Інформаційне суспільство

Визначення і загальна характеристика

ІНФОРМАЦІ́ЙНЕ СУ­СПІ́ЛЬСТВО — соціологічна концепція постіндустріального су­спільства; нова історична фаза роз­витку су­спільства, в якому виробництво, викори­ста­н­ня та спожива­н­ня інформації стає ви­значальним способом діяльності в усіх сферах су­спільного буття (економіці, політиці та культурі). Особливістю цього типу су­спільства є вирішальна роль інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ), виробництво інформації та зна­н­ня, тому доволі часто концепцію «інформаційне су­спільство» в економічній сфері доповнюють поня­т­тям «економіка знань».

Характерні ознаки інформаційного су­спільства: зро­ста­н­ня ролі інформації, зна­н­ня та інформаційних технологій у житті су­спільства; значна кількість людей, задіяних у сфері інформаційних технологій та комунікацій, велика доля виробництва інформаційних продуктів і послуг у ВВП (за деякими між­народними індикаторами, понад половина ВВП); широка інформатизація су­спільства з викори­ста­н­ням радіо, телебаче­н­ня, мережі Інтернет (глобальна телекомунікаційна мережа інформаційних ресурсів), традиційні та електрон­ні ЗМІ; створе­н­ня глобального інформаційного простору, який забезпечує ефективну інформаційну та комунікативну взаємодію людей, їхній до­ступ до світових інформаційних ресурсів, а також задоволе­н­ня потреб в інформаційних продуктах і послугах.

Термін «інформаційне су­спільство» вперше почали використовувати в екс­пертних колах Японії та США (Ю. Хаяші, Ф. Махлап) на поч. 1960-х рр. У зх. футурологічній літературі кін. 1960-х — поч. 1970-х рр. за­значалося, що основою формува­н­ня інформаційного су­спільства (технотрон­ного су­спільства, су­спільства знань) є роз­виток обчислювальних та інформаційних технологій. Серед інших чин­ників та наслідків — набу­т­тя інформацією глобального характеру (її пошире­н­ня вже не залежить від державних кордонів, значно зростають технічні можливості збору, обробле­н­ня, збереже­н­ня та пере­дава­н­ня інформації, а також до­ступу до неї, вплив інформації на різні сторони людської жит­тєдіяльності), по­глибле­н­ня процесу децентралізації су­спільства, пере­хід до нових форм та способів зайнятості.

Концепція «інформаційне су­спільство» у подальшому роз­вивалась як різновид доктрини постіндустріального су­спільства, основу якої роз­робляли Д. Белл, Е. Тоф­флер, Г. Кан, А. Турен та ін. Роз­глядаючи су­спільний роз­виток як історичну зміну виробничих стадій, вони повʼязують становле­н­ня інформаційного су­спільства із заміною аграрних та індустріальних способів су­спільного виробництва, які домінували в історичному минулому, на економіку інформації та знань. У трактуван­ні Д. Белла інформаційному су­спільству притаман­ні основні ознаки постіндустріального су­спільства: роз­виток економіки послуг, центральна роль наукових знань та інформації у реалізації технологічних ново­введень, роз­виток «інтелектуальних» і наукоємних технологій. На його думку, зна­н­ня та інформація — не лише засоби су­спільної транс­формації, але й головні стратегічні ресурси та багатство сучасного роз­виненого су­спільства і його економіки. Подібного по­гляду на стадіальний роз­виток інформаційного су­спільства дотримується також Елвін Тоф­флер, характеризуючи його як економіку «третьої хвилі», головними ресурсами якої є інформація, іміджі, символи, культура, ідеологія та цін­ності — все те, що він називає «дієвим зна­н­ням». Нині в межах концепції «інформаційного су­спільства» сформувалися різні напрями та під­ходи, які під­креслюють його різнобічні аспекти та про­блеми, концентрують увагу на різних сторонах су­спільних і владних взаємин щодо інформації, технологічних засобів її виробництва, роз­по­всюдже­н­ня та спожива­н­ня, а також на можливих, бажаних і негативних соціальних пер­спективах роз­витку інформаційно-комунікаційних технологій. Деякі теоретики (Елвін Тоф­флер, Вільям Мартін) вважають, що роз­виток інформаційно-комунікаційних технологій сприяє зміцнен­ню демократії завдяки роз­ширен­ню свободи інформації, роз­витку громадської участі в управлін­ні, технічним можливостям зворотного звʼязку громадян з владою. (див. Електрон­ний уряд). Прихильники концепції «мережевого су­спільства» (М. Кастельс, Я. Дейк) висунули тезу про транс­формацію під впливом ІКТ самої сутності су­спільства, появу його нової «соціальної морфології», що полягає в організації су­спільних груп навколо певних комунікативних мереж, логіка роз­витку яких змінює дію та наслідки соціального досвіду, виробництва, влади та культури. Водночас критики (Ф. Вебстер, Х. Фухс, П. Ґлоц) стверджують, що хоча ІКТ та глобалізація додають багато нового у способи су­спільного виробництва та жит­тєдіяльності, немає жодних під­став говорити про су­спільство нового типу, яке нібито виникає під таким впливом. На їхню думку, сучасне інформаційне су­спільство лишається за своєю суттю капіталістичним су­спільством, орієнтованим на накопиче­н­ня економічного, політ. і культур. капіталу, лише на зміну ліберального капіталізму 19 ст. та корпоративного капіталізму 20 ст. при­йшов новий транс­національний інформаційний (цифровий, мережевий, віртуальний) капіталізм.

