Кризи вікові

КРИ́ЗИ ВІКОВІ́ — пере­хідні етапи від одного вікового періоду до іншого, заверше­н­ня певних стадій роз­витку (на­приклад, криза трьох ро­ків, криза під­літкового віку, кри­за середини життя).

Час початку К. в. залежить від того, на­скільки людина опанувала все, що необхідно було на певному віковому етапі. Коли у межах про­­від. діяльності вікову детермінанту вичерпано, і вже від­сутні сприятливі умови для подальшого роз­витку, виникне­н­ня кри­зи стає неминучим, що спри­чиняє пере­хід на новий етап са­мореалізації. Не пере­живши вчасно чергової вікової (нормал., норматив.) кризи або пере­живши її у невиразній формі, людина не виробляє адекват. стратегій подола­н­ня пере­шкод, що збільшує ймовірність т. зв. анормал. (незалежних від зміни вікових етапів) криз. станів (див. Криза жит­тєва).

К. в. від­буваються послідовно, оскільки жит­тя складається з якісно специфіч. стадій. Особливості вікових криз. від­хилень залежать як від значущих для особистості контекс­тів (напр., стилю стосун­ків з оточе­н­ням, успішності про­фес. чи сімей. самореалізації), так і від наяв. внутр. ресурсу, складу характеру, набутого досвіду роз­вʼяза­н­ня поперед. криз. ситуацій. Стан, що виникає в мо­мент заверше­н­ня певного віко­вого етапу і триває до початку іншого, може бути важким.

Вікові криз. роз­лади за­звичай мають нетривалий, непатол. харак­тер, іноді залишаючись майже непоміт. і для самої людини, і для її оточе­н­ня, хоча інколи набувають склад., хроніч. пере­бігу. Серед негатив. проявів криз. стану найчастіше трапляються напруженість, агресивність, три­вожність, пригніченість, знижен­ня праце­здатності, ускладне­н­ня адаптації. Епігенет. концепція роз­витку амер. психолога Е. Ерік­сона базується на уявлен­ні про те, що кожна стадія жит­тєвого циклу на­ступає у від­повід. час (т. зв. критич. період), і особистість, яка повноцін­но функціонує, формується лише шляхом послідов. проходже­н­ня всіх ста­дій, на кожній з яких вирішується від­повід­не еволюц. зав­да­н­ня.

1-а стадія (1-й р. життя) перед­бачає формува­н­ня довіри або недовіри до світу; 2-а (1–3 р.) — автономії чи почу­т­тя сорому, сумнівів у собі; 3-я (3–6 р.) — ініціативності або провини; 4-а (6–12 р.) полягає в роз­витку працелюбства або почу­т­тя неповноцін­ності; 5-а (12–19 р.) закладає основи егоідентичнос­ті чи рольової сплутаності, неви­­значеності; 6-а (20–25 р.) спрямована на формува­н­ня почу­т­тя інтимності чи ізольованості; 7-а (26–64 р.) повʼязана з появою від­чу­т­тя продуктивності або за­стою; 8-а (після 65 р.) перед­бачає досягне­н­ня цілісності, Я-ін­те­грації чи від­чаю. Таку послідовність вікових стадій не роз­гля­дають як пере­мож. шлях суціл. досягнень особистості. Кожна нова якість, що проявляється внаслідок пере­жива­н­ня кризи, принципово двополюсна. Виникаючи, вона від­разу стає вну­трішньо конфлікт. і змушує людину до чергового вибору, нового кроку вперед у досягнен­ні влас. ідентичності. Вікову детермінанту протягом тривалого часу вважали ключовою причиною змін у роз­витку.

Вітчизн. пси­хологія, роз­виваючи ідеї Л. Виготського, багато років зосере­джувалася пере­важно на ви­вчен­ні криз дит. і юнац. віку. Лише остан­нім часом зʼявилися дослідж. криз дорослості (В. Манукян, К. Поливанова, Е. Солда­това). Нині значну увагу приділяють також пита­н­ням психол. допомоги під час криз літнього віку (Л. Анциферова, Б. Лівехуд, В. Слободчиков). Водночас тра­диц. ро­зумі­н­ня віку у сучас. науці набуває нових тлумачень. Лінійно-циклічна традиц. модель «віків життя» вичерпується. Існують гіпотези щодо спри­йма­н­ня віку як фракталу (рос.-амер. учений М. Епштейн), а життя — як історії, що конструюється людьми в їхніх головах (амер. психолог Дж. Брунер).

Якщо вік пере­стає жорстко детермінувати жит­тєвий шлях осо­бистості, пере­творюючись у кон­­структивіст. парадигмі на пластичну соціокультурну роль, що роз­гортається у між­віковій та внутр.-віковій взаємодії, то К. в. втрачають свою значущість і пере­творюються на кризи жит­тєві. Від­повід­но до за­пропонованої Т. Титаренко мережевої ризомної моделі людина вільно рухається в різних напрямах жит­тєвого шляху, багаторазово по-різному пере­живаючи дитин­ство, отроцтво, молодість, зрілість чи старість. У певній свободі вікового руху проявляється прагне­н­ня особистості до перманент. самоконфігурува­н­ня.

Завантажити статтю