Кахлярство

Визначення і загальна характеристика

КАХЛЯ́РСТВО  — вид гончарства, пов’язаний із виготовленням кахлів. Найдавнішими вважають посудиноподібні кахлі, які за висотою стінок та формою отворів поділяли на горщико- і мископодібні. Перехідними до плиткових є нішоподібні кахлі та кахлі з «пуклями». За формою плиткові кахлі є виповнювальними, поясковими, карнизними, увінчувальними (завершальними); за функціонал. призначенням у структурі печі — лицьовими й кутовими. Відомі тридільні кахлі (кутові наріжники), обрамлення отворів печей, лиштви (перемички), округлі отвори у печі («душники» чи «дучки»). За технологією виготовлення (складом глини, способом випалу та оздобленням) кахлі поділяють на теракотові, димлені, декоровані однією або двома поливами, мальов. емалями чи кольор. ангобами. Посудиноподібні кахлі у 14–15 ст. виробляли на ручному гончар. крузі, 16–17 ст. — на ножному. Отвори таких кахлів (прямокутний, квадратний, округлий, у формах розетки, «серця», арки) формували вручну. Плитку рельєф. кахлів відтискали («вибивали») у формах, зроблених переважно з дерева, рідше гіпсу, глини чи металу. Кахлі, створені у дерев’яних формах, відзначаються високим рельєфом та різьбяр. мотивами. Прикладом є декор. кахель із прямоліній. узорами, подібний до орнаменту укр. плахт, килимів, вишивок, писанок тощо. Найбільшу колекцію кахлів 14–18 ст. та їхніх фрагментів зібрав П. Лінинський (МЕХП), зокрема у с. Потелич Жовків. р-ну Львів. обл. знайшов дві частини керам. матриць 17 ст. (одна форма — з рослин. декором у вигляді гілочок і жолудів, інша — з картушоподіб. мотивом). У процесі виготовлення гладких мальов. кахлів плитку відрізали дротом зі сформов. грудки глини, яку вирівнювали у спец. прямокут. формі. Наступ. етап — формування на гончар. крузі румпи («коміра», «клобуки») у вигляді довгої смужки, далі — її ручне доліплювання по краях кахлі або на невеликій відстані від них. Горщикоподібні кахлі різні за розмірами — від 10×8,5×8,5 до 18,5×13,5×12 см. Параметри лицьових виповнювал. кахлів 23×20×6,5 чи 23,5×20,5×7 см вважають типовими, хоча вони могли дещо вирізнятися в межах певного кахляр. центру (напр., коломийські — 25×20×7, ічнянські — 21×16×6, сокальські — 24×19×5,5 чи 25×19,5×6,5 см) або окремого майстра. Оздоблення кахлів, зокрема їх пластично-фактур. декор (рельєф, покриття кольор. поливою та підполив. розпис), закорінено в нац. традиціях, які складалися упродовж століть. Мальов. кахлі називають нар. майолікою: плитки вкривали білим ангобом («побілом»), на якому здійснювали розпис рідкими кольор. глинками, до яких, окрім глини, додавали пісок та воду з подальшим нанесенням прозорої поливи. Відповід. кольору кахлярі досягали за допомогою природ. барвника, зокрема оксиду заліза, міді, сурми, марганцю чи кобальту. У поливах використовували свинець (раніше — олово), пісок і воду. Майстри використовували не лише рідку, а й суху поливу. Розпис кахлів передбачав застосування різних технік, зокрема ритування, ріжкування, фляндрування й мармурування. Ритування (гравірування) полягає в тому, що на сирій побілкованій поверхні ножем, дерев’яною паличкою, цвяхом, голкою або гачком «дряпали» узори. Ріжкування — оздоблення кахлів за допомогою кольор. глинок, які заливали до волового ріжка, в якому було вставлено гусяче перо. У 20 ст. замість рогу майстри використовували аптечну спринцівку з гусячим пером на кінці. Фляндрування і мармурування — розпис кольор. глинками по сирій обливці з розтягуванням дротиком чи шпилькою (с. Бубнівка Гайсин. р-ну Вінн. обл., м. Косів Івано-Фр. обл.) або довіл. накрапуванням ангобів та різким повертанням кахлі у різних напрямках, що створювало ефект мармурової поверхні (Львів, м. Коломия Івано-Фр. обл.). Завершал. технол. етапом у формотворенні кахлів є випал у горні: неполив’яні (димлені або теракотові) — раз, полив’яні — двічі (спершу випалювали кахлі лише з нанесенням білого ангобу, після чого вироби розписували кольор. ангобами, вкривали поливою та випалювали удруге). Т-ра випалу сягала від 900 до 1200 °С. Одиницею лічби кахлів більшість гончарів вважала горно, яке могло містити 400–800 таких предметів. Худож.