 перейшло на націоналіст. позиції. До 1937 УНО очолювали Ф. Королів та І. Драбатий, 1938–45 – Т. Омельченко. Крім нац.-вихов. та культ.-осв. діяльності, воно відстоювало інтереси укр. робітників, допомагало укр. студентам, полоненим з польс. і рад. армій, видавало г. «Український вісник» (1936–45). У 1938 заходами нім. влади створ. Укр. установу до­вір’я (кер. – М. Сушко). 1940 П. Скоропадський відновив діяльність Укр. громади, що мала друк. орган «Українська дійсність» (1940–45). Того ж року у Н. засн. Візитатуру Апостольську (очолювали послідовно П. Вергун, М. Вояковський, І. Бучко). 1941–45 у Берліні діяла Націоналістична організація українських студентів у Німеччині. Після приходу до влади А. Гітлера громад. життя українців у Н. суворо контролювалося нацист. режимом. За даними перепису 1926, в УСРР проживало 394 тис. німців, функціонувало 626 нім. шкіл. 1924 у місцях компакт. проживання німців на Пд. України визначено 7 нім. нац. р-нів, розпочато створення нім. нац. сільс. рад, 1931 їх уже було 243 (див. Національне адміністративно-територіальне будівництво в УСРР/УРСР 1924–40). У 1930-х рр. під сталін. репресії потрапило понад 10 тис. німців України, нім. нац. р-ни ліквідовано. На поч. 2-ї світ. вій­ни всі укр. німці були безпідставно звинувачені в підсобниц­тві фашистам і до серед. 1942 вислані у сх. р-ни СРСР (див. Депортація). Після завершення вій­ни заборона депортов. укр. німцям оселятися в Україні діяла до 1972 (до 1991 в Україну повернулося лише 38 тис. німців). 23 серпня 1939 Н. і СРСР уклали Молотова–Ріббентропа Пакт, що засвідчив переорієнтацію у зовн. політиці СРСР на зближення з Н. До договору додано таєм. додатк. протокол, яким встановлено розме­жування країн Сх. Європи на сфери нім. і рад. інтересів на випадок «територ.-політ. перебудови» цих країн. Н. визнавала інтереси СРСР у Латвії, Естонії, Сх. Польщі, Фінляндії та Бессарабії. 1 вересня 1939 німці розгорнули наступ на Польщу, що стало поч. Другої світової вій­ни (див. також Німецько-польська вій­на 1939). 120 тис. українців воювали проти вермахту в складі польс. війська. 22 червня 1941 нацист. Н. разом із союзниками вторглася на тер. СРСР. У складі Червоної армії проти вермахту воювало 6 млн українців; 22 липня 1942 уся тер. України була окупована гітлерівцями. 30 червня 1941 ліквідовано спробу відновлення укр. державності у Львові – Укр. держ. правління (див. Акт відновлення Української Держави). 1 серпня 1941 з тер. колиш. Дрогоб. (нині у складі Львів. обл.), Львів., Станіслав. (нині Івано-Фр.) і Терноп. (окрім деяких пн. р-нів) обл. УРСР утвор. 5-й дистрикт Генеральної губернії – «Галичина»; 20 серпня того ж року з частини укр. земель – райхскомісаріат Україна на чолі з Е. Кохом і з центром у Рівному. Пн. Буковину і частини Бессарабії та Трансністрію німці віддали у володіння Румунії. На підконтрольних німцям укр. землях переслідували всі прояви політ.-самостійниц. дій: Укр. нац. рада у Львові (липень 1941) та Києві (жовтень 1941), Похідні групи ОУН. Від 1942 на Волині й Поліссі почали формуватися партизан. загони, від 1943 – Українська повстанська армія. Єдиною регуляр. укр. військ. формацією в складі нім. ЗС була дивізія «Галичина», сформована у квітні 1943. У цей період з’явилася низка українознав. праць, особливо про укр. державниц. прагнення, зокрема П. Рорбаха і А. Шмідта «Osteuropa historisch­politisch gesehen» («Східна Європа з історичної та політичної точок зору», 1942), Ф. Павзера «Die Ukraine» («Україна», 1943); з історії укр. Церкви – Е. Вінтера «Byzanz und Rom im Kampf um die Ukraine (955–1939)» (1942; укр. мовою – «Візантія та Рим у боротьбі за Україну (955–1939)», Прага, 1944), а також праці Д. Дорошенка, Д. Антоновича, P. Смаль-Стоцького, Ґ. Відемайєра Ф. Ланґа. 28 жовтня 1944 тер. України повністю звільнено від загарбників. До Н. на примус. роботи було вивезено бл. 2,4 млн українців. Під час відступу фашисти застосували тактику «випаленої землі». Після закінчення 2-ї світ. вій­ни в Н. знаходилося бл. 3 млн українців, значну частину з яких 1945 репатрійовано. На поч. 1946 у Зх. Н. залишилося бл. 180 тис. українців, більшість з яких перебували у таборах для переміщ. осіб (див. Ді-Пі). 1946 українці почали переселятися з Н. спочатку до Франції, Бельгії, Великої Британії, а згодом до США, Канади, Бразилії, Австралії та ін. країн. 1947 чисельність українців у Н. зменшилася до 140 тис., 1948 – 111 тис., 1949 – 86 тис. і 1950 – 55 тис. 1947 українці перебували в 134-х таборах, деякі мешкали в приват. приміщеннях. Гол. місцевості, в яких жили українці: в амер. зоні – Реґенсбурґ (4660 осіб), Міттенвальд-Єґеркасерне (2890), Авґс­бурґ-Зоммеркасерне (2640), Мюнхен-Фрайман (2580), Корнберґ (2340), Ельванґен (2330), Ашаффенбурґ-Лаґарде (див. Ашаффенбурґ, 2300), Байройт (2170), Еттлінґен (2150), Берхтесґаден-Орлик (2110), Мюнхен-Шляйсгайм (2020), Ашаффенбурґ-Піонір-Касерне (2000), Новий Ульм (1930), Майнц-Кастель (1800), Діллінґен (1660), Штуттґарт-Цуффенгаузен (1580), Ашаффенбурґ-Артелері (1450), Ашаффенбурґ-Буа-Бріле, Карлсруе (по 1300), Інґольштадт (1280), Міттенвальд-Піонір-Касерне (1190), Стефанс­кірхен (1170), Пфорцгайм (1130), Ноймаркт (1070), Райтерзайх (970), Ландсгут (900), Ерланґен (810), Людвіґсбурґ (800), Мюнхен-Лайм (720); у британ. зоні – Ганновер-Табір ім. М. Лисенка (3430), Гайденау (3030), Райне (1910), Мюнстер-Лаґер (1530), Мюль­гайм-Рур (1440), Галлендорф (1420), Батгорн (1350), Лінторф (1320), Ґослар (1200), Гамбурґ-Фалькенберґ (1110), Бурґдорф (970), Бравншвайґ (900), Білефельд (850), Дельменгорст (800), Коріґен (740), Ґеттінґен (680), Ґоденау (650); у франц. зоні – Ґнайзенау (1370), Бад-Кройцнах (670), Ландштуль (610), Трір (530). Спочатку серед українців переважали люди молодого та серед. віку (до 20 р. – 24 %, 20–50 р. – 64 %, понад 50 р. – 10 %). Прибл. 80 % працездат. українців були зайняті у пром-сті й на буд-ві, 5 % – у с. госп-ві, 3 % – в укр. громад. установах. У Зх. Н. українці сповідували католицизм (67 %), пра­вослав’я (31 %), ін. релігії (2 %). 1948 діяло 39 катол. громад зі 151-м священиком, православ. – відповідно 38 і 99, євангел. – 17 і 19; у 1949: 21 катол. громада з 48-ма священиками, православ. – відповідно 23 і 52, євангел. – 12 і 12; у 1980: 21 катол. громада з 26-ма священиками, православ. – відповідно 20 і 10. Від 1959 апостол. екзархом був єпископ П. Корниляк. Екзархат Н. охоплював 4 деканати з бл. 13 тис. вірних. УАПЦ очолювали митрополит Н. Абрамович, згодом архієпископи Орест (Іванюк) й Анатолій (Дублянський). У Мюнхені в 1980-х pp. перебував архієпископ Володимир (Дідович). Частина православних належала до УАПЦ Соборноправної. У перші повоєнні роки в Н. активно розвивалися літ-ра, на­ука й мист-во. 1945 засн. об’єдн. укр. еміграц. письменників МУР, що видавало художні журнали та укр. газети з літ. додатками. Того ж року з Праги до Мюнхена перемістився Український вільний університет, який видав до поч. 1990-х рр. бл. 100 т. «Наукових записок Українського вільного університету», «Наукових збірників Українського вільного університету», монографій та ін. наук. праць; нині УВУ – єдиний ун-т поза межами України з укр. мовою викладання, з правом присвоєння вчених ступ. магістра та д-ра наук. Тоді ж у Реґенсбурзі та Мюнхені відновив функціонування Український технічно-господарський інститут, який теж видав десятки томів «Наукових записок» і монографій. 1948 у Мюнхені поновило діяльність Нім.-укр. т-во, яке очолювали К. Бенш, К. Ґребе, Ф. Редер, Г. Прогаска. Це т-во видавало за ред. Г. Прокопчука ж. «Ukraine in Vergangen­heit und Gegenwart», у якому висвітлювали укр. проблематику. 1960 т-во об’єдналося із засн. 1948 з ініціативи І. Мірчука й Г. Коха Нім.-укр. т-вом ім. Й. Гердера. У повоєнні роки українці у ФРН мали широко розгалужену мережу худож. самодіяльності: понад 60 хорів, більше 50 драм. гуртків, чимало ансамблів бандуристів. Діяла низка профес. театрів і хор. колективів, зокрема «Ансамбль українських акторів» під кер-вом В. Блавацького, театр. студія Й. Гірняка, хор «Україна» Н. Городовенка та ін. У повоєн. мист. житті ФРН активну участь брали співаки О. Русняк, К. Чічка-Андрієнко, І. Синенька-Іваницька, І. Маланюк, О. Сов’як, М. Євсевський, композитори Є. Цимбалістий і О. Бобикевич, скульптор Г. Крук, художник С.-І. Кордюк та ін. 1947–48 у Н. було 72 укр. дитсадки, 87 нар. шкіл, 35 г-зій, 8 ін. серед. шкіл, 39 фахових шкіл. Крім того, функціонували 5 ВШ: УВУ, Укр. тех.-госп. ін-т, Укр. екон. висока школа, Богословсько-педагогічна академія УАПЦ й Укр. катол. духовна семінарія, у яких працювали 314 викл. і навч. бл. 1260 студентів. Наук. діяльність провадили Наукове товариство імені Шевченка й Українська вільна академія наук. 1945–51 у ФРН діяла 41 укр. орг-ція з 638-ма філіями (58 тис. чл.), було 44 вид-ва, виходило 147 період. видань. Зокрема, функціонували вид-ва «Дніпрова хвиля», «На горі», Укр. вид-во, «Логос», «Verlag Ukraine», «Молоде життя». Друкували г. «Шлях перемоги», «Християнський голос», «Українські вісті», «Мета», ж. «Сучасність». Для координації й репрезентації укр. громад. і культур. установ 1945 в Ашаффенбурзі створ. Центральне представництво української еміграції в Німеччині (1-й голова – В. Муд­рий), що 1953 перейм. у Центр. представництво укр. еміграції в Н. Після 2-ї світ. вій­ни центром укр. політ. життя став Мюнхен. Були осередки Державного центру УНР в екзилі та Антибільшовицького блоку народів. Серед політ. діячів тривалий час у ФРН працювали: А. і М. Лівицькі, І. Мазепа, С. Витвицький, С. Баран, С. Довгаль, І. Багряний, П. Феденко, С. Бандера, Я. і Я. Стецьки, Д. Андрієвський, О. Бойдуник, М. Капустянський, Я. Маковецький, Л. і Д. Ребети, Б. Кордюк, В. Стахів, В. Доленко, Ф. Пігідо. Після 2-ї світ. вій­ни тут перебувала більшість укр. науковців, письменників, митців, культур., громад. і політ. діячів. У нім. ун-тах викладали Д. Чижевський (Гайдельберґ), О. Горбач (Франкфурт-на-Майні), Ю. Бойко, А. Білинсь­кий, Г. Наконечна, М. Антохій (усі – Мюнхен), Д. Злепко (Бонн), Б. Осадчук (Берлін). В укр. навч.-наук. установах, що перебували у ФРН, працювали: І. Мірчук, Ю. Панейко, В. Орелецький, Ю. Бойко, В. Янів, Б. Крупницький, Н. Полонська-Василенко, П. Зайцев, Є. Ґловінський, Д. Олянчин, Ю. Студинський, М. Міллер, П. Курінний, О. Горбач, П. Феденко, М. Гоцій, І. Гриньох, І. Качуровський, І. Кошелівець, Г. Васькович, З. Соколюк (усі – УВУ); Б. Іваницький, П. Савицький, Р.-Р. Єндик, М. Коржан, І. Майстренко, А. Фіґоль (усі – Укр. тех.-госп. ін-т). Після виїзду до ін. країн протягом 5-ти повоєн. років майже 150 тис. українців, ФРН перестала бути центром політ. життя укр. нац.-патріот. орг-цій на Зх. На поч. 1950-х pp. перебувало бл. 20 тис. українців, переважно старшого віку та непрацездатних, згодом підросло молоде покоління. Після ліквідації таборів українці були зрівняні в правах (крім політ.) з нім. насел. як «чужинці без батьківщини». Станом на 1970 розподіл українців у землях та містах Н. був такий: Баварія – 8700 (44 %), Баден-Вюртемберґ – 3500 (18 %), Гессен – 3300 (16 %), Вестфалія – 1550 (7,3 %), Нижня Саксонія – 1450 (7,2 %), Гамбурґ, Бремен, Берлін – разом бл. 1300 (6 %). Наприкінці 1950-х рр. мешкало 15 тис. осіб. З огляду на таку динаміку наук., мист. життя в подальшому помітно занепало. Від 1950-х рр. кількість субот. шкіл і дитсадків постійно зменшувалася: 1955 – відповідно 41 і 24, 1970 – 20 і 3. У 1960–80-х рр. у ФРН діяла низка самодіял. колективів, зокрема ансамбль «Бандура», хор «Діброва», танц. гуртки, церк. хори. УРСР підтримувала екон. і культурні зв’язки переважно з НДР. 1958 у Києві створ. укр. відділ Т-ва рад.-нім. дружби і культур. зв’язків (голова – І. Білодід). Містами-побратимами Києва стали Ляйпциґ і Мюнхен. 