Інтелектуальна власність

Визначення і загальна характеристика

ІНТЕЛЕКТУА́ЛЬНА ВЛА́СНІСТЬ — результати інтелектуальної діяльності, авторство яких закріплене юридично. Від­носини у галузі І. в. зародилися давно, разом із твор. діяльністю, однак тривалий час вони залишалися неврегульов., хоча у Стародав. Греції текс­ти найві­доміших трагедій (з метою уникнути помилок під час пере­писувань і по­становок) зберігали у спец. архіві, а у Стародав. Римі плагіат публічно засуджували як негід. учинок. Зародже­н­ня поня­т­тя «І. в.» у 15–18 ст. зумовлене необхідністю охорони автор. прав (див. Авторське право і суміжні права). Перші заг.-обовʼязк. акти з охорони автор. прав зʼявилися в Англії: 1623 — Статут про монополії (техніка та пром-сть), 1710 — Статут королеви Анни (твори і публікації). Однак тривалий час сутність поня­т­тя «І. в.» спри­ймали по-різному, зокрема поширювали на нього право власності на речі, вважали природ. правом або взагалі виводили за межі традиц. класифікації цивіл. права. Закріплен­ню його у між­нар. праві сприяло прийня­т­тя Париз. конвенції з охорони пром. власності 1883 та Берн. конвенції з охорони літ. і худож. творів 1886, уніфікації — Всесвіт. конвенції з автор. права 1952, Між­нар. конвенції з охорони прав виконавців, виробників фоно­грам та організацій мовле­н­ня 1961, Договору про патентну кооперацію 1970, Європ. патент. конвенції 1994 та ін. У юрид. обіг термін «І. в.» офіційно за­проваджено 1967 з ухвале­н­ням у Стокгольмі Конвенції про заснува­н­ня Всесвіт. організації інтелектуал. власності. Згідно з цією конвенцією, обʼєктами І. в. ви­знано: літ. і мист. твори та наук. праці, виконав. діяльність артистів, фоно­грами, теле- і радіопередачі, компʼютерні про­грами, бази даних, наук.-тех. документацію, наук. від­кри­т­тя, винаходи, раціоналізатор. пропозиції, пром. зразки, знаки для товарів і послуг, фірм. знаки, геогр. по­значе­н­ня, сорти рослин, породи тварин тощо. Перед­бачено також права, повʼязані з недобросовіс. конкуренцією. В основу законодавства про І. в. покладено право кожної людини створювати, володіти, користуватися результатами своєї інтелектуал., твор. діяльності. При цьому результати такої діяльності належать авторам і можуть використовуватися ін. особами лише з їхнього до­зволу, крім випадків, ви­значених законодавством. Документами, які засвідчують першість у створен­ні та права на володі­н­ня обʼєктами І. в., майже у всіх країнах світу ви­значено патент на винахід, пром. зразок; свідоцтво на товар. знак, топо­графію інтеграл. схеми, за­значе­н­ня походже­н­ня товарів; свідоцтво про реєстрацію твору в галузях мистецтва, літ-ри, науки. У деяких державах, зокрема і в Україні, також видають патенти на корисні моделі. За­провадже­н­ня у юрид. термінологію поня­т­тя «І. в.» збіглося у часі із пере­ходом від ро­зумі­н­ня автор. права та патентів як блага до сприйня­т­тя їх як власності (непоруш. права власника). Такий пере­хід спричинив пошире­н­ня термінів «крадіжка» та «піратство» на поруше­н­ня автор. права. Су­противники концепції «І. в.» називають її інтелектуал. монополією та вважають, що сучасне законодавство у цій галузі завдає більше шкоди, аніж користі. Серед їхніх аргументів — нехтува­н­ня фактом одночас. виникне­н­ня однієї і тієї ж ідеї та механізму її втіле­н­ня у декількох людей (напр., паралел. дослідж. Н. Теслою та Т. Едісоном низки електр. феноменів), оскільки пріоритет отримає той, хто перший опублікує або зареєструє обʼєкт І. в., а не той, хто перший його створить чи від­криє. У Кон­ституції України перед­бачено право кожного громадянина володіти і користуватися результатами своєї інтелектуал., твор. діяльності. Однак обʼєктом І. в. може бути ви­знаний лише такий результат твор. діяльності, який від­повід­ає встановленим законодавством вимогам, зокрема Законами України «Про власність» (1991) та «Про авторське право і суміжні права» (1993), по­становою КМ України Про держ. реєстрацію автор. права і договорів, які стосуються права автора на твір (2001), Цивіл. кодексом України (2003). Наук.-тех. досягне­н­ня ви­знають обʼєктами І. в. тільки після їхньої кваліфікації на під­ставі екс­пертиз Укр. ін­ституту пром. власності (Київ). Від­повід. документ видає Держ. служба інтелектуал. власності.

Літ.: Мэггс П. Б., Сергеев А. П. Интел­лектуальная собствен­ность. Москва, 2000; Цибульов П. М. Основи інтелектуальної власності: Під­руч. К., 2005; Потєхіна В. О. Інтелектуальна власність: Навч. посіб. К., 2008; Мухопад В. И. Интел­лектуальная собствен­ность в мировой экономике знаний. Москва, 2009; Юскаєв В. Б. Інтелектуальна власність. С., 2009. Ч. 1; 2010. Ч. 2.

О. О. Привалов

Завантажити статтю