Інтерес

ІНТЕРЕ́С – властиве людині ставлення до когось чи чогось, що виражає позитивну чи негативну спрямованість її активності, діяльності, історичної творчості на пошук, вибір, використання або створення шляхів, засобів, способів, норм, соціальних інститутів, здатних задовольнити людські потреби. І. разом із потребами і цінностями, спонукаючи соц. суб’єкта (особистість, групу, істор. спільноту, клас, націю, суспільство), є рушій. силою істор. процесу. Реалізація І. неможлива без його усвідомлення, що відбувається в процесі постій. зіставлення життєвого становища певних індивідів, соц. груп, істор. спільнот між собою. Місце та роль І. у процесі детермінації люд. життєдіяльності зумовлене тим, що задоволення потреб відбувається не тільки безпосередньо, а переважно опосередковано, через конкретно-істор. сусп. відносини. Певна потреба може бути задоволена різними предметами (чи навпаки, той самий предмет може бути об’єктом кількох потреб) і розмаїттям способів, засобів, шляхів, які втілюються в І. – істор., нац., соц., екон., політ., духов. та ін. І. як вибіркове ставлення до можливих способів та норм задоволення потреб залежить не тільки від світогляд. переконань, цінніс. орієнтацій, а також від соц. становища, рівня та умов культурно-істор. розвитку соц. суб’єкта. Найчастіше зіткнення І. відбувається в сфері політики, де втілюється узагальнене ставлення носіїв І. до влади, організац.-управлін., госп., духов. життя суспільства. Істор. досвід засвідчує, що утвердження І., як правило, відбувається у вигляді певних ідеол., морал.-етич. концепцій, теорій, програм, які прагнуть надати І. певного соц. суб’єкта першочергового, а то й всезаг. значення. Проте це не заперечує існування заг. І. у процесі істор. співжиття. Особливо гострим є питання про врахування І. в умовах сучас. цивілізації, розвиток якої має не тільки позитивний, а й зворот., тіньовий бік (екол. й демогр. криза, втрата зв’язку між людиною і природою, загроза нових війн, ризик самознищення людства та ін.). І. класифікують за ступ. загальності (індивід., груп., сусп.), спрямованістю (екон., соц., політ., духовні), характером носія (особистісні, колективні, клас., нац., держ.), мірою усвідомлення (стихійні, теоретично обґрунтовані, програмні), можливістю здійснення (реал., ілюзорні, перспективні), відносно традицій та тенденцій суспільно-істор. поступу (консерват., прогресивні, реакц.) тощо. Результати вивчення І. соц. філософією, ін. галузями гуманітар. пізнання впливають на ефективність політики держави, яка залежить від знаходження організац.-управлін. структурами оптимал. узгодженості індивід., груп., сусп. І. у конкрет. істор. умовах.

У психології І. розглядають як вибіркове, позитивне емоц. ставлення до об’єкта, зосередження уваги на ньому. Тимчас., ситуатив. І. виникає під час виконання певної дії та згасає з її завершенням. Стійкий І. – характерна риса особистості, важлива умова твор. ставлення людини до діяльності, сприяє розширенню кругозору, збагаченню знань, соц. досвіду.

Літ.: Здравомыслов А. Г. Потребности. Интересы. Ценности. Москва, 1986; Ханипов А. Т. Интересы как форма общественных отношений. Новосибирск, 1987; Ильин Е. П. Интересы // Ильин Е. П. Мотивация и мотивы. С.-Петербург, 2000; Колот А. М. Сутність категорій «мотиви», «інтереси», «стимули», «стимулювання» // Колот А. М. Мотивація персоналу: Підруч. К., 2002.