1989 у Києві відкрито консульство, 1992 – посольство ФРН. 17 січня 1992 встановлено дипломат. відносини між Україною та Н. Першим послом незалеж. України у Н. 1992 став І. Пісковий, а послом Н. в Україні – Г. граф фон Бассевіц (консул Н. у Києві 1989–92). Окрім посольства, в Н. діють: відділ. посольства України в Бонні, ген. консульства в Мюнхені, Гамбурзі і Франкфурті-на-Майні. Ген. консульство у Мюнхені – перша консул. установа України за кордоном (від 1992). В Україні нім. консульства функціонують у Львові, Одесі, Донецьку (офіс у Дніпрі) та Харкові. У лютому та квітні 1992 Н. з офіц. візитами відвідав Президент України Л. Кравчук. Ключовими документами двосторон. відносин стали Спільна декларація про основи відносин (9 червня 1993), підписана під час першого візиту федерал. канцлера Г. Коля до України; Договір про розвиток широкомасштаб. співроб-ва у сфері економіки, пром-сті, науки і техніки (5 листопада 1993); угоди про сприяння здійсненню і взаєм. захист інвестицій (29 червня 1996) та про уникнення подвій. оподаткування стосовно податків на доходи і майно (4 жовтня 1996). Загалом договірно-правова база нім.-укр. відносин на кін. 2020 нараховує 89 документів міжнар.-правового характеру, 43 з яких укладені на міждерж. та міжуряд. рівнях. Інституц. формами укр.-нім. співроб-ва є: регулярні зустрічі кер. держав і урядів, міністрів; діяльність міжуряд. профіл. комісій; міжуряд. політ. консультації на найвищому рівні, що проходили практично щорічно 1998–2004 почергово в кожній із країн; започатк. 2005 формат нім.-укр. робочої Групи високого рівня; Нім.-укр. (1998) та Укр.-нім. (1999) громад. форуми. 1961–2018 понад 30 нім. міст стали містами-побратимами українських. Міжпарламент. діалог на вищому рівні було започатковано під час офіц. візитів голови ВР України О. Мороза до Н. у квітні 1995 та голови бундестаґу Р. Зюсмут в Україну в липні 1996. Свідченням виходу двосторон. відносин на якісно новий рівень стали перший офіц. візит федерал. президента Н. Р. Герцоґа до України (лютий 1998) та перші укр.-нім. міжуряд. консультації в Бонні, у яких взяли участь Л. Кучма та Г. Коль (травень 1998). 10 червня 2002 у С.-Пе­тербурзі президенти Л. Кучма та В. Путін і федерал. канцлер Ґ. Шредер підписали спільну заяву про створення газотранспорт. консорціуму, але цей проект так і не був реалізований. 2011 започатковано зустрічі міністрів закордон. справ Н., Франції та Польщі у форматі «Ваймарський трикутник + Україна». Нім. депутати підтримують сусп.-політ. рухи в Україні, спрямовані на зміцнення демократії та поглиблення європ. курсу. Непересіч. жестом підтримки й солідарності з укр. народом, який захистив своє право вибору та забезпечив перемогу демократії, стало надання трибуни для виступу в бундестазі президенту України В. Ющенку 9 березня 2005. Важливу роль у поглибленні співпраці між ВР України та бундестаґом відіграє Нім.-укр. міжпарламент. група. Політ. підтримку в Н. мали також події Революції гідності (Євромайдану) 2013–14. Депутати бундестаґу впродовж березня–квітня 2014 провели низку засідань на тему внутр. ситуації в Україні та рос. агресії. Усі фракції визнали т. зв. референдум в АР Крим таким, що суперечить укр. законодавству, та засудили анексію РФ Криму. Незаконним визнано проведення т. зв. референдумів у Донец. та Луган. обл. На засіданні Європ. ради 6 березня 2014 за наполяганням Берліна прийнято рішення про запровадження 3-х рівнів санкцій проти РФ. Під час Революції гідності нім. політики були актив. учасниками переговор. процесу в Києві щодо виходу з криз. ситуації, неодноразово зустрічалися з лідерами Євромайдану та представниками команди В. Януковича. Після втечі останнього з України нім. політики надавали значну підтримку європ. вибору України, пошуку шляхів подолання кризи, так Президент України П. Порошенко 2014–16 неодноразово відвідував Н. з робочими та офіц. візитами й вів переговори з А.-Д. Меркель. Прем’єр-міністр України А. Яценюк перебував у Н. з робочими візитами 2014–15, В. Гройсман – у червні 2016. Зі свого боку федерал. канцлер А.-Д. Меркель відвідала Україну з робочим візитом 23 серпня 2014, а федерал. президент Й. Ґаук 7 червня 2014 та 29 вересня 2016. Окрім цього, лідери України та Н. неод­норазово зустрічалися на різних переговор. майданчиках в ін. країнах, зокрема в Парижі в грудні 2019 у т. зв. Нормандському форматі на вищому рівні з мирного врегулювання на Донбасі під час чотиристорон. переговорів щодо мирного врегулювання непідкон­трол. Україні частини Донбасу. Офіц. Берлін підтримує діяльність Спостереж. міжнар. місії ОБСЄ в Україні, а також надає допомогу особам, які постраждали внаслідок рос. агресії. У 1-му півріччі 2007 Н., що головувала в ЄС, запропонувала Україні програму реалізації стратегії «спец. сусідства», що не передбачала набуття членства в ЄС. Однак 2015 бундестаґ і бундесрат ратифікували Угоду про асоц. України з ЄС. Н. надає суттєву практичну допомогу (зокрема «План дій щодо України», цільові програми, гуманітарні проекти; заг. обсяг – бл. 1,2 млрд євро) і є єдиною з-поміж провід. держав світу, що делегувала уряд. уповноважених для підтримки пріоритет. напрямів взаємодії (децентралізація, приватизація та транзит газу). За даними Держстату України, обсяг двосторон. торгівлі (товарами і послугами) між Україною та Н., що 2004 складав 4,9 млрд дол. США (експорт – 2 млрд, імпорт – 2,9 млрд), протягом наступ. періоду неухильно зростав і 2019 становив 9,4 млрд дол. США (експорт – 3 млрд, імпорт – 6,4 млрд). За результатами 2019, Н. посіла 1-е м. серед європ. торг. партнерів України з питомою вагою 17,31 % від заг. товарообігу. 2020, за даними Держ. митної служби України, Н. поставила до нашої країни товарів на суму 5,1 млрд дол. США (2-е м. після Китаю). Найбільшими товар. групами експорту є: машини, устаткування та механізми, продукція хім. пром-сті, метал, деревина, текстиль та вироби з них. У структурі імпорту товарів з Н. традиційно найбільшу частку складають товари інвестиц. призначення (машинобудування), а також високотехнол. споживчі товари, зокрема автомобілебудування, фармацевт. галузь. Н., за даними посольства України в Н., станом на 1 січня 2020 інвестувала в економіку України 1843,1 млн дол. США, що складає 5,1 % від заг. обсягу прямих іноз. інвестицій, залучених в економіку України. Прикладами нім. інвестицій в Україну є: виробники буд. сумішей «Henkel» (з-д у м. Миколаїв Львів. обл.) та «Knauf» (з-д у м. Соледар Донец. обл.), абразивів «Klingspor» (з-д у м. Великі Мости Львів. обл.), електрич. кабел. мереж для автомобілів «Leoni AG» (з-ди у с. Нежухів Стрий. р-ну Львів. обл. та м. Коломия Івано-Фр. обл.), кабелів «Forsch­ner» (з-д у м. Свалява Закарп. обл.), автовиробник «Volkswagen AG» (з-д «Єврокар» у с. Соломоново Ужгород. р-ну Закарп. обл.), «МETRO Cash&Carry» (31 мегамаркет у 22-х містах України) та ін. Також в Україні зареєстровано понад 250 представництв нім. компаній. У банків. сфері України нім. капітал представлений в установах: «ПроКредитБанк» (від 2001; спільна власність «ProCredit Holding» та «Kreditanstalt für Wie­deraufbau»), «Дойче Банк ДБУ» (від 2009; дочір. «Deutsche Bank Aktiengesellschaft»). Створ. 1999 на паритет. засадах НБУ і КМ України та Нім. кредит. установою Нім.-укр. фонд сприяє посиленню конкурентоспроможності укр. мікро-, малих та серед. підпр-в шляхом надання їм кредитів. Військ. співпраця між Україною та Н. здійснюється на підставі підписаних 1993 між Мін-вами оборони угод «Про співробітництво у військовій галузі» та «Про підготовку військовослужбовців ЗС України у закладах бундесверу в рамках військової навчальної допомоги». 2008 підписано «Рамкову угоду між Національним космічним агентством України та Німецьким космічним агентством щодо співробітництва у сфері космічної діяльності». Активно розвивається співпраця між ун-тами 2-х країн. 1998 у Києві відкрито офіс Нім. служби академ. обмінів (DAAD) та укладено угоду про співроб-во між ВНЗами. Нині в нім. ун-тах навч. бл. 4000 українців, а в укр. ун-тах працюють викл. з Н. Нім. служба академ. обмінів і фонд О. фон Гумбольд­та здійснюють обмін бл. 1,5 тис. студентів і вчених на рік. Загалом, між укр. та нім. закладами вищої освіти існує бл. 140 угод про спів­працю, до якої залучено 60 нім., 44 укр. ВНЗи і 15 дослідниц. установ. Важливими сферами нім.-укр. співпраці є: нанофізика/нанотехнології, дослідж. у сфері охорони здоров’я, зокрема мед. техніки, фіз. та хім. технології, довкілля. Серед найвагоміших міждерж. проектів у галузі культури – Дні культури України в Н. (2000), Дні культури (2003, 2008) та Тижні (2013, 2014) Н. в Україні, Тижні укр. культури в «Європі-парку» (м. Руст) та Баварії (2008), Фестивалі укр. кіно у землях Пн. Рейн-Вестфалія та Баварія (2009), а також у Берліні (2010–11), 15-й «Українікум» на базі Ун-ту Ґрайфсвальда (2010). У Н. з гастролями перебували: Нац. капела України «Думка» (здійснила 2 постановки опери «Аїда» Дж. Верді в м. Мангайм), рок-гурт «Гайдамаки», камер. хор «Хрещатик», капела «Піккардійська терція» (усі – 2009), гурт «Воплі Відоплясова» (2010), камер. хор «Кредо» (2011). У Берліні на одному з будинків, де свого часу мешкала Леся Українка, 2010 встановлено пам’ятну дошку поетесі. 2011 з нагоди 66-ї річниці визволення укр. жінок-в’язнів з концтабору Равенсбрюк встановлено пам’ят­ну дошку. У сфері культур. і гуманітар. співроб-ва від 2007 працює Культурно-інформ. агенція України в Н. Від 2009 у Берліні проводять фестиваль «Українале». 2001–07 укр.-нім. фонд «Взаєморозуміння і примирення» як компенсацію за перенесені страждання від нацист. режиму виплатив 867 млн євро понад 471 тис. колиш. укр. «остарбайтерів» та їхнім спадкоємцям. Окремим питанням у двосторон. відносинах є проблема реституції культур. цінностей, що були втрачені чи переміщені під час 2-ї світ. вій­ни. Позитив. прикладом співпраці у цьому питанні є повернення з України до Н. 5173 од. зберігання з «Архіву Баха» (2001), а з Н. в Україну 210 старовин. писанок (2011), що до вій­ни належали Всеукр. істор. музею ім. Т. Шевченка. В офіц. держ. електрон. базі втрачених культур. цінностей (Маґдебурґ) у Н. розміщено дані про понад 10 тис. пам’яток, що зникли під час вій­ни з укр. музеїв. Загалом у Н. існує бл. 30 укр. громад. культ.-осв. т-в. Після рішення 1998 про самоліквідацію Центр. представництва українців у Н. (Мюнхен) на роль центр. орг-ції українців у Н. претендувала Спілка українців Н., що 2007 реорганізована в Центр. спілку українців у Н. Через слабку фінанс. базу більшість громад. об’єднань українців не мають влас. приміщень. Єдиним україномов. часописом у Н. залишається «Християнсь­кий голос». Водночас у культур. сфері спостерігається активізація діяльності укр. громади. 2009 відбулося відкриття Укр. дому в Берліні, на базі якого створ. кіноклуб, що вже здобув певну популярність серед молодих німців. Новітня укр. еміграція, починаючи від 1990-х рр., має чітко виражений екон. характер і швидко зростає. Особливо багато українців отримали дозвіл на проживання в Н. 2005 (131 тис.) та 2006 (129 тис.). 2011 у Н. мешкало понад 235 тис. вихідців з України, з них громадян Н. – бл. 120 тис., 2016 – бл. 140 тис. 1996 у Києві відбувся 1-й Конгрес німців в Україні. Нині в Україні діють бл. 170 нім. громад. орг-цій. За даними перепису насел. 2001, в Україні проживало 33,3 тис. німців. 2016–17 у заг.-осв. навч. закладах України нім. мову вивчали понад 560 тис. учнів, ще понад 11 тис. – факультативно або в гуртках. У 20-ти школах України заняття проводять вчителі з Н. У 12-ти центрах вивчення нім. мови Ґете-інституту в Україні діють курси підвищення кваліфікації для вчителів нім. мови.