-стиліст. особливості мальов. кахлів відповідали заг. принципу функціонування гончар. осередку із застосуванням прийомів технік розпису, орнам. та сюжет. декору, кольор. наповнення не лише при оздобленні кахлів, а й ін. типол. груп кераміки. Хоч в Україні кахлі виробляли від 14 ст., проте масовішим воно стало в 16 — 1-й пол. 17 ст., зокрема у Сх. Галичині (Львів, села Потелич, Бубнище Долин. та Підгороддя Рогатин. р-нів, обидва — Івано-Фр. обл.; смт Олесько, міста Жовква, Яворів, Миколаїв, Дрогобич; усі — Львів. обл.), Волині (м. Острог Рівнен. обл.), Серед. Подніпров’ї, де довший час діяли гончарні цехи. Період розквіту укр. К. — 2-а пол. 17 — серед. 18 ст. Виготовленням кахлів займалися на Київщині (Київ, смт Іванків, м. Васильків). У 2-й пол. 17 ст. К. розвивалося у Чернігові, де виготовляли кахлі, декоров. поливою. Від 18 ст. там, а також у смт Батурин, Короп, містах Новгород-Сіверський, Ічня та Прилуки (усі — нині Черніг. обл.), Глухів (нині Сум. обл.), створювали мальов. кахлі. Подніпров’я славилося кахлями з міст Умань та Чигирин, с. Суботів Чигирин. р-ну (усі — нині Черкас. обл.), Прикарпаття — з міст Коломия, Косів та с. Пістинь Косів. р-ну. На Буковині теракотові кахлі з рельєф. геом. орнаментом виробляли в м. Хотин і с. Коболчин Сокирян. р-ну Чернів. обл. Рельєфні димлені кахлі 18 ст. (із мотивами «вазона») були серед кахлів із Поділля (напр., с. Буданів Теребовлян. р-ну Терноп. обл.). Гончарні цехи з виготовлення кахлів функціонували й на Сх. Поділлі, зокрема у с. Струсів Теребовлян. р-ну, м. Шаргород Вінн. обл. та смт Меджибіж Хмельн. обл. На Слобожанщині в 2-й пол. 17–18 ст. гол. центрами К. були Харків, міста Охтирка і Мерефа, смт Нова Водолага, на Лемківщині — с. Сенява (побл. м. Ярослав, нині Польща). У 2-й пол. 18 ст. із зх.-європ. впливами на різні галузі декор.-ужитк. мистецтва відбулися зміни у стилістиці кахлів: до вже існуючих форм (виповнювальні, карнизні, пояскові, увінчувальні) додали своєрідні прикраси печей у формі колонок. У 19 — на поч. 20 ст. керам. заводи й ф-ки, де виробляли кахлі, працювали в Новгороді-Сіверському, Батурині, Глухові, Галичі (нині Івано-Фр. обл.), м-ку Глинськ та с. Потелич, м. Жовква. У Львові діяли ф-ка І. Левинського та крайова кахлярня. Знач. успіхів К. досягло і в сільс. місцевості. В Україні діяло понад 700 гончар. осередків, у багатьох з яких майстри виробляли кахлі. Хоча траплялися теракотові й димлені кахлі, зокрема у с. Дніпровокам’янка (нині Верхньодніпров. р-ну Дніпроп. обл.), м-ку Глинськ, селах Хомутець і Комишня Миргород. р-ну, Великі Будища Дикан. р-ну, Попівка Зіньків. р-ну Полтав. обл., с. Шатрище (нині Ямпіл. р-ну Сум. обл.), с. Суботів. На Прикарпатті (Коломия, Косів, с. Пістинь), Волині (м. Сокаль Львів. обл.), Закарпатті (Ужгород, м. Мукачеве), Поділлі (села Бубнівка та Товсте, нині Гусятин. р-ну Терноп. обл.), Серед. Подніпров’ї (Канів, с. Сунки Смілян. р-ну Черкас. обл.), Лівобережжі (смт Опішня Полтав. обл., Лазьки Зіньків. р-ну), Поліссі (міста Ічня, Ніжин, Глухів, Кролевець Сум. обл.) переважали мальов. кахлі. У 1920-х рр. К. у с. Кути (нині Косів. р-ну) займалися П. Напп і С. Брошкевич; у 1950-х рр. там створ. артіль «Килимарка», де виробляли кахлі, оздоблені геом. орнаментом. 1905 у с. Розвадів (нині Микол. р-ну Львів. обл.) засн. вапняно-кахел. завод, у 1930 — на поч. 1940-х рр. невелике виробництво кахлів було у Києві, у післявоєнні роки — у Дрогобичі, с. Потелич (у 1960-х рр. там діяли три керам. заводи) та ін. містах. У 1960–80-х рр. у різних регіонах України розгорнулося масове виробництво кахлів переважно у керам. цехах при колгосп. господарствах. Однак за технол. і худож. характеристиками ці кахлі значно поступалися перед автор. роботами. Серед дослідників укр. К. — І. Зарецький, Є. Спаська, П. Мусієнко, О. Данченко, К. Матейко, Ю. Лащук, О. Пошивайло, Л. Виногродська, А. Колупаєва, І. Штанкіна.

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю