Інститут історії партії при ЦК КПУ
ІНСТИТУ́Т ІСТОРІЇ ПАРТІЇ при ЦК КПУ — науково-дослідна установа. Попередником Інституту була Комісія з вивчення історії Жовтневої революції та Комуністичної партії (див. Істпарти), створена відповідно до постанови ВУЦВК від 6 квітня 1921 у Харкові. 1922 її підпорядковано (на правах відділу) ЦК КП(б)У. Місцеві (губернські, окружні) комісії керували діяльністю архівів, організовували музеї, виставки, публікували партійні документи, мемуари, історичні дослідження. Істпарт ЦК КП(б)У видавав журнал «Літопис революції». 1928 Істпарт ЦК ВКП(б) обʼєднано з Інститутом Леніна при ЦК ВКП(б), а Істпарт ЦК КП(б)У 1929 реорганізовано в Інститут історії партії та Жовтневої революції на Україні при ЦК КП(б)У. 1934 переведений до Києва, 1939 перейменований в Українську філію Інституту Маркса-Енгельса-Леніна при ЦК ВКП(б). Від 1956 — Інститут історії партії при ЦК КПУ — філія Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС. Офіційні завдання Інституту: переклад і видання українською мовою творів К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна, їхніх біографій, документів комуністичної партії; розроблення концепції історії КП(б)У–КПУ, дослідження проблем наукового комунізму, партійного будівництва. Важливими складовими його діяльності були пропаганда партійної історії й політики та полеміка із західними істориками щодо тлумачення історії та політики КП(б)У–КПУ. До структури Інституту входив партійний архів, що здійснював збирання, оброблення та публікацію документів партійних і комсомольських органів, та бібліотека з унікальним за своєю повнотою зібранням історико-партійної літератури та партійної преси. Інститут здійснював керівництво партійними архівами обласних партійних комітетів, Київської і Львівської філіями Центрального музею В. Леніна, разом із Інститутом історії АН УРСР від 1957 був співвидавцем «Українського історичного журналу». Його співробітники підготували до видання українською мовою 2-е, 4-е і 5-е (т. зв. повне) зібрання творів В. Леніна, 2-е зібрання творів К. Маркса і Ф. Енгельса, низку тематичних видань творів В. Леніна, К. Маркса і Ф. Енгельса, збірник документів «Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях зʼїздів і конференцій» (1958), «Комуністична партія України в резолюціях зʼїздів, конференцій і Пленумів ЦК» (т. 1–2, 1976–77), кілька видань «Нарисів історії Компартії України» та ін. Крім офіційно визначених, Інститут виконував й інші функції, до яких, зокрема, належали підготовка проектів текстів виступів (інколи публікацій) керівників ЦК КПУ, аналітичних і довідкових матеріалів, пристосування концепції історії партії до відповідної політичної конʼюнктури, участь у політико-ідеологічних кампаніях: критика «троцькізму» (див. Л. Троцький), «правого ухилу», «двокорінності» походження КП(б)У, «скрипниківщини» (див. М. Скрипник), «яворщини» (див. М. Яворський), викриття «буржуазно-націоналістичних перекручень» історії партії, апологетика, а згодом критика Й. Сталіна, М. Хрущова, П. Шелеста та ін. 28 березня 1988 ЦК КПУ ухвалив постанову «Про роботу Інституту історії партії при ЦК Компартії України — філіалу Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС по підвищенню рівня наукових досліджень і посиленню їх звʼязку з практикою». Відтоді інтенсифіковано роботу над підготовкою нового видання «Нарисів історії Компартії України» (підготовлено рукопис), розроблено й реалізовано спеціальну дослідницьку програму з вивчення найдискусійніших питань політичної історії СРСР; розпочато публікацію повних текстів протоколів і стенограм зʼїздів і конференцій КП(б)У (вийшли друком протоколи 1-го і 2-го зʼїздів), повних текстів творів відомих політичних діячів (надруковано твори М. Скрипника). Значний резонанс мали підготовлені співробітниками Інституту збірники статей «Про минуле заради майбутнього» (1989) та «Маршрутами історії», науково-документальний збірник «Голод 1932–1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів» (обидва — 1990). У 1990 рішенням ЦК КПУ Інститут перейменовано у Інститут політичних досліджень, від 1991 — Інститут національних відносин і політології НАНУ, від 1998 — Політичних і етнонаціональних досліджень Інститут НАНУ.