Літ.: Кулініч І. М. Українсько-німецькі історичні зв’язки. К., 1969; Маруняк В. Українська еміграція в Німеччині і Австрії по Другій світовій вій­ні. Т. 1: Роки 1945–1951. Мюнхен, 1985; Т. 2: Роки 1952–1975. К., 1998; Бублик В. Українська еміграція в Німеччині: минуле і сучасне // СіЧ. 1992. № 5; Кудряченко А. І. Європейська політика Федеративної Республіки Німеччини (1970–1991 рр.). К., 1996; Історія Німеч­чини з давніх часів до 1945 року. Дн., 2003; Васильчук В. М. Німці в Україні. Історія і сучасність (друга половина XVIII – початок XXI ст.). К., 2004; Мартинов А. Ю. Об’єднана Німеччина: від «Боннської» до «Берлінської» республіки (1990–2005 рр.). К., 2006; Бобылева С. И. История Гер­мании: В 3 т. Москва, 2008; Кондратюк С. В. Європейська політика об’єднаної Німеч­чини. К., 2008; Кривець Н. В. Українсько-німецькі відносини: політика, дипломатія, економіка, 1918–1933 рр. К., 2008; Солошенко В. В. Українсько-німецькі відносини в кінці ХХ – на початку ХХІ ст.: історіографічний та джерелознавчий аналіз проблеми // Вісн. Київ. славіст. ун-ту. Сер. Історія. 2008. № 38; Шульце Г. Історія Німеччини / Пер. з нім. К., 2010; Лутай М. Є. Німці в Україні: історія і сьогодення. Ж., 2010; Озмет С. Могучая крепость. Новая история германского народа / Пер. с англ. Москва, 2010; Сов­ременная Германия. Экономика и поли­тика. Москва, 2015; Кудряченко А. І. Українсько-німецькі відносини в контексті глобальних змін на рубежі ХХ–ХХІ століть // Міжнар. регіон. процеси та зовн.-політ. пріоритети України. К., 2017; Його ж. Федеративна Республіка Німеччини: засади демократичного сходження. К., 2020.

А.І. Жуковський, А. І. Кудряченко, В. В. Солошенко

Німецько-українські музичні зв’язки беруть поч. від остан. чв. 17 ст., коли 1675 у нім. м. Єна було видано трактат Й. Гербініуса, де вперше подано відомості про спів у Києво-Печер. лаврі й наведено зразок запису «київською квадратною нотою». До того періоду належить віднайдений Н. Герасимовою-Персидською партес. концерт невідомого автора (дослідниця датує його бл. 1680), що має низку збігів із «Маленьким духовним концертом» Г. Шютца (1639) і свідчить про знайомство його автора з твором нім. композитора. У віднайдених нею ж поголосниках п’яти- і шестиголосих укр. партес. мотетів було вклеєно гравюри нім. майстрів серед. 18 ст., на досвіді яких навч. і вдосконалювали майстерність гравери майстерні Києво-Печер. лаври. 1733–38 у Дрездені перебував бандурист і лютніст Т. Білоградський, якого взяв із собою рос. посол граф Г.-К. Кайзерлінґ і віддав у науку до лютніста С.-Л. Вайса – друга Й.-С. Баха. Т. Білоградський, вочевидь, виконував при дворі укр. думи й пісні, а згодом, ознайомившись із досягненнями зх. музики 1-ї пол. 18 ст., став блискучим виконавцем італ. і нім. музики. Він підтримував знайомство з подружжям музикантів – співачкою Ф. Гассе-Бордоні й відомим на той час композитором, дир. Дрезден. опери Й.-А. Гассе. На поч. 20 ст. у Берлін. б-ці було знайдено муз. твір його дочки, співачки й клавесиністки Є. Білоградської – «Менует Штарцера з шістьма варіаціями». У 1830-х рр. у Дрездені в К. Липинського навч. скрипаль-віртуоз кріпак Артем, який згодом працював концертмейстером в оркестрі П. Ґалаґана в с. Дігтярі (нині смт Прилуц. р-ну Черніг. обл.). У творчості Й.-С. Баха вперше в нім. профес. музиці виявлено укр. пісенні елементи (напр., в одній із малих прелюдій опрацьовано мелодію «Та не жур мене, моя мати» тощо). З ін. боку нім. буршівська (студент.) пісня поширилася в Україні й стала народною («Як засядем, браття, коло чари»). У 2-й пол. 18 ст. нім.-укр. муз. зв’язки активізувалися. Зарубіж. музикантів-інструменталістів і капельмейстерів запрошували в муз. колективи при маєтках укр. і польс. вельмож із метою підвищення виконав. рівня місц. музикантів-самоуків (напр., К. Лау в О. Розумовського, Карл­шмідт в О. Ходкевича, віртуози Б. Ромберґ, брати Ґуґелі й Ф. Ріс в О. Будлянського, Д. Краузе й К.-Ф.-Т. Бертольд у П. Ґалаґана, Ф. Блюм у М. Комбурлея, А. Ґерке в А. Ганьського, М. Гауптман в А. Рєпніна). Цим обумовлено значне надходження в Україну нотної літ-ри та інструментарію. У репертуарі укр. оркестрів і капел була різноманітно представлена тогочасна ансамбл. і оркестр. музика нім. композиторів. Тоді ж розпочато укомплектування нотної б-ки Розумовських, де, зокрема, були твори родини Бахів, нині в колекції Розумовських зберігаються ноти 6-ти квартетів М. Штабінґера, опери-пастичо «Sere­na­ta» Й. Кванца, К. Ґрауна, Г. Нігельмана та Фрідріха Великого, що привернули увагу укр. дослідників-музикознавців (Т. Гнатів і Л. Івченко). Від поч. 19 ст. завдяки діяльності нім. меншини на тер. України (тоді в складі Рос. імперії) музика нім. композиторів поступово ввійшла до міського культур. простору. Важливою віхою в розвитку нім.-укр. муз. зв’язків того періоду вважають видання 1818 у типографії Харків. ун-ту 2-том. праці піаніста й диригента (тоді жив у Харкові) Ґ. Гесса де Кальве «Теория му­зыки» в рос. перекладі, де вперше на вітчизн. теренах подано відомості про Й.-С. Баха. У 1-й чв. 19 ст. на запрошення герцога де Рішельє до Одеси прибуло багато нім. поселенців. Окрім госп. діяльності (зокрема вже від 1821 функціонувала 1-а ф-ка роялів і піаніно К. Гааза), нім. колоністи працювали в перших профес. муз. закладах: у класах «Т-ва любителів музики» теорію музики викладав Ф. Кестлер, спів – К. Швамберґ; у муз. школі «Т-ва витончених мист-в» вокал. заняття проводив Руф. У концерт. житті Одеси того періоду виділявся тонкий інтерпретатор музики Ф. Шопена – піаніст Р. Фельдау. Муз. діяч і піаніст Д. фон Рессель сприяв заснуванню в місті консерваторії. Популярністю користувалися його приватні курси піаністів і муз. курси К. Лаґлера (див. Лаґ­лери). Також в Одесі діяло співац. об’єдн. «Гармонія», куди входили українці, які співали нім. мовою. У б-ці графині Є. Воронцової (дружини губернатора Новоросії) налічувалося 25 т. творів Ґ. Генделя. Певний внесок у поширення знань про нім. музику зробив австрієць Й. Медеріч (Ґаллюс) – композитор й копіїст творів нім. композиторів (зокрема спадщини Ґ. Генделя), який 1817–35 жив і працював у Львові. 1816–22 німець з походження М. Бернард був капельмейстером кріпац. оркестру графа А. Потоцького у Київ. губ. Вплив середовища укр. фольклору відчутно позначився на подальшій його діяльності: як видавець знайомив своїх клієнтів із творчістю нім. композиторів Т. Куллака, А. фон Гензельта, Й.-Б. Крамера, менш відомих Ш. Майєра, Ф. Ланґера, К. Рейссіґера, з влас. аранжуваннями числен. укр. нар. мелодій для фортепіано. Від 1822 у С.-Пе­тер­бур­зі він друкував твори О. Лизогуба, А. Єдлічки (див. Єдлічки), С. Карпенка, П. Сокальського. Рос. дослідник В. Жирмунський відзначав вплив укр. музики на пісню нім. колоністів в Україні, в результаті чого склався новий пісен. тип з елементами як нім., так і укр. муз. матеріалу. Згодом про це писали й нім. дослідники А. Штром, Г. Штайнванд, К. Болль. Нечисленні інструм. твори укр. композиторів 1-ї пол. 19 ст. позначені впливом нім. характерності (добір жанрів і орг-ція форми орієнтовані на класичну й ранньоромант. стилістику нім. муз. творчості; Г. Рачинський, Й. Витвицький, А. Коціпіньський, В. Пащенко, О. Лизогуб, І. Лозинсь­кий, А. Голенковський, М. Завадсь­кий, І. Лизогуб). З ін. боку простежується вплив укр. нар. пісенності на творчість Л. ван Бетговена. Цьому сприяло тривале спілкування композитора з українцем, графом А. Розумовським (1790–1836 жив у Відні), прослуховування виступів його кріпац. хор. капели та знайомство з укр. нар. піснями. Так, пісня «Їхав козак за Дунай» набула особливої популярності в нім. сусп-ві, до неї звертався не лише Л. ван Бетговен, а й його сучасники – К. Вебер, Й.-Н. Гуммель, Й.-К.-Ф. Шнайдер. Доба Романтизму позначилася зацікавленістю нім. дослідників і перекладачів до фольклору укр. народу, що пов’язано з козаками та їхніми військ. подвигами, що здобули славу в Європі. Найранішою нім. розвідкою, присвяч. укр. думам та істор. пісням, стала ст. Г. Трітена «Über die Volksgesänge der Zaporoger Ko­saken» («Про народні пісні запорозьких козаків», опубл. у «Blätter zur Kunde der Literatur des Auslan­des», 1840, № 76, 77). Однією з перших з’явилася зб. поет. перекладів В. Вальдбріля «Slawische Balalaika» («Слов’янська балалайка», Ляйпциґ, 1843), до якої разом із рос. і польс. увійшли 75 укр. пісень і 25 коломийок. Від серед. 19 ст. музика нім. композиторів через пед. і виконав. аспекти набула інтенсивнішого побутування. Консолідоване значення для цього мало відкриття відділ. РМТ у Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі (нині Дніпро), Полтаві, Чернігові, Вінниці, Житомирі та Сімферополі (див. Музичні відділення Імператорського Російського музичного товариства в Україні). Знач. подією в діяльності т-ва стало 1-е виконання у Києві 9-ї Симф. Л. ван Бетговена під кер-вом М. Виноградського за участі 360-ти виконавців (1893). Важливе місце в історії нім.-укр. муз. зв’язків посідає діяльність Р. Пфеніґа. Від 1853 він викладав спів в Ін-ті шляхет. дівчат у Києві, був одним із ініціаторів заснування Київ. відділ. РМТ, 1868–75 – дир. Київ. муз. уч-ща. У Києві видано його романс «Скажи мені правду» (1868, вид-во А. Коціпіньського) та експромт для фортепіано «Нетерпляче бажання» (1874, вид-во Л. Ідзіковського). Деякі твори композитор опублікував у Н., зокрема 1845 у Штуттґарті надруковано антологію укр. пісень «Die poe­tische Ukraine» («Поетична Україна»), підготовлену письменником і перекладачем Ф. Боденштедтом, у якій уперше в Н. заявлено про укр. нар. культуру. Потуж. осередком муз. освіти в Європі в 2-й пол. 19 ст. була Ляйпциз. консерваторія. 1865–69 там навч. піаніст, композитор та педагог Г. Ходоровський, який потім працював один сезон хормейстером під кер-вом Ф. Ліста у Ваймарі. 1867–69 у консерваторії навч. М. Лисенко. Саме там він написав свій 1-й знач. твір – «Заповіт» на сл. Т. Шевченка для соліста, хору та фортепіано, видав 1-у серію «Музики до “Кобзаря” Шевченка», «Збірник українських пісень» (1–3 вип. по 40 пісень) для голосу з фортепіано. Після повернення до Києва запровадив у пед. репертуар твори Й.-С. Баха, Л. ван Бетговена, Ф. Мендельсона, Р. Шуманна. З нім. музикантами М. Лисенко спілкувався й на батьківщині: 1889 у Харкові диригент М. Еммануель поставив його оперу «Різдвяна ніч» (у 3-й ред.). 1876 Ляйпциз. консерваторію закін. М. Колачевський, відомий в історії музики «Українською симфонією», що була його диплом. роботою. Пізніше в Ляйпцизі здобули муз. освіту С. Аббакумов, Б. Бережницький, С. Борткевич, В. Григорович-Барський, Т. Маєрський та ін. На той час припадає й діяльність Б. Каульфуса, який від 1858 виступав у Києві як піаніст і концертмейстер, від 1867 – в ансамблі з М. Лисенком та А. Родзянком, від 1859 був диригентом Нім. співац. т-ва, 1866–67 викладав у Київ. муз. уч-щі, 1867–85 – Ін-ті шляхет. дів­чат. У Харкові відомим викл. гри на фортепіано від 1858 був вихованець Ляйпциз. консерваторії Ю. де Рот. У Берлін. АМ у Й. Йоахима 1872–76 удосконалював майстерність скрипаль Т. Ганицький, який 1877 здійснив концертне турне містами Н., був концертмейстером Берлін. симф. оркестру, організував камер. оркестр і хор, концертував із ними в Н. до 1900. Вагомий внесок у розвиток нім.-укр. муз. зв’язків зробили визначні піаністи й педагоги Станіслав Блуменфельд, Ф. Блуменфельд, Генріх і Ґустав Нейгаузи, С. Ріхтер. Вагомий внесок в історії нім.-укр. муз. зв’яз­ків залишили нім. муз. об’єдн., що гуртувалися навколо кірх. У Києві Нім. чол. співац. т-во існувало від 1854, а 1-й орган було встановлено ще 1820 (органіст Ф. Зейферт). Подібні осередки діяли в Харкові та Львові. У їхньому репертуарі поряд із нім. музикою звучали обробки укр. нар. пісень, здійснені нім. авторами (Р. Пфеніґ, Ґ. Гесс де Кальве та ін.). 1880 в Одесі К. фон Гампельн заснував Бахів. т-во, 1883 його очолив Г. Гартан. Першим органістом в Одесі був вихованець Ляйпциз. консерваторії Р. Гельм. У Cх. Галичині, що від 1772 входила до Австрії (1876–1918 – Австро-Угорщина), було впроваджено нім. мову як урядову. Проте слід відзначити значно більший вплив австр. культури, ніж німецької (див. Австрія). Після 1776 у Львові діяла нім. оперна трупа (проіснувала до 1872). У 1780–1840-х рр. поставлено опери В.-А. Моцарта, Л. Керубіні, А. Ґретрі, Ф. Обера, Ф. Ґалеві, Дж. Россіні, В. Белліні, Ґ. Доніцетті, К. Вебера (зокрема 1836 відбулася львів. прем’єра опери «Оберон»), а також оперу нині маловідомого композитора А. Лорцинґа «Цар і тесля» (1848). Згодом нім. театр припинив своє існування, а трупа перейшла на сцену польс. театру у Львові, де здійснила постановки опер Дж. Мейєрбера, Ф. фон Флотова, Ш. Ґуно, Р. Ваґнера. 1880 Галичину відвідав Й. Брамс, який разом зі скрипалем Й. Йоахимом дав концерт у Львові. Вплив укр. нар. музики відчутний у його 1-му й 3-му Струн. квартетах, одному з «Угорських танців». Був знайомий із Є. Мандичевським, І. Кнорром, В. Сокальським. Сфера впливу нім. музикантів поширювалася переважно на інструм. галузь. Це стосувалося як виконавства, так і репертуару та педагогіки. Особл. роль відіграв Р. Буллеріан, який 1896–1907 керував у Києві щоден. Літніми симф. концертами просто неба в Купец. саду – наймасштабнішою муз. акцією того часу, що збирала до 4-х тис. слухачів; щотижнево давав великий симф. концерт (зокрема звучали симф. Л. ван Бетговена, Р. Шуманна, увертюри до опер Р. Ваґнера, «Угорські танці» й 2-а Симф. Й. Брамса, «Лісова симфонія» і «Леонора» Й. Раффа), здобувши численні схвальні відгуки в місц. пресі. Епізодично в Києві виступали диригенти М. Келер (1899), Г. Мельцер-Щавінський (1909), О. Фрід (1910), Е. Вендель (1911), а також Берлін. симф. оркестр під кер-вом А. Нікіша (1899, 1904). В. Сокальський (псевд. Дон Дієз) опублікував понад 1000 статей у харків. г. «Южный край» (1882–85, 1886–1911). Об’єктом його рец. було виконання на концерт. естраді творів Й.-С. Баха, Л. ван Бетговена, К. Вебера, Ф. Мендельсона, Р. Шуманна, Й. Брамса, Р. Ваґнера, М. Реґера, Р. Штраусса. У Львові наприкінці 19 ст. неодноразово ставили оперу «Трістан та Ізольда» Р. Ваґнера. Музика нім. композитора викликала профес. зацікавлення співачки С. Крушельницької, яка під час навч. в Італії 1895 спеціально поїхала до Відня, щоб вивчити ваґнерів. вокал. стиль. Згодом опери Р. Ваґнера й Р. Штраусса посіли значне місце в її репертуарі (напр., тріумфал. виступи 1902 на сцені «Ґранд-Опера» в Парижі в опері «Лоенґрін»; 1906 у Буенос-Айресі під кер-вом А. Тосканіні в операх «Валькірія», «Трістан та Ізольда»). Найкращим у Рос. імперії диригентом музики Р. Ваґнера вважали Ф. Блуменфельда. У Києві першою ваґнерів. постановкою став «Тангейзер» (1882), у сезоні 1908/09 поява на театр. кону «Валькірії» стало надзвич. подією. 1910 у Львові виконано всю тетралогію «Перстень Нібелунґа». 1913 у міському театрі відбувся «Ваґнерівсь­кий фестиваль»; опери «Лоенґрін», «Валькірія», «Тангейзер», «Трістан та Ізольда» виконували під кер-вом диригентів Й. Прибика та А. Пазовського за участі співаків П. Цесевича, К. Воронець-Монтвід, Карпова та запрошеної із С.-Пе­тербурга О. Черкаської. До 2-ї пол. 1920-х рр. «Тангейзер», «Лоенґрін», «Валькірія» залишалися репертуарними в опер. антрепризах Києва, Харкова, Одеси. Значне досягнення для нім.-укр. муз. зв’язків на поч. 20 ст. – партнер. діяльність нотовидавця Ї. Їндржишека з К.-Г. Редером у Ляйпцизі. У приміщенні свого київ. магазину 1909 він відкрив невелику студію звукозапису від Берлін. грамофон. т-ва «Інтернаціональ Екстра-Рекорд», де здійснювали записи київ. співаки, інструменталісти, хори, драм. арт., декламатори, заклавши підвалини вітчизн. дискографії та фоногр. архіву виконав. мист-ва України. Пожвавлення мист. зв’яз­ків між Н. та Україною виявилося у частих виступах на нім. сцені цілої когорти укр. співаків (переважно зі Сх. Галичини), серед яких – М. Менцинський, О. Руснак, О. Носалевич, Р. Любинецький, Є. Гушалевич, Р. Орленко (1913 на святкуванні 100-річчя від дня народж. Р. Ваґнера в Байройті виконав партію Вотана в опері «Золото Рейну»), М. Скала-Старицький, І. Синенька-Іваницька, К. Чічка-Андрієнко, І. Маланюк. У Львові розпочав свою кар’єру нім. співак Й. Манн. Зусиллями Нім.-укр. т-ва, що діяло в Н., проведено концерти-академії до 150-річчя від дня народж. Т. Шевченка, до 100-річчя від дня народж. М. Грушевського. При Укр. громаді в Берліні засн. хор, який, зокрема, виступав під кер-вом Є. Турули на шевченків. вечорі 1921. З ініціативи Укр. громади проведено вечір до 75-ї річниці від дня смерті Т. Шевченка (1935, «Бетговен-зал»), де переважну більшість слухачів (850) становили представники нім. інтелігенції. Перед ними виступили співак К. Чічка-Андрієнко, віолончелістка Х. Колесса, академ. хор під кер-вом Є. Цимбалістого. Останній також 1936 провів «Вечір укр. пісні» за участі співака А. Павлюка. 1937 до 25-ї річниці від дня смерті М. Лисенка відбулася урочиста академія, де з доповіддю виступив З. Кузеля та з концертом укр. солоспівів – І. Синенька-Іваницька. 1932 у Залі Шуберта в Берліні зусиллями укр. і рос. арт. було поставлено оперу «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського. Схвальні відгуки нім. преси здобула піаністка Л. Колесса (1933), яка виступала з оркестром під кер-вом В. Фуртвенґлера, Г. Абендрота, Б. Вальтера. Співак Берлін. опери О. Зарицький організував хор українців Берліна, що дебютував 1929 в урочистій академії, присвяч. митрополиту А. Шептицькому. 1922–27 у Вищій школі музики Берліна здобував фах композитора А. Рудницький, також він брав уроки гри на фортепіано у відомих піаністів Е. Петрі й А. Шнабеля, відвідував капельмейстер. кл. Ю. Прювера. У 1930-х рр. у львів. часописах опублікував низку статей про діячів нім. муз. культури – Ф. Шрекера, Р. Ваґнера, А. Шенберґа, Р. Штраусса, а також Ф. Бузоні, диригента Г. Шерхена. Переклав укр. мовою і опублікував у ж. «Українська музика» (Львів, 1938) «Спробу нової естетики музики» Ф. Бузоні. 1927–30 С. Лукіянович-Туркевич вивчала композицію у Ф. Шрекера в Берліні. 1919 Київ. симф. оркестр ім. М. Лисенка під кер-вом Р. Ґлієра та Ф. Блуменфельда провів цикл із 4-х концертів, присвяч. музиці Й.-С. Баха. Тоді ж хор. музика нім. композитора прозвучала у виконанні Капели ім. М. Лисенка під кер-вом Я. Калішевсь­кого й М. Леонтовича. Важливу сторінку в розвиток нім.-укр. муз. зв’язків уписали «Музично-історичні демонстрації» Г. Беклемішева (1923–28), в рамках яких відбулися 2 концерти з творів Й.-С. Баха (прозвучало 32 композиції). До роковин смерті Й.