М. І. Надольний

Інтерес політичний (І. п.). І. п. є безпосеред. основою політ. ідеології і мотивів діяльності. Цей термін активно використовують у різних галузях наук. знань, тому що без урахування І. п. неможливо усвідомити справжні наміри суб’єктів у політиці та спрогнозувати конкретні дії держави, партій, соц. груп. І. п. мають подвійну природу – об’єктивну (сусп. буття формує соц. і політ. інтереси) та суб’єктивну, що полягає в усвідомленні потреб людини. Основу І. п. становить соц. досвід, який завдяки соц.-ідентифікац. механізмам буття трансформується у політ. ідеологію. І. п., поширені в суспільстві, стають стереотипами сусп. психології і набувають статусу політ. сили. За часом розрізняють поточні І. п., спрямов. на трансляцію реальності, та перспективні, що виражають моменти майбутнього. Перспективні І. п. – предмет політ. діяльності новоствор. еліт і політ. опозиції. Їхня реалізація зумовлена різними формами соц.-політ. активності. Істор. досвід свідчить, що повної реалізації І. п. у політиці не буває. Для з’ясування їхнього змісту важливим є розуміння взаємозв’язку потреб й І. п. Потреба – нестача чого-небудь, що необхідне для нормал. існування особи, соц. групи, держави, суспільства загалом. Задовольнити потребу може відповід. предмет. У зв’язку з цим існуюча орієнтація на створення і засвоєння предмета потреби виступає інтересом. Потреби лише зумовлюють активність, але сам зміст активності визначає інтерес. На індивід. рівні інтерес – об’єктивне відношення тієї чи ін. потреби індивіда до предмета її задоволення. І. п. окремих людей, особистостей, індивідів, перетинаючись і згасаючи у взаєм. боротьбі, не мають істот. впливу на хід подій (якщо це не видатні особистості в історії, знач. вплив яких зумовлюють ін. обставини). Для політики набагато важливіше, щоб збігалися інтереси великих груп людей – класів, народностей, націй. Але оскільки І. п. будь-якої такої спільноти не має єдиного суб’єкта, носія цього інтересу, а є певною інтеграцією або поєднанням інтересів індивідів, що входять до цієї спільноти, важливо визначити саме цю початк. категорію – інтерес індивіда – та визначити його природу. Найскладніша проблема повсякден. політики – поєднання І. п. різних груп, що вимагає реалізації комплексу продуманих заходів, які дають змогу спочатку усунути все, що здатне довести суперечності до конфлікту. Важливо знайти об’єднувал. І. п. й у ході співпраці на заг. шляху крок за кроком вирішувати спільні проблеми й акцентувати увагу на тому, що зближує вчорашніх супротивників. Пізнання корінних І. п. усіх складових соц. груп, класів і сил суспільства – осн. завдання політики у руслі визначення того, що відбувається в суспільстві й вироблення заг. концепції розвитку країни. І. п. є вибор. відношенням інституц. і соц. суб’єктів політики до суспільно-політ. процесів, подій і явищ. Реал. причина їхньої політ. активності закорінена у певних світогляд. принципах, переконаннях, установках. Це внутрішньо усвідомлене джерело політ. поведінки, що спонукає суб’єктів політики до встановлення певної політ. мети і здійснення конкрет. політ. дій для її досягнення. І. п. класифікують за ступ. спільності (особисті, групові, класові, сусп.), ступ. усвідомленості (стихійні або усвідомлені); спрямованістю (внутр.-політ., зовн.-політ.), характером суб’єкта інтересів (нац., держ., парт., класові тощо), можливістю здійснення (реальні та уявні), відношенням до об’єктив. тенденції сусп. розвитку (прогресивні, реакц., консервативні). Щоб з’ясувати ситуацію у суспільстві, необхідно, по-перше, визначити, в якому напрямі ведуть його І. п. суб’єктів політики і які сусп. сили стоять за ними; по-друге, оскільки політ. сили переслідують свої І. п. (і, відповідно, штовхають суспільство у різних напрямах), важливо, зваживши реальну значущість кожної сусп. сили, з’ясувати, яка є нині та якою стане завтра рівнодійна всіх цих сил, якщо напрями їхніх зусиль не збігаються, якщо вони знаходяться в протиборстві або їхні зусилля розходяться. Це положення особливо актуальне у сучас. умовах розвитку політикуму в Україні.