На початку 21 ст. поня­т­тя «інформаційне су­спільство», його різні інтер­претації та дебати щодо нього уві­йшли в лексикон не лише фахівців у галузі інформатизації та су­спільство­знавства, але й різних сфер знань, журналістів і політичних діячів. Революційні інформаційні технології, на­приклад, Інтернет, стільниковий звʼязок та супутникове телебаче­н­ня, вже є звичною повсякден­ною реальністю для пере­важної більшості населе­н­ня сучасних роз­винених країн, а інформаційне су­спільство, під­тверджуючи футурологічні про­гнози 1960-х років, набуло ознак нової соціальної реальності. Однак ця нова реальність не по­збавлена багатьох соціальних про­блем та протиріч, серед яких — інформаційна (цифрова) нерівність між різними су­спільствами (або групами людей у межах одного су­спільства) щодо можливостей їх до­ступу до сучасних інформаційно-комунікаційних технологій, зокрема Інтернету, сучасного телефон­ного звʼязку та засобів масової інформації. У межах одного су­спільства інформаційна нерівність, яка напряму повʼязана також з економічною та соціальною нерівністю різних соціальних груп, обмежує й ще більше погіршує соціально-економічні, культурні та освітні можливості груп, по­збавлених до­ступу до сучасних інформаційно-комунікаційних технологій. Гострі про­блеми інформаційної нерівності як наслідку економічної нерівності між різними регіонами та країнами існують і в сучасному глобалізованому світі, роз­діляючи його на інформаційно роз­винені та інформаційно бідні країни, на­приклад, в Ісландії до­ступ до Інтернету мають 86% населе­н­ня, у Ліберії — 0,03%. Соціальні про­блеми роз­витку інформаційно-комунікаційних технологій та подола­н­ня інформаційної нерівності стали предметом обговоре­н­ня між­народних зу­стрічей на вищому рівні (зокрема під егідою ООН у Женеві 2003 року й Тунісі 2005 року) та про­грамних декларацій (Хартії глобального інформаційного су­спільства 2000 року). У про­грамному документі ООН «Побудова інформаційного су­спільства — глобальне зав­да­н­ня в новому тисячоліт­ті: декларація принципів» (Женева, 2003) йдеться про зав­да­н­ня щодо викори­ста­н­ня інформаційно-комунікаційних технологій для формува­н­ня глобального партнерства з метою забезпече­н­ня більш мирного, справедливого та заможного світу.