-С. Баха 1925–26 організовано 6 окремих моногр. вечорів: 4 демонстрації з влас. лекціями Г. Беклемішева (бл. 40 творів), вечір камер. ансамблю та вечір ансамблю з оркестром за участі піаністів Є. Сливака, А. Луфера, О. Скробанської та ін. У Вищому муз. ін-ті у Львові музика нім. майстрів посіла одне з почес. місць як у пед. репертуарі, так і концерт. практиці (зокрема піаністів В. Божейко, С. Дністрянської, Д. Гординської-Каранович, Л. Колесси, Г. Левицької, Т. Микиші, А. Рудницького, Р. Савицького). Також завдяки діяльності Галиц. (від 1919 – Польс.) муз. т-ва у Львові широко популяризували музику нім. майстрів. Із Н. пов’язане профес. формування А. Солтиса, який навч. у Муз. академії Шарлоттенбурґа (1911–14; кл. композиції К. Вольфа), АМ (1914–16; кл. композиції Г. Шуманна) та Ун-ті (1921) Берліна. Згодом разом із батьком М. Солтисом долучився до діяльності Польс. муз. т-ва: 1919 під кер-вом його батька прозвучали симф. Л. ван Бетговена, Й. Брамса, А. Брукнера, 1929 вперше у Львові було виконано Месу h-moll Й.-С. Баха. Знач. подією концерт. життя Львова стало відзначення 25-річчя від дня народж. Й.-С. Баха й Ґ.-Ф. Генделя, зініційоване діячами Союзу укр. профес. музик. З-поміж низки заходів центр. місце посів концерт, проведений 15 листопада 1935 за участі хорів Львів. «Бояна», Муз. т-ва ім. М. Лисенка, скрипаля Є. Перфецького, піаніста Р. Савицького, співачки О. Бандрівської. 1927–30 твори Й.-С. Баха перевидавали в Україні, також було зроблено укр. переклад тексту деяких його кантат (нині зберігаються в муз. відділі НБУВ). Вагомий внесок у розвиток нім.-укр. муз. зв’язків зробив Б. Яворський, який започаткував в Україні муз. германістику. 1911 він прочитав курс лекцій «6 сонат для скрипки соло Й.-С. Баха» для педагогів і учнів Київ. муз. уч-ща, 1918 виступав із коментарями в бахів. концертах Київ. нар. консерваторії, 1917–21 у Київ. консерваторії вів наук.-метод. курс «Бахівський семінар», 1919 зі скрипалем П. Коханьським і 1920 зі співачкою О. Бутомо-Названовою як піаніст виконував твори Й.-С. Баха в концертах Т-ва нар. театру і мист-в. У 1-й пол. 20 ст. нім. учені публікували антології текстів укр. нар. пісень, статті й монографії про укр. фольклор (П. Кремер, А.-Ш. Вуцькі, П. Айс­нер, П. Дільс, В. Данкерт). Під час нацист. окупації 1941–44 у Львові діяв Укр. театр, у якому ставили опери, оперети, балети, драм. вистави (для нім. глядачів диригував Ф. Вайдліх, для укр. – Л. Туркевич). Його арт. виступали в різних заходах твор. спілок, мист. клубів, з освіт. і темат. концертами по радіо. 1943–44 багато укр. митців (переважно із Зх. України) емігрували за кордон. Деякі з них тимчасово (до поч. 1950-х рр.) перебували в таборах для переміщ. осіб у Н., де розгорнули активну організац. і культ.-осв. діяльність у створенні укр. шкіл, театр. гуртків, виступали з концертами. З-поміж них – композитори Я. Барнич, В. Безкоровайний, І. Білогруд, О. Бобикевич, І.-Б. Весоловський, В. Грудин, Г. Китастий, Р. Купчинський, Г. Лапшинський, З. Лисько, А. Мірошник, І. Недільський, Ю. Орансь­кий, І. Соневицький, Ю. Фіяла; музикознавці В. Витвицький, А. Ольховський, піаністи Р. Савицький, Л. Горницький, О. Сидоренко-Квірмбах, Р. Темницька, скрипа­лі Б. Сарамага, М. Михайловсь­кий, О. Сімович, В. Цісик, віолончеліст І.-С. Барвінський, бандурист і співак В. Луців, співаки К. Задорожна, Є. Зарицька, І. Маланюк, М. Скала-Старицький, диригенти Л. Туркевич, Б. П’юрко, хормейстери О. Кошиць, Н. Городовенко та ін. 1944–49 у Мюнхені діяв Укр. опер. ансамбль під кер-вом Б. П’юрка. Важливим здобутком того періоду стало проведення в місті Тижня укр. культури (4–17 квітня 1948), де в концертах виступили чол. хор під кер-вом В. Божика, мішаний хор під кер-вом Н. Городовенка, капела бандуристів під кер-вом Г. Китастого, співаки В. Максимович, Л. Рейнарович, О. Руснак, піаністи Б. Максимович, Р. Савицький. Співачка І. Маланюк 1952–68 виконувала провідні партії в Мюнхен. опері, співпрацювала з диригентами В. Фуртвенґлером, Б. Вальтером, Г. Кнаппертсбушем, Г. фон Караяном, товаришувала з П. Гіндемітом і здійснила прем’єри багатьох його творів. Їй було присвоєно почесне звання «Kammer­sängerin» у ФРН (1957) та Австрії (1973). Між СРСР та НДР було підписано низку договорів про співпрацю в галузі культури, 1958 засн. Т-во рад.-нім. дружби та його Укр. відділ., завдяки якому склалися творчі контакти Укр­концерту та оркестрів радіо й телебачення НДР. 1964 відбулися Дні нім. культури в СРСР і 1975 Дні культури СРСР у НДР. 1977 нім. реж. У. Ванд поставив у Києві оперу «Орфей і Евридика» К. Ґлюка, тоді ж у Ляйпцизі виступали арт. Київ. театру опери та балету ім. Т. Шевченка з виставами «Лючія ді Ламмермур» Ґ. Доніцетті, «Хованщина» М. Мусоргського. До кін. 1960-х рр. муз. зв’язки між УРСР і ФРН були епізодичними. Підписана 1973 угода про культурне співроб-во СРСР (зокрема й УРСР) із ФРН розпочала новий етап нім.-укр. муз. зв’язків. Важливу роль у їх розвитку від 2-ї пол. 20 ст. відіграє укр. діаспора в Н. 1963 у Мюнхені було видано монографію А. Рудницького «Українська музика», що викликала в УРСР гостру критику й публ. засудження автора. У 1980–90-х рр. концерти укр. музикантів організували П. Бобин (в Мюнхені), Я. Залізняк (у Новому Ульмі). Під час хрущов. «відлиги» з появою композиторів-шістдесятників ситуація поступово змінювалася. Приватно, через диригента І. Блажкова, налагоджувалися контакти із зарубіж. митцями (Е. Крженек, П. Гіндеміт, К. Штокгаузен та ін.). 1960 Л. Грабовський переклав з нім. мови «Посібник з композиції з дванадцятьма тонами» Ґ. Єлінека, 1968 переклав і опублікував «Лекції з дванадцятитонового контрапункту з передмовою» Е. Крженека. Для розвитку нім.-укр. муз. зв’язків важливе значення мало заснування завдяки А. Котляревському кл. органа в Київ. консерваторії (1970) та відкриття Будинку органної та камер. музики (1981). А. Котляревський створив органну виконав. школу в Україні. Його учні Г. Булибенко, Н. Висіч, І. Калиновсь­ка, З. Самосват, В. Коростельов, О. Дмитренко, В. Кошуба та ін. активно включали в репертуар твори Д. Букстегуде, Й. Пахельбеля, Й.-С. Баха та ін. композиторів. Важливу роль у контактах із муз. громадськістю зарубіж. країн відіграє НСКУ. Так, композитор О. Красотов став лауреатом Міжнар. конкурсу пісні в Берліні (1972). У Києві 1985 перебував композитор і диригент із НДР Е. Клей, який здійснив фонд. запис творів Л. ван Бетговена й Г. Майбороди в Будинку звукозапису. У березні 1987 в Києві відбувся симф. концерт із творів композиторів ФРН і Зх. Берліна (Й.-П. Ос­тен­дорф, У. Лейндорф, В. фон Швейнітц та гол. ред. муз. вид-ва «Hans Sikorski» Ю. Кехлер) за їхньої участі. 1988 П. Петров-Омельчук став лауреатом Міжнар. конкурсу композиторів ім. К. Вебера (НДР, 2-а премія). У ФРН протягом 1980-х рр. виконували й видавали твори В. Сильвестрова, В. Зубицького, В. Губи. На сучас. етапі нім.-укр. муз. зв’язки виявляються на рівні контактів муз. ВНЗів обох країн. Так, 1980 було поставлено оперу «Дейдамія» Ґ. Генделя за участі студентів Київ. консерваторії і Ляйпциз. вищої школи музики й театру (реж. Р. Ейзер, диригент Л. Горбатенко). Подіями держ. значення стали: Тиждень нім. культури в Україні (Київ, Харків, Одеса, Львів, 1991; серед учасників – оркестр Мюнхен. філармонії, балет Берлін. коміч. опери), Дні України в Баварії (1993), Дні укр. культури в Ляйпцизі (1994), Дні культури Баварії в Україні (1998), Дні нім. культури в Україні (м. Мукачево Закарп. обл., 1993; Миколаїв, 1995; Одеса, 1996; Крим, 1998; Донецьк, 1999). На замовлення берлін. фестивалю «Музичне бієнале» В. Сильвестров написав «Метамузику» – своєрідну симф. для фортепіано з оркес­тром, світ. прем’єру якої здійснили О. Любимов і Берлін. радіосимф. оркестр під кер-вом А. Тамайо на 14-му бієнале 12 березня 1993. Одним із перших в Україні 1993 відкрито центр нім. культури «Баварський дім. Одеса», при якому організовано нім. молодіж. хор «Viva la musica», ансамбль струн. інструментів, струн. квартет, дит. хор. 1995 у Львові виступив Хор А. Веберна із Фрайбурґа. Відкриття 1998 в Україні офісу Нім. служби академ. обмінів сприяло укладенню угоди про співпрацю між укр. та нім. ВНЗами: низка укр. музикознавців побувала на стажуванні в Н. (Л. Мельник, С. Тихий, А. Єфименко, К. Берденникова, І. Крицька та ін.). У 1990-х – на поч. 2000-х рр. у Н. перебували як слухачі майстер-класів К. Цепколенко, В. Рунчак, А. Загайкевич, С. Зажитько, Л. Юріна та ін. 1993 у Львові організовано Ваґнерів. т-во (голова – Б. Котюк), його осередки діють у Києві, Харкові, Івано-Франківську. 1999 у Львові створ. Ін-т літургіки (від 2016 – Ін-т церк. музики) як н.-д. підрозділ Укр. катол. ун-ту (президент – К. Ганнік, Вюрцбурґ, віце-дир. – Ю. Ясіновський), діяльність якого зосереджена навколо церк. монодії і гімнографії. Відбулися музикознавчі симпозіуми («Німеччина, Росія, Україна – муз. зв’язки: історія і сучасність», С.-Пе­тербург, 1994; «Муз. зв’язки між Сходом і Заходом Європи», Хемніц–Цвіккау, 1995; «Українсько-німецькі музичні зв’яз­ки минулого і сьогодення», Київ, 1997), міжнар. наук. конф. («Ф. Мендельсон-Бартольді й традиції музичного професіоналізму», 1995, «Роберт Шуманн і перехрестя шляхів музики та літератури», обидві – Харків, «Р. Ваґнер і сучасність», Київ, обидві – 1997), фестиваль «Бах та його епоха» (Він­ниця, 1995). Муз. германістику досліджували І. Юдкін-Ріпун, М. Черкашина-Губаренко, Л. Кияновська, Л. Неболюбова, А. Єфименко, І. Крицька, С. Тихий, Н. Заболотна та ін. Окремою збіркою 2001 у Києві видано солоспіви та ансамблі М. Лисенка на сл. Г. Гайне у переспівах укр. поетів (упорядник Р. Скорульська). 