І. В. Буров

Інтерес соціальний (І. с.) – категорія, яку застосовує низка суспільних наук для позначення причин, що спрямовують діяльність соціальних суб’єктів на досягнення певних результатів у міру доступних їм можливостей. Перші наук. уявлення про І. с. набули поширення в Зх. Європі наприкінці 16 ст. та обмежувалися аргументацією матеріал. аспектів людського благополуччя у термінах «прагнення», «вигода», «прибуток». Починаючи від серед. 17 ст. відбувається смислова інтеграція вказаних понять у процесі становлення категорії «І. с.», що закріплює за собою значення детермінуючого чинника людської активності. У 19–20 ст. мало місце розмежування зміст. відтінків, спеціалізація значень категорії відповідно до предмет. поля наук. застосування: в політекономії І. с. – вигода, прагнення до матеріал. цінностей та благ, що визначає характер і специфіку вироб. відносин; у політології – вибірк. ставлення інституц. і соц. суб’єктів політики до суспільно-політ. процесів та явищ; у психології – спрямованість свідомості, вибірк. ставлення соц. суб’єкта до об’єктив. дійсності; в соц. філософії – сукупність практич. зв’язків суб’єкта з суспільством, які стають очевидними у процесі усвідомлення об’єктив. положення суб’єкта крізь призму його інтенцій; у соціології – передумова дії, перехід до задоволення потреби суб’єкта в конкрет. соц. ситуації з урахуванням постановки цілей і вибором доступ. засобів їх досягнення, що уможливлює процес відтворення соц. практики діяльнісними суб’єктами, зумовлює специфіку індивідуалізації і соц. ідентифікації, позначає причини соц. диференціації, структурування та розвитку суспільства; в теорії права – прагнення життєвого блага, закріпленого законодавством у формі правової норми, оптимал. поєднання потреб соц. суб’єкта і правових гарантій їх задоволення. Складність розуміння І. с. обумовлена багатозначністю його складових понять. З одного боку, полісемантична категорія «інтерес» інтегрує в собі пояснювал. потенціал понять «орієнтація», «прагнення», «мотивація», «скерованість», синтезує різноманітні наук. уявлення щодо предмета, поля та меж активності соц. суб’єкта; з ін. – поняття «соціальний» визначає варіативність масштабу розуміння І. с. як інтересу суспільства загалом; інтересу певної соц. спільноти, соц. групи чи верстви; інтересу (прагнення) до сусп. визнання, самореалізації; інтересу до розв’язання певної частини спектру проблем соц. взаємодії (нарівні з екон., політ. тощо).

У системі соц. відносин І. с. виявляє себе у кількох іпостасях: поч. «переходу» від потреби до її задоволення, тобто як синтез мети і засобів її досягнення (прагматико-утилітарист., ціннісно-мотивац. тлумачення); межа «зони повсякденності» суб’єкта на відміну від віддалених, потенц. зон активності, як умов. засіб розподілу на «Ми» і «Вони» (екзистенц. тлумачення); межа конкрет. соц. спільноти в доступі до соц. благ, ресурсів, капіталу стосовно ін. соц. спільнот (класове, статусно-інституціонал. тлумачення); усвідомлення різниці між доходом і витратами (інтерес як вигода в екон. тлумаченні); проміж. момент, синтез очевидного і неймовірного, звич. і невідомого (пізнавально-інновац. тлумачення). Відтак упродовж усієї історії науки визначення І. с. залежить від специфіки наук. підходу, контексту розв’язуваних завдань, парадигми мислення. В об’єктивіст. підходах І. с. визначають як істор. результат соц. позиції суб’єкта, систему його функціонал. зв’язків, а також як об’єктивну умову соціокультур., істор. розвитку; в суб’єктивіст. підходах розглядають як елемент мотивац.-потребової сфери, скерованість свідомості на об’єкт; в інтеграл. підходах він набуває змісту сполуч. елементу, «посередника» між суб’єктив. потребою та об’єктив. можливістю її задоволення. Контекстуальність змісту та полісемія І. с. визначає значне функціонально-семантичне поле категорії. Його осн. функція полягає у поясненні процесів саморегуляції та самоорганізації практик соц. суб’єктів. При цьому І. с. перебуває у невід’єм. зв’язку з потребами як енергет. підвалиною поведінки; цінностями як мірилом соц. порівняння та спрямовуючим началом поведінки; рац. (світогляд.) оцінкою соц. ситуації; соц. статусом (роллю) як об’єктив. межею соц. можливостей. В контексті соц. структурування І. с. пояснює процеси кристалізації об’єктив. соц. структур, інститутів, соц. спільнот на базі орієнтацій, прагнень, симпатій суб’єктів соц. взаємодії; в контексті ціннісно-норматив. організації вказує на рац. інтенцію суб’єкта, що потребує ціннісно-норматив. контролю й регуляції та проекції соц. позиції, що відображає змістовну сторону цінностей та норм, інституційно закріплених у соц. структурі; в контексті соц. розвитку І. с. слугує індикатором необхідності зміни соц. відносин задля найбільш ефектив. задоволення зростаючих потреб соц. суб’єктів; у контексті влад. відносин він є невід’єм. умовою існування влади, що ґрунтується на домінуючому інтересі та постій. (прихованій або явній) боротьбі за життєві шанси та розширення репертуару можливостей в соц. ієрархії. За тенденцією сусп. розвитку розрізняють прогресивні, регресивні, консервативні, реакц. І. с.; за соц. структурою – індивід., групові, класові, нац., держ., заг.-людські; за рівнем значущості – важливі (гол., базові, першочерг., фундаментал.) і другорядні (прикладні, периферійні); за рівнем відображення сусп. життя – реал., уявні, стихійні, усвідомлені; за ступ. стабільності – постійні (фікс., стратег.) і тимчас. (мінливі, змінні, тактичні); за характером взаємодії – сумісні, паралел., конфронтац.; за періодом реалізації – довго- та короткострокові. У сучас. наук. обігу зустрічається еклектичне поєднання окремих значень категорії, що призводить до ототожнення І. с. з поняттями «матеріал. спрямованість», «мотивація», «орієнтація» тощо, або використання його як метафори, універсалії. Це ще раз підкреслює багатовимірність, складність проблеми І. с., засвідчує нагальну необхідність створення інтердисциплінар. підходу, який би об’єднав зусилля фахівців різних суспільствознав. наук, а саму категорію перевів до розряду метакатегорій.