Про­блеми інформаційного су­спільства актуальні й для України. Саме роз­виток сучасних інформаційно-комунікаційних технологій набуває пріоритетного значе­н­ня у формуван­ні ефективної стратегії забезпече­н­ня національної економічної конкуренто­спроможності, для роз­витку громадянського су­спільства, демократизації управлі­н­ня на державному і місцевому рівнях, під­вище­н­ня шансів низько­статусних груп отримати інформацію, необхідну для освіти, участі в культурній діяльності, під­вище­н­ня кваліфікації, веде­н­ня бізнесу тощо. Водночас залуче­н­ня населе­н­ня до викори­ста­н­ня сучасних інформаційно-комунікаційних технологій та рівень його інформаційно-технологічної компетентності й досі істотно нижчі, ніж у роз­винених країнах, хоча від початку 2000-х років обсяг за­стосува­н­ня цифрових технологій в Україні зро­стає досить динамічно. Найбільш роз­виненим сегментом за­стосува­н­ня інформаційно-комунікаційних технологій в українському су­спільстві є користува­н­ня мобільним телефоном та роз­виток мереж мобільного звʼязку, якими нині охоплені практично всі обласні та ра­йон­ні центри, причому територія покри­т­тя і кількість абонентів продовжують стрімко зро­стати. За даними Державного департаменту з питань звʼязку та інформатизації, у 2006 році повністю задоволено попит населе­н­ня на послуги мобільного звʼязку (зареєстровано близько 49-ти міль­йонів абонентських під­ключень). Водночас Україна посідає лише 55 місце серед 104-х країн світу за кількістю телефон­них ліній. Вона також помітно від­стає від роз­винених країн за показниками компʼютеризації та до­ступу громадян до Інтернету. За даними соціологічного моніторингу Ін­ституту соціології НАНУ (Київ), у 2006 році по­стійно використовували компʼютер під час роботи лише 9% опитаних респондентів (4,4% у 2002), мали вдома компʼютер 18,5% (4,7% у 2002). І хоча загальна кількість респондентів, які дали позитивну від­повідь на запита­н­ня щодо користува­н­ня Інтернетом, зросла з 4,4% у 2002 до 19% у 2007, цей обсяг національної інтернет-аудиторії ще значно по­ступається роз­виненим європейським країнам (на­приклад, у Норвегії, Швеції та Австрії він сягає 60–70% населе­н­ня). Збільше­н­ня кількості користувачів мережею Інтернет в Україні, окрім соціологічних даних, під­тверджує статистика Конференції ООН з торгівлі та роз­витку. Актуальними про­блемами роз­витку українського інформаційного су­спільства є сут­тєві регіональні дис­пропорції до­ступу населе­н­ня до сучасних інформаційно-комунікаційних технологій (їхні користувачі зосереджені пере­важно у Києві та великих містах країни), не­стача інформаційно-технологічної компетентності громадян щодо широких можливостей інформаційно-комунікаційних технологій, навіть тих, хто їх за­стосовує, соціально-демо­графічні та соціально-економічні нерівності у до­ступі різних груп населе­н­ня до інформаційно-комунікаційних технологій, не­адекватне мас­штабам України її пред­ставництво в інтернет-просторі, недо­статність роз­витку власних інтернет-ресурсів. Позитивним кроком, принаймні у ви­знан­ні на рівні державної політики актуальності цих та інших про­блем формува­н­ня інформаційного су­спільства, стало прийня­т­тя Верховною Радою України у 2007 році Закону «Про Основні засади роз­витку інформаційного су­спільства в Україні на 2007–2015 роки». Він перед­бачає певні практичні механізми реалізації політики формува­н­ня інформаційного су­спільства, зокрема планува­н­ня соціально-економічного роз­витку України з урахува­н­ням потреб роз­витку інформаційного су­спільства, активну між­народну спів­працю, по­єд­на­н­ня можливостей органів державної влади та місцевого самоврядува­н­ня, приватного сектору економіки, а також фінансува­н­ня загальнодержавних та цільових про­грам із впровадже­н­ня інформаційно-комунікаційних технологій і сприя­н­ня приватній діловій активності у цьому напрямі.

Літ.: D. Bel. The Coming of Post-industrial Society. New York, 1973; Y. Masuda. The Information Society as Post-Industrial Society. Washington, 1981; Иноземцев В. Новая постиндустриальная волна на Западе. Москва, 1988; Кастельс М. Информацион­ная эпоха: экономика, общество, культура / Пер. с англ. Москва, 2000; Тоф­флер Е. Третя Хвиля / Пер. з англ. К., 2000; Голобуцький О., Шевчук О. E-Ukraine. Інформаційне су­спільство: бути чи не бути. К., 2001; Уэбстер Ф. Теории информацион­ного общества / Пер. с англ. Москва, 2004; J. V. Dijk. The Network Society. London, 2006; Гнатюк С., Здіорук С. Про­блеми становле­н­ня інформаційного су­спільства в Україні // Стратег. пріоритети. 2007. № 1(2); C. Fuchs. Internet and Society: Social Theory in the Information Age. New York, 2008.

В. П. Степаненко

Завантажити статтю