2004 у Києві вийшла друком зб. камерно-вокал. творів нім. композиторів-романтиків «Лебединий спів. Schwanengesang» (упорядник В. Кузик) нім. мовою та з укр. перекладами поетів 1920-х рр. У Донецьку до 250-річчя смерті Й.-С. Баха й 75-річчя заснування Нового Бахів. т-ва було видано зб. наук. праць (2003), де висвітлено естетико-культурол. і теор. аспекти вивчення творчості Й.-С. Баха, твор. діалог сучас. композиторів із його музикою, проблеми інтерпретації бахів. спадщини. На базі Волин. ун-ту (Луцьк) було здійснено експерим. проект – видано навч. посібник укр. і нім. мовами «Волинський осередок НСКУ» (Лц., 2006). У жовтні 2006 між Київ. ін-том музики ім. Р. Ґлієра та Вищою школою ім. Р. Шуманна (Ін-т музико­знавства, Дюссельдорф) було підписано договір про співпрацю, згідно з яким відбуваються спільні наук. симпозіуми, стажування аспірантів, видають спільні наук. збірники. Музика сучас. нім. композиторів звучить на фестивалях «Міжнародний форум музики молодих», «Музичні прем’єри сезону» (зокрема 1995 учасниками були нім. композитори й виконавці К. Шедль, Б. Ґеллер, Ф. Брукман, О. Беннінгоф, Г. Віземанн, В. Штокмайєр, В. Шрайбер; 1998 відбулися майстер-класи П.-Г. Діттріха для студентів і молодих композиторів у Нац. муз. академії України), «Київ Музик Фест», «Контрасти», «Два дні і дві ночі нової музики» (засн. 1995, худож. дир. К. Цепколенко, президент Б. Вульф, Фрайбурґ), у концерт. серії В. Рунчака «Нова музика в Україні» тощо. В Україні виступали органіст і композитор Т. Брандмюллер, трубач Е.-Г. Тарр. У Н. звучала хор. музика Л. Дичко (1994), М. Шуха (1997). У Фрайбурзі 1995 відбувся концерт. проект «Ton Stücke aus Lemberg» за участі львів. виконавців і композиторів (зокрема Ю. Ланюка, М. Скорика, О. Козаренка). Співачка З. Кушплер здійснила фонд. записи із симф. оркестром Бавар. радіо, Штуттґарта, Потсдама, Мюнхена, Бонна; брала участь у муз. фестивалях Н., виступала в ансамблі з берлін. інструм. квартетом «Petersen». 2002–07 гол. диригентом опер. театру й симф. оркестру в Бонні працював Р. Кофман. 2009 у Нац. філармонії України відбувся концерт. проект під кер-вом В. Сіренка – «Страсті» Й.-С. Баха. З нагоди 20-річчя падіння Берлін. стіни в Києві проведено міжнар. гала-концерт, де вперше виконано твір В. Польової «Ода до радості» (2009, серед виконавців – нім. тенор М. Дріс). 1992, 1994 у Мюнхені виступали лауреати фестивалів «Червона рута–91, 93». До Н. виїхали на проживання укр. композитори О. Бєлінський, О. Ґрінберґ, Л. Етінгер, В. Журавицький, Я. Лапинсь­кий, Г. Немировський, О. Осадчий, О. Тринько, Ю. Шамо, Т. Ященко, музикознавці І. Білосвєтова, Н. Якименко, Н. Тишко, А. Єфименко, І. Крицька, диригент І. Блажков. До творчості нім. поетів Й. Ґете, Р.-М. Рільке, Г. Гайне, Ф. Ґеббеля, Й. Бехера та ін. неодноразово зверталися укр. композитори П. і В. Сокальські, В. Матюк, М. Лисенко, С. Людкевич, Я. Лопатинський, Д. Січинський, Б. Підгорецький, К. Стеценко, Я. Степовий, В. Барвінський, Н. Нижанківський, А. Рудницький, Б. Лятошинський, М. Вериківський, Д. Клебанов, М. Кармінський, М. Завалішина, Л. Грабовський, В. Наливайко, Р. Верещагін, В. Кирейко, Я. Фрейдлін, В. Польова, А. Загайкевич. Образи нім. літ-ри знайшли відображення в операх «Альмінер» В. Чечотта, «Фауст» Б. Стронька, рок-опері «Трістан та Ізольда» О. Нежигая, міні-опері «Між двох вогнів» К. Цепколенко, балеті «Так казав Заратустра» В. Маника, ораторії «Йосиф Флавій – пори року» О. Костіна, кантаті «Нічна пісня» для тенора й камер. оркестру Г. Немировського, симф. № 4 «Іспанська балада» В. Золотухіна, симф. поемах «Життя в борг» О. Красотова й «По прочитанні Гоффманна» О. Потієнка, композиції для скрипки соло й симф. оркестру «Ірис. Приношення Герману Гессе» В. Ларчікова, музиці до драм. вистав «Крихітка Цахес» С. Бедусенка та «Легенда про Фауста» М. Денисенко. Твор. діалог із музикою нім. композиторів спостерігається у творах сучас. укр. композиторів: варіації «BACH DESCH» для симф. оркестру О. Гаркавого, «Медитація на тему BACH» для баяна В. Рунчака, «Прелюдія, фуга та арія на тему BACH» для 2-х фортепіано В. Бібика, «Фуга-колаж на тему BACH» для 2-х фортепіано Ю. Іщенка, «Джазові парафрази творів Л. ван Бетговена» («Місячна соната», «Апасіоната», «Для Елізи») М. Скорика, камерна симф. № 5 «Warum?» І. Щербакова, «Присвята Веберу» для камер. оркестру П. Петрова-Омельчука, «Поклоніння Баху» для камер. оркестру В. Гончаренка, «Присвята Баху» для флейти, челести, контрабаса, ударних В. Маника, «До Елізи» для фортепіано О. Ґуґеля, «Приношення Й.-С. Баху» для 2-х скрипок, клавесина, фортепіано, органа та оркестр. груп С. Луньова (2004), «Хоральна симфонія» № 2 (присвята П. Гіндеміту та Й.-С. Баху) для органа Є. Льонка та ін. Укр. музиканти виборювали почесні місця на міжнар. муз. конкурсах у Н.: піаністи В. Сєчкін (у рамках 3-го Всесвіт. фестивалю молоді та студентів, Берлін, 1951, 1-а премія), І. Сіялова-Фоґель (ім. Р. Шуманна, Берлін, 1956, 2-а премія і спец. приз), Б. Неболюбова (ім. Й.-С. Баха, Ляйпциґ, 1992, 4-а премія), В. Гладков (Бремен, 1993, спец. приз журі), Д. Назаренко (ім. Й. Дрекселя, Нюрнберґ, 1994, 1-а премія), В. Писаренко (ім. Ф. Ліста, Ваймар, 1998, 3-я премія), Д. Прощаєв (2002, 1-а премія), фортепіан. дует І. Алексійчук–Ю. Кот (1996, 2-а премія; усі – «ARD», Мюнхен); скрипалі О. Горохов (ім. Й.-С. Баха, Ляйпциґ, 1950, 2-а премія), Ю. Мазуркевич (Мюнхен, 1966, 3-я премія), Л. Шутко (1973, 3-я премія), О. Кошванець (1984, 1-а премія; обидва – ім. Й.-С. Баха, Ляйпциґ), М. Комонько (ім. Г. Куленкампфа, Кельн, 2003); альтист Ю. Башмет (Мюнхен, 1976, Ґран-Прі); віолончелістка Н. Хома (Маркнойкірхен, 1987, 2-а премія); співаки А. Кочерга (у рамках 10-го Всесвіт. фестивалю молоді та студентів, Берлін, 1973), М. Гнатюк (естрад. пісні «Шлягер–79», Дрезден, Ґран-Прі), З. Кушплер (ім. Е. Маєр, Гамбурґ, 1999; «ARD», Мюнхен, 2000; обидва – 1-а премія); баяністи П. Фенюк (ім. Гуґо Ґермана, Вітте, 1991, 1-а премія), Ю. Федоров («Фоґтландські дні музики», Клінґенталь, 1994, 3-я премія), дует «Каданс» у складі баяніста І. Єргієва та скрипальки О. Єргієвої («Фоґтландські дні музики», Клінґенталь, 1999, 1-а премія); камерні хори «Київ» (1-й конкурс хорів ім. Р. Шуманна, Цвіккау, 1992, золотий диплом), «Хрещатик» (ім. Ф. Мендельсона-Бартольді, у фольклор. програмі, Даупфеталь, 1996, 1-а премія), жін. хор Київ. муз. уч-ща ім. Р. Ґлієра (Марктобердорф, 1995, 1-а премія) тощо.

Літ.: Кудрик Б. Українська народна піс­­ня і всесвітня музика. Л., 1927; Людвіг ван Бетховен Х., 1927; Витвицький В. Музика на Мюнхенських тижнях української культури // Арка (Мюнхен). 1948. Ч. 5; Кулінич І. Економічні та культурні зв’язки УРСР та НДР. К., 1966; Залесь­кий О. Українські мотиви в творах Бет­говена // Свобода (США). 1970, 8 груд.; Гордійчук Я. Лейпціг – Київ // Музика. 1976. № 5; Герлах Х. Преса НДР про українських митців (орбіти української музики) // Там само. 1978. № 3; Руд­ниць­кий А. Про музику і музик. Нью-Йорк; Париж; Сидней; Торонто, 1980; Федор­чук І. Український фольклор у творах західноєвропейських композиторів // Музика. 1981. № 5; Бах и современность. К., 1985; Олексієнко Т. Тиждень німецької музики на Україні // Музика. 1992. № 1; Клименко В. Вокальні твори М. Ли­­сенка на слова Г. Гейне // УМ. К., 1992. Вип. 27; Мирошниченко А. Немецкие влияния на музыкальную жизнь Одес­сы // Літ.-мист. Одеса 2-ї пол. 19 ст.: Тези. О., 1992; Павлишин С. Історія однієї кар’єри. Л., 1994; Юдкін І. Нариси ні­­мецької музичної культури другої половини ХХ ст. К., 1994; Паламарчук О. А музи не мовчали. Львів. 1941–1944 роки. Л., 1996; Яріш В., Сулима М. Українці в Берліні. 1918–1945. Торонто, 1996; Ро­­берт Шуман и перекрестье путей му­зыки и литературы. Х., 1997; Німці в Україні. К., 1998; Нудьга Г. Українська дума і пісня в світі. Кн. 2. Л., 1998; Українсько-німецькі музичні зв’язки минулого і сьогодення. К., 1998; Луців В. Від Бистриці до Темзи. Л., 1999; Наріжний С. Українська еміграція. Культурна праця української еміграції. 1919–1939 рр. К., 1999; Яцишин М. Українсько-німецькі культурні зв’язки кінця 80-х – у 90-ті роки ХХ століття. Лц., 1999; Дзюдзя М. «Українська громада» у Німеччині // УМГ. 1999. № 3; Кияновська Л. Діяльність німецьких, австрійських та чеських музикантів в Галичині у ХІХ ст. // Musica Galicianа. 2000. Т. 5; Її ж. Вплив австро-німецького театру у Львові на розвиток західноукраїнської музичної культури // Вісн. Львів. ун-ту. Сер. Мист-во. 2001. Вип. 1; Шип С. Музична культура етнічних німців України в жанровому аспекті // Київ. музикознавство. К., 2001. Вип. 6; Чер­кашина-Губаренко М. Музика і театр на перехресті епох: У 2 т. К., 2002; За­­болотна Н. Художні структури в духов­них кантатах Баха. О., 2003; Німці і ні­­мецька культура в Україні. К., 2003; Зінь­кевич О. Україна – Німеччина: діалоги // Музика. 2006. № 4; Кривець Н. На­­ціональ­но-культурна діяльність української еміграції у Німеччині в 20–30-ті рр. XX ст. // Міжнар. зв’язки України. К., 2009. Вип. 18.