Затребуваність вивчення процесів зіткнення, узгодження, підпорядкування І. с., пошук механізмів технол. регулювання шляхом впливу на інтереси соц. суб’єктів зумовлені актуал. проблемами сусп. практики. Й досі поширеним механізмом соц. упр. (зокрема такої негатив. його форми, як соц. маніпулювання) залишається зіткнення інтересів взаємодіючих суб’єктів. Зв’язок І. с. з механізмами самоідентифікації уможливлює використання принципу «розділяй і володарюй», оскільки припускає обґрунтування відмінності соц. спільнот і їх орієнтацію на певну ідею, мету. Насамперед таке трактування І. с. властиве марксист. підходу, що наголошує на антагонізмі класових інтересів у системі сусп. розподілу праці як рушійній силі розвитку соціуму, цю ідею підтримує й низка наук. шкіл 2-ї пол. 20 ст., що досліджують проблематику І. с. і влади. Практичне виявлення І. с. полягає у встановленні відношення соц. суб’єкта до тих соц. зв’язків, у яких він знаходиться і функціонує, тобто у визначенні ступ. усвідомлення суб’єктом своїх функцій і рівня симпатії, індиферентності або ворожості по відношенню до свого соц. оточення. Генерація та узгодження І. с. передбачає володіння інформацією про актуал. (домінуючу) потребу соц. суб’єкта, потенційно доступ. арсенал можливостей задоволення потреби та передбачає формування двосторон. зв’язку між потребою та можливістю її задоволення за принципом взаєм. відповідності.

Літ.: Здравомыслов А. Проблема интереса в социологической теории. Ленинград, 1964; A. Hirschman. The Passions and the Interests. Princeton, 1977; M. Peillon. The Concept of Interest in Social Theory. New York, 1990; R. Swedberg. Interest. New York, 2005.

Д. В. Александров, І. О. Мартинюк

Рекомендована література

Здравомыслов А. Г. Потребности. Интересы. Ценности. Москва, 1986;
Ханипов А. Т. Интересы как форма общественных отношений. Новосибирск, 1987;
Ильин Е. П. Интересы // Ильин Е. П. Мотивация и мотивы. С.-Петербург, 2000;
Колот А. М. Сутність категорій «мотиви», «інтереси», «стимули», «стимулювання» // Колот А. М. Мотивація персоналу: Підруч. К., 2002.
Здравомыслов А. Проблема интереса в социологической теории. Ленинград, 1964;
A. Hirschman. The Passions and the Interests. Princeton, 1977;
M. Peillon. The Concept of Interest in Social Theory. New York, 1990;
R. Swedberg. Interest. New York, 2005.