О. П. Кушнірук

Українсько-німецькі літературні зв’язки 19 ст. знаменує початок поглибленого ознайомлення нім. письменників з укр. літ-рою. Першоджерелом стала героїчна історія укр. народу, його багатий фольклор. Саме на істор. ґрунті виникає інтерес нім. дослідників до укр. тематики, що була досить поширеною у європ. літ-рах 18–19 ст. Зацікавлення укр. літ-рою зростало з появою визнач. худож. творів. На поч. 19 ст. укр. літ-ра синтезувала в собі здобутки нар. словесності, прислів’їв, приказок, духовно-реліг. лірики тощо. Початком нового розвитку укр. словесності стала поява 1798 перших 3-х ч. поеми І. Котляревського «Енеїда». У 1-й пол. 19 ст. у працях нім. дослідників почали з’являтися перші згадки про І. Котляревського як письменника. Нім. мандрівник і письменник Й.-Ґ. Коль, який 1838 подорожував на Пд. Рос. імперії і на основі своїх вражень і записів видав кн. «Reisen in Südrußland» («Подорож до Південної Росії», Ляйпциґ; Дрезден, 1841), у якій зазначав, що «одним з найвдаліших і найоригінальніших нових творів малоросійської літератури є “Енеїда” Котляревського». Про творчість І. Котляревського та її роль в історії укр. письменства йдеться й у працях Ґ. Ада­ма. Нім. дослідник і перекладач, який був знайомий з О. Кобилянською й О. Маковеєм, написав низку статей про укр. літ-ру, в яких інформував нім. громадськість про кращих її представників, зокрема І. Котляревського. Нім. критик називав його «будителем національної свідомості рідного народу», давав високу оцінку твору укр. поета, зокрема особливо зацікавився мовою «Енеїди», вказуючи на її народність, багатство, різноманітність. Він також писав про І. Котляревського як про драматурга, автора перших укр. п’єс – «Наталка Полтавка» (1838) та «Москаль-чарівник» (1841), що поклали початок нової укр. драматургії. Із статтями про І. Котляревського в нім. пресі виступали й укр. письменники. 1898 у ж. «Die Gesell­schaft», що виходив у Ляйпцизі, була опублікована розвідка О. Маковея «До питання про дослідження української літератури», в якій він позитивно характеризував його твори, зокрема «Енеїду». Велике значення для поступу літ-ри перших десятиліть 19 ст. мала наук. фольклорист. діяльність. Окремі зразки укр. нар.-пісен. творчості були перекладені нім. мовою та видані 1829 у зб. «Ruthenische Volkslieder» В. Поля. Нім. письменник і перекладач Ф. Боденштедт видав 1845 у Штуттґарті антологію укр. пісень «Die poetische Ukraine» («Поетична Україна»), у вступі до якої зазначав, що його завдання – ознайомити своїх співвітчизників з історією України, розкрити її поет. нар. багатство. В антологію, що була позитивно сприйнята нім. вченими й літ. критиками, вміщено понад 40 фольк­лор. творів, зокрема «Стоїть явір над водою» Г. Сковороди, «Віють вітри, віють буйні» І. Котляревського та ін. Для розвитку укр. письменства мали значення авторитетні наук. праці того часу, зокрема «История славянских литератур» О. Пипіна та В. Спасовича (1879; нім. мовою – Ляйпциґ, 1880; один із розділів був присвяч. укр. літ-рі), «Очерки истории украинской ли­тературы ХІХ столетия» М. Петрова (1884). Нім. літературознавець Ґ. Карпелес видав у Берліні 2-томну працю «Allgemeine Geschichte der Literatur von ihren Anfängen bis auf die Gegenwart» («Загальна історія літератур від початків до сучасності» (т. 1, 1891; т. 2, 1900), у якій розглянув у контексті світ. літ-ри розвиток укр. літ-ри від найдавніших часів до кін. 19 ст. Ґ. Карпелес зазначав, що новий період в історії укр. літ-ри започаткував І. Котляревський, який у своїх творах «вдало передав характерні риси життя рідного народу». Він також писав, що «творчість найвидатнішого українського поета Тараса Шевченка виросла з його любові до народу. Уже в перших поезіях виявляється глибоке поетичне відчуття національного життя своєї батьківщини, її великого історичного минулого…». Праця Ґ. Карпелеса користувалася популярністю в Н., була перекладена багатьма мовами світу. Деякі відомості про укр. письменство є в дослідж. нім. літературознавця Ю. Гарта («Ge­schichte der Weltliteratur» («Історія світової літератури», т. 1–2, Берлін, 1893–96). Ознайомлення німців з укр. нар. творчістю сприяло їхньому зацікавленню твор. доробком деяких укр. письменників. Про творчість Т. Шевченка почали інформувати німців у 1840-і рр.: спочатку на сторінках часописів з’явилися коротенькі повідомлення про появу його творів, пізніше почали друкувати переклади окремих, переважно лірич., поезій, статті про нього. Так, 1843 у «Jahrbücher für slawische Litera­tur, Kunst und Wissenschaft», що виходив у Ляйпцизі, була опубл. замітка Я.-П. Йордана щодо поеми «Гайдамаки». У «Wissen­schaftliche Beilage der Leipziger Zeitung» від 10 червня 1860 з’яви­лася стаття, що містила автобіографію Т. Шевченка у німецькомов. перекладі й вступне слово Г.-Л. Цунка. Він також є автором статті про Т. Шевченка, опубл. у ляйпциз. ж. «Die Gartenlaube» (1862, № 28). Перешкоди щодо розвитку укр. нац. культури, що чинив рос. уряд, змушували її діячів використовувати видавн. можливості в Н. 1859 у Ляйпцизі вийшло нелегал. вид. «Новые стихотворения Пушкина и Шавченки», де було вміщено політично гострі твори «Кавказ», «Холодний Яр», «Як умру, то поховайте», «За думою дума», «І мертвим, і живим, і ненародженим». Важливе значення для глибшого засвоєння творчості Т. Шевченка в нім. літ-рі мала праця австр. поета, перекладача Й.-Ґ. Обріста «Taras Grigoriewicz Szewczenko, ein kleinrussischer Dichter» («Тарас Григорович Шевченко – український поет», Чц., 1870), у якій вміщено біогр. нарис про Т. Шевченка і переклади низки його поезій. Автор зазначав, що «переклади свої я вирішив відкрити нарисом про життя Шевченка, щоб звернути увагу німецьких перекладачів на його своєрідну, справді національну поезію, яка за межами батьківщини поета мало відома або й зовсім невідома…». Далі він писав, що коли б цією працею йому вдалося зацікавити лише одного або кілька істориків літ-ри чи перекладачів, то цим була б зроблена велика послуга як нім., так і укр. літ-рі, і самобут. поет. талант Т. Шевченка знайшов би заслужене визнання. Й.-Ґ. Обріст порівнював укр. поета з видат. нім. письменниками 19 ст., зокрема з Ґ.-А. Бюрґером. Йому належать переклади ліро-епіч. творів «Гайдамаки», «Гамалія», «Тарасова ніч», поезій «Іван Підкова», «Лілея», «Русалка», «Утоплена» та ін. Незважаючи на те, що його переклади мали чимало недоліків інтерпретац. характеру, вони справили суттєвий вплив на подальше вивчення худож. спадщини поета нім. письменством. Згодом з’явилися переклади з Т. Шевченка авторства К. Климковича, П. Скобельського, О. Грицая та ін. Так, К. Климкович переклав німецькою низку лірич. віршів, написаних Т. Шевченком у засланні, осн. істор. твори укр. поета – «Гайдамаки», «Гамалія», а також «Закувала зозуленька», «Зацвіла в долині червона калина», «Ой чого ти почорніло», «Не женися на багатій», «Самому чудно. А де ж дітись», «По вулиці вітер віє», «І небо невмите і заспані хвилі» (усі – неопубл., зберігаються у відділі рукопис. фондів та текстології Ін-ту літ-ри НАНУ, Київ). Перекладац. майстерність дозволяла К. Климковичу надзвичайно точно зберегти ритміку оригіналу. П. Скобельський 1872–74 переклав нім. мовою бл. 20 вір­шів Т. Шевченка, з яких надруковано «І широкую долину», а також уривок з поеми «Гайдамаки». У нім. ж. «Ukrainische Nachrichten» були опубл. переклади О. Грицая. Він прекрасно володів нім. літ. мовою, особливу увагу приділяв змісту поезій Т. Шевченка, намагаючись донести до нім. читача рев. ідеї, втілені в них, відтворити настрій і мелодійне звучання його лірики. У своїх перекладах він уміло передав глибоко нар. й надзвичайно поет. мову Т. Шевченка. Розвиткові укр.-нім. літ. зв’язків у 19 ст. сприяв австр. письменник, критик і публіцист К.-Е. Францоз. Він народився в Україні, закін. Чернів. нім. г-зію, від 1867 навч. у Віден. ун-ті. У Чернівцях зблизився з Й.-Ґ. Обрістом й укр. поетом С. Воробкевичем. Це знайомство пробудило його глибоку зацікавленість культурою укр. народу, зокрема легендами та піснями. Подорожуючи Україною, він ознайомився з особливостями укр. нар. поезії, зробив низку перекладів прикарп. нар. пісень нім. мовою, що були опубл. на сторінках нім. період. видань. Серед них – «Ой на горі ялина зелена», «Щоденно він до лісу ходить», «Полюбила миленького», «Ой куди ж його забрали, та бідного Василя», «Ой піду я до Відня» тощо. Велике значення мала його діяльність щодо ознайомлення нім. читача з творчістю Т. Шевченка. У розвідці «Die Kleinrussen und ihr Sän­ger» («Малороси і їхні співаки», 1877), згодом вміщеній у кн. «Vom Don zur Donau» («Від Дону до Дунаю», 1878), особливу увагу приділено укр. Кобзареві. Автор показав глибоко нац. характер вір­шів Т. Шевченка, їхній орган. зв’я­зок із нар. творчістю. К.-Е. Францоз називав поему «Гайдамаки» одним із видат. досягнень сло­в’ян. літ-ри. З його перекладів творів Т. Шевченка опубл. лише вірш «Минули літа молодії» 1870 у чернів. німецькомов. зб. «Книжні листки». У своїй твор. діяльності К.-Е. Францоз значну увагу приділяв укр. тематиці, написав низку прозових творів нім. мовою, зокрема «Воловецьке повстання» (1874), «Староста з Білої» (1875), «Боротьба за правду» (1882) тощо, в яких змалював тяжке життя буковинців, нестерпне становище прикарп. селянства, їхню боротьбу за соц. визволення, намагався розкрити діяльність загонів опришків на Прикарпатті та Буковині, симпатизував ідеям укр. нац.-визв. руху. 1889 у берлін. ж. «Die Nation» була опубл. його ст. «Українські поети», в якій він зазначав, що Т. Шевченко належить до кола найвидатніших поетів слов’ян. світу. У цій статті, а також у нарисі «Література українців», опубл. у 2-му вид. двотомника «Vom Don zur Donau» («Від Дону до Дунаю», 1889), літературознавець зробив заг. огляд укр. літ-ри, відзначив роль у її розвитку таких майстрів худож. слова, як Г. Сковорода, І. Котляревський, Г. Квітка-Осно­в’яненко, Марко Вовчок, Ю. Федькович, І. Франко, І. Нечуй-Левицький та ін. 1878 у «Журналі іноземної літератури», що виходив у Берліні, нім. критик В. Каверау опублікував ст. «Тарас Шевченко». Йому також належить переклад поеми «Кавказ», що отримав високу оцінку І. Франка. Серед нім. перекладачів творів Т. Шевченка – поетеса і скульпторка Юлія Вірґінія. Уперше її переклади пое­зій Т. Шевченка «Заповіт», «Сонце заходить, гори чорніють», «Тече вода в синє море» за сприяння А.-Е. Зеліба було опубл. 1910 у ж. «Freiheit und Arbeit», що виходив у Лозанні. А.-Е. Зеліб познайомив Юлію Вірґінію з творчістю Т. Шевченка й допоміг їй видати 1911 у Ляйпцизі зб. «Ausge­wӓhlte Gedichte von Taras Schew­tschenko» («Вибрані вірші Тараса Шевченка»), де вміщено переклади нім. мовою творів поета, зокрема «Гамалії», «Кавказу», «Івана Підкови», лірич. віршів, передмову і короткий біогр. нарис про нього. У деяких перекладах віршів Т. Шевченка авторка наслідувала форму нім. нар. пісень. Ця збірка мала знач. розголос у нім. пресі. Важливе значення для поширення твор. доробку Т. Шевченка в Н. мав переклад А.-Е. Зеліба повісті «Художник», що з’явив­ся 1912 у Ляйпцизі (авторка вступ. статті – Юлія Вірґінія). Знач. внесок у справу розвитку укр.-нім. літ. зв’язків зробила Марко Вовчок. Однією з цікавих сторінок творчості письменниці є її перекладац. діяльність. Під час перебування за кордоном (1859–67), зокрема в Н., вона досконало вивчила нім. мову й читала нім. класиків в оригіналі. Після повернення до С.-Пе­тербурга 1867 разом із Д. Писаревим переклала велику за обсягом працю нім. вченого-зоолога А. Брема «Життя тварин» (у 6-ти т., 1863–69). У її перекладі вийшов 1869 у С.-Пе­тербурзі роман нім.-чес. письменника А. Майснера «Чорно-жовтий прапор», в якому автор зображує сусп.-політ. процеси, що відбувалися в Австрії після революції 1848. Значну кількість україномов. творів Марка Вовчка до кін. 1860-х рр. було перекладено багатьма мовами, зокрема німецькою. Одну з перших спроб ознайомити нім. читачів із творчістю письменниці зробив К. Климкович. У 1870-і рр. у Нюрнберзі вперше була видана нім. мовою повість «Маруся». Важлива роль у популяризації укр. літ-ри, зокрема й творчості Марка Вовчка, на поч. 20 ст. належить віден. ж. «Ruthenische Revue», в якому, крім укр. авторів, друкувалися й нім. критики та літературознавці. 1903 на сторінках цього видання з німецькомов. перекладами оповідань Марка Вовчка «Два сини» та «Максим Гримач» виступила вже відома на той час укр. письменниця О. Кобилянська. До перекладів вона написала передмову під назвою «Марко Вовчок та її оповідання», в якій ознайомила читачів із життям і творчістю письменниці, відзначила її велику роль в історії укр. літ-ри. Крім творів Марка Вовчка, О. Кобилянська переклала нім. мовою оповідання й новели В. Стефаника «Сама-саміська», «Катруся», «Лист», Леся Мартовича «Мужицька смерть», Н. Кобринської «Чудовище», Олени Пчілки «Соловйовий спів», Лесі Українки «Голосні струни» тощо. Її переклади творів укр. письменників, як зазначає Я. Погребенник, «допомогли німецьким читачам відкрити для себе нових, невідомих авторів, сприйняти нові ідеї оригінальної літератури». О. Кобилянська підтримувала творчі контакти з нім. письменниками, видавцями, редакторами, зокрема з Л. Якобовським, Ґ. Адамом та ін., її багато публікували на сторінках нім. періодики. Особливу роль в історії укр.-нім. літ. зв’язків кін. 19 – поч. 20 ст. відіграла наук. й перекладац. діяльність письменника, публіциста, літературознавця І. Франка. Літ. розвиток в Україні І. Франко повсякчас розглядав на тлі явищ ін. літ-р, передусім тих, з якими укр. письменство мало реальний зв’язок – рос., польс., нім. тощо. Добре володіючи нім. мовою, І. Франко постійно виступав зі статтями про укр. літ-ру в нім. пресі. Він активно листувався нім. мовою з перекладачами його творів, редакторами та видавцями німецькомов. газет і журналів, зокрема гол. ред. «Ruthenische Revue» Р. Сембратовичем, а також В. Яґичем, О. Рошкевич. І. Франко написав низку оповідань нім. мовою («Вівчар», «Острий-преострий староста», «Історія однієї конфіскати», «Розбійник і піп», «Із галицької Книги Битія», «Терен у нозі» та ін.). Його переклади нім. мовою нар. укр. пісень і віршових творів Т. Шевченка відзначаються високою майстерністю. Особливий інте­рес ученого викликали переклади творів Т. Шевченка нім. мовою. Відзначаючи не завжди високий рівень окремих перекладів, що друкували в тогочас. періодиці, І. Франко як рецензент в одній зі своїх статей писав: «Незвичайна простота вислову, його мальовничість та натуральність ваблять перекладача, але заразом доводять його до розпачу, коли він хоче своїм перекладом передати не лише механічно значення українських віршів, але хоч приблизно українську мелодійність, враження, яке робить оригінал». 1879–80 І. Франко у серії «Дрібна бібліотека» опублікував збірку перекладів укр. мовою «Думи і пісні найзнатніших європейсь­ких поетів», до якої увійшли 18 пое­зій з нім., англ. та рос. літ-р, серед них кілька віршів Г. Гайне та ін. зразки нім. лірики. У його перекладах широко представлена літ-ра кін. 18–19 ст., зокрема німецькомовна (Й. Ґете, Ф. Шіллер, Ґ. Лессінґ, Г. Гайне, Н. Ленау, К. Мейєр, Д. фон Мілієнкрон та ін.). І. Франко не обмежувався лише перекладами, а у вступ. статтях подавав біогр. дані нім. письменників, характеристики їхнього світогляду, висловлював свої погляди з багатьох питань сусп.-політ. та істор.-літ. характеру. 1882 у Львові у вид-ві «Світ» вийшов друком переклад І. Франка укр. мовою 1-ї ч. «Фауста» Й. Ґете, до якого він написав також 2 передмови. У 1-й ред. він охарактеризував значення цього твору для політ.-культур. й літ. відродження Н., а в 2-й глибоко перейнявся роздумами Й. Ґете щодо майбутнього Н. і всього світу. Його переклад 3-го акту 2-ї ч. під назвою «Гелена і Фавст» був опубл. в «Літературно-науковому віснику» (Л., 1899, кн. 10; окреме вид. – Л., 1899). Серед перекладених І. Франком творів Й. Ґете укр. мовою опубл. вірші «Прометей», «Переміна рослин» (обидва – 1879), «Бог і баядера» (1882), «Рибак» (1912), «Наречена з Корінфа» (1932), поема «Герман і Доротея» (1917). І. Франко видав 1913 у Львові кн. «Найстаріші пам’ятки німецької поезії ІХ–ХІ вв.» (зі своїми «Вступними увагами» й поясненнями). Він був не лише перекладачем творів Й. Ґете, але й дослідником його творчості, знавцем крит. праць про нім. письменника. 1827 укр. письменник П. Гулак-Артемовський надрукував на сторінках моск. ж. «Вестник Европы» свій переклад укр. мовою балади Й. Ґете «Рибак» (1778) під заголовком «Рибалка». Ця балада, так само як і його «Лісовий цар» (1782), уже дещо віддаляється від простоти композиції нар.-пісен. стилю, але зберігає заг. лірич. характер, її тематика почерпнута з фольклору, однак використана для вираження сучас., романтично забарвленого відчуття природи. Багато перекладів з нім. поезії, зокрема з Г. Гайне, у зазначений період зробили І. Нечуй-Левицький, П. Грабовський, Леся Українка, Ю. Федькович та ін. Останньому належать переклади 4-х балад Г. Гайне «Проща до Кевляру», «Валтасар», «Лорелея», «У тебе алмази і перли». Також він перекладав твори Й. Ґете, Ф. Шіллера, Л. Уланда тощо. 1865 видав у Чернівцях зб. поезій «Gedichte von J. Fed­kowicz» («Вірші Ю. Федьковича»), яка отримала високу оцінку І. Франка, схвальні відгуки австр. преси. До поет. доробку письменника належать також переклади нім. мовою укр. нар. пісень. Важливе місце в перекладах Лесі Українки займали ліричні пісні Г. Гайне. 1892 у Львові вийшла зб. перекладів Лесі Українки і М. Славинського з «Buch der Lieder» («Книга пісень») Г. Гайне. Того ж року І. Франко видав збірку своїх перекладів, до якої увійшли вірші нім. поета та його поема «Deutschland» («Німеччина»). 1895 у Львові в серії «Дрібна бібліотека» вийшла зб. перекладів П. Грабовського «З чужого поля», де були вміщені також переклади з Г. Гайне. 1961 у Н. надруковано переклад нім. мовою роману І. Багряного «Тигролови». 1970 у Гамбурзі опубл. нім. мовою роман «Собор» О. Гончара у перекладі укр. письменника-емігранта І. Костецького разом із дружиною, нім. письменницею Е. Котмайєр. 1976 у Берліні надруковано німецькомов. переклад роману «Прапороносці», 1985 – «Твоя зоря» О. Гончара. 2009 у Києві з’явився переклад нім. мовою М. Остгайм-Дзерович роману «Жовтий князь» Василя Барки. 1997 у Н. вийшла зб. проз. творів В. Шевчука «Місцева зозулька з ластів’ячого гнізда» в перекладі А.-Г. Горбач. Здійснено видання нім. мовою низки творів Ю. Андруховича в перекладах С. Штьор, С. Онуфрів, М. Поляка, А. Вольдана, А.-Г. Горбач. Нім. мовою опубл. чимало творів С. Жадана у перекладах Ю. Дуркота і С. Штьор. 1997 у Києві нім. меценатами Д. Карренберґом і Т. Куштевською спільно з НСПУ засн. Німецько-українську премію ім. О. Гончара Міжнародну, метою якої є підтримка експерим.-інтелектуал. напряму в творчості молодих укр. письменників. У 1990-х рр. з’явилася низка праць укр. науковців, у яких висвітлено окремі аспекти історії укр.-нім. літ. зв’язків 19 – поч. 20 ст. (Н. Грицюта, Я. Погребенник, М. Зимомря, В. Полєк, Б. Ступарик, Є. Прісовський та ін.). Вагомий внесок у розробку цієї теми зробила відома вчена-літературознавець, перекладачка Я. Погребенник – дослідниця творчості Т. Шевченка в нім. перекладах, творчості О. Кобилянської нім. мовою, зокрема її твор. контактів з нім. видавцями й редакторами. Процес входження укр. літ-ри в німецькомов. простір на матеріалі худож. спадщини В. Винниченка, Г. Косинки, Б. Лепкого, Олександра Олеся, Миколи Хвильового, О. Грицая у 1910–30-х рр. відображено в працях Я. Лопушанського. У сучас. перекладознавстві роль перекладів укр. класич. прози в розвитку літ. взаємин укр. й нім. народів досліджує О. Матвіїшин, яка з’ясувала осн. стиліст. особливості німецькомов. перекладів відомих перекладачів укр. худож. слова В. Горошовського, О. Кобилянської та ін. Окремі питання рецепції худож. спадщини Т. Шевченка в німецькомов. культур. середовищі досліджують М. Зимомря й І. Зимомря, зокрема аналізують інтерпретац. оцінки таких нім. рецепієнтів, як Я.-П. Йордан, Г.-Л. Цунк, Й.-Ґ. Обріст. Питанням історії укр.-нім. худож. перекладу від серед. 19 ст. до серед. 2010-х рр. присвяч. праця М. Іваницької «Особистість перекладача в українсько-німецьких літературних взаєминах» (Чц., 2015), у якій висвітлено роль особистості перекладача як чинника міжліт. взаємин. Звернення до істор. контексту зв’язків укр. й нім. народів у сфері літ-ри, вивчення питань взаєм. ознайомлення зі зразками худож. слова, публіцистики, фольклору, їхнього інтерпретац. розуміння, перекладання й осмислення створює підґрунтя для подальшого збагачення традицій укр.-нім. культур. співпраці.

Літ.: Франко І. Шевченко в німецькім одязі // ЛНВ. 1904. Т. 27, кн. 8; Кобилян­ська О. Вибрані твори: В 3 т. Т. 3. К., 1952; Франко І. Твори: В 20 т. Т. 17. К., 1955; Мар­ко Вовчок. Твори: В 6 т. Т. 6. К., 1956; Зо­­сенко О. Марко Вовчок і зарубіжні літератури. К., 1959; Журавська І. Леся Україн­ка та зарубіжні літератури. К., 1963; По­­гребенник Я. Карл Еміль Францоз як дослідник і популяризатор Шевченка // РЛ. 1969. № 4; Її ж. Листи Юлії Віргінії – перекладачки творів Т. Шевченка // Арх. України. 1969. № 4; Її ж. З історії перекладання Т. Г. Шевченка німецькою мовою // Там само. 1971. № 2; Її ж. Шевченко ні­­мецькою мовою. К., 1973; Рудницький Л. Іван Франко і німецька література. Мюн­хен, 1974; Гуць Г. Є. Юрій Федькович і західноєвропейська література. К., 1985; Попов В. Ж. З історії українсько-австрійських культурних зв’язків (60–80-ті роки ХІХ ст.) // Міжнар. зв’язки України: наук. пошуки і знахідки. К., 1991. Вип. 1; По­­гре­бенник Я. М. Іван Франко в українсько-німецьких літературних взаєминах. К., 1998; Полєк В., Ступарик Б. Сторінки українсько-німецьких історико-культурних взаємин. Ів.-Ф., 1999; M. Zymomrja. Deutschland und Ukraine: Durch die Ab­ris­­se zur Wechselseitigkeit von Kulturen. Fürth, 1999; Лопушанський Я. М. Рецепція української літератури в німецькомовному світі (перша половина ХХ ст.). К., 2000; Прісовський Є. Про типологічну спорідненість поем Шевченка «Сон», «Кавказ» та А. Міцкевича «Поминки» й Г. Гейне «Німеччина» // Зб. пр. 33-ї наук. Шевченк. конф. Чк., 2001; Погребен­ник Я. Німецькомовний контекст творчості О. Кобилянської. Чц., 2005; Матвії­шин О. М. Українська проза початку ХХ століття в перекладах німецькою мо­­вою: лінгвокультурний вимір. К., 2011; Брицький П. П., Бочан П. О. Німці, французи і англійці про Україну та український народ у ХVІІІ–ХІХ століттях. Чц., 2011; Зимомря М., Зимомря І. Рецепція поетичної спадщини Тараса Шевченка в ні­­­мецькомовному культурному просторі // СіЧ. 2013. № 7.

Н. В. Кривець


Покликання на статтю
А.І. Жуковський, А. І. Кудряченко, В. В. Солошенко О. П. Кушнірук Н. В. Кривець. Німеччина // Енциклопедія Сучасної України: електронна версія [веб-сайт] / гол. редкол.: І.М. Дзюба, А.І. Жуковський, М.Г. Железняк та ін.; НАН України, НТШ. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2021. URL: https://esu.com.ua/search_articles.php?id=72433 (дата звернення: 17.10.2021)