Ісаєвич Ярослав Дмитрович

ІСАЄ́ВИЧ Ярослав Дмитрович (псевд. — Д. Ярісевич; 07. 03. 1936, с. Верба Дубенського пов. Волинського воєводства, нині Дубенського р-ну Рівненської обл. — 24. 06. 2010, Львів) — історик, культуролог, дослідник українського книгови­да­н­ня. Син Д. Ісаєвича. Доктор історичних наук (1978), професор (1995), академік НАНУ (1992). Іноз. чл. Польської АН (1994), УВАН у США (2003), Польської академії мистецтв і знань (2005). Дійсний член НТШ (1992). Заслужений діяч науки і техніки України (1996). Заслужений діяч культури Польщі (2000). Премія фундації О. і Т. Антоновичів (2002). Ордени «За заслуги» 3-го (1996) і князя Ярослава Мудрого 5-го (2006) ступ. 

1957 закінчив Львівський університет (учень Д. Похилевича і Я. Кіся). Від 1958 за за­проше­н­ням І. Крипʼякевича працював у Ін­ституті су­спільних наук АН УРСР (нині Ін­ститут україно­знавства НАНУ, Львів). Кандидатська дисертація «Місто Дрогобич у ХV–XVIII ст.» захистив у Львівському університеті (1961), докторська дисертація «Історія друкарства на Україні та його роль у між­словʼянських культурних звʼязках (ХVI — перша пол. XVII ст.)» — у Московському університеті (1978), де творча атмо­сфера була більш роз­кутою, ніж у тодішній УРСР. Від 1985 — завідувач від­ділу історико-культурних памʼяток, від 1989 — директор Ін­ституту; водночас 1967–69 — доцент Львівського університету, 1981–83 — професор Івано-Франківського пед. ін­ституту, 1988–90 — професор-гість від­ділу славістики і н. с. Українського дослід. ін­ституту Гарвардського університету, згодом — професор Національного університету «Києво-Могилянська академія», почесний професор Волинського університету (читав лекції з давньої історії та культури українського народу). Очолював Від­діле­н­ня історії, філософії та права НАНУ (1993–98), ініціював створе­н­ня у його складі нових ін­ститутів і напрямів досліджень. Ви­ступав із доповід­ями в Альбертському, Ратґерському, Токійському, Мельбурнському, Варшавському, Люблінському, Краківському та інших університетах, Східно-європейському дослід. ін­ституті ім. В. Липинського (м. Філадельфія, США). 

Брав участь в установчій конференції Між­народної асоціації україністів (Неаполь, 1989), на 2-му Між­народному кон­гресі україністів (Львів, 1993) обраний її президентом. Як голова Національного комітету істориків України (2000) був учасником між­народних кон­гресів історичних наук, зокрема у Монреалі (1995) і Осло (2001). Від 1993 — голова Польсько-української історичної комісії при Польській АН і НАНУ, учасник наукових семінарів «Україна — Польща: важкі пита­н­ня». Став одним із ініціаторів від­новле­н­ня НТШ (1990), від­кри­т­тя музею книги та спорудже­н­ня багатьох памʼятників діячам української науки і культури у Львові. Як голова українсько-американського книжкового фонду «Сейбр-Світло» сприяв поширен­ню в Україні понад 1 млн книг зарубіжних авторів, зокрема пред­ставників української діаспори, роз­по­всюджен­ню праць українських науковців у США, Канаді, Австралії, Німеч­чині, Великій Британії та інших країнах. 

Належав до небагатьох гуманітаріїв, які за не­сприятливих умов тоталітарної доби зуміли здобути між­народне наукове ви­зна­н­ня ще до роз­паду СРСР, а згодом від­крити світові інтелектуальну значущість україно­знавчих досліджень. Наголошував на необхідності по­єд­нувати різні методологічні під­ходи, потребі діалогу між науковцями різних шкіл і поколінь. Намагався інтегрувати україно­знавчі студії у світову науку, під­няти їхній теоретичний рівень. Ініціював проведе­н­ня від­повід­них між­дисциплінарних досліджень, до яких залучав археологів, філософів, лінгвістів, літературо­знавців, культурологів, музико­знавців. 

Ви­вчав історію Київської і Галицько-Волинської держав, роз­виток української культури середньовіч­чя та ран­ньомодерної доби; історію друкарства; про­блеми формува­н­ня національної сві­домості й збереже­н­ня історичної памʼяті; пита­н­ня культурної антропології Центрально-Східної Європи, українсько-польських від­носин, історичної лексико­графії, наукової термінології. За­провадив у науковий обіг низку неві­домих раніше творів українських письмен­ників і науковців 17–18 ст., записки німецького мандрівника М. Ґруневеґа з описами Львова та Києва. 

Брав участь в укла­дан­ні зведеного каталогу українських старо­друків «Памʼятки книжкового мистецтва» (т. 1–2, Л., 1981–84). Редактор, спів­автор, упорядник ви­дань «Документи російських архівів з історії України» (т. 1, Л., 1998), «Історія української культури» (т. 2, К., 2001), «Волинь і Холмщина 1938–1947 рр.: польсько-українське проти­стоя­н­ня та його від­лу­н­ня: Дослідже­н­ня, документи, спогади» (2003), «Історія Львова» (т. 1–3, 2006–07), «Княжа доба: історія і культура» (вип. 1, 2007; усі — Львів). Для «Енциклопедії середніх віків», ви­даної французькою, англійською й італійською мовами, під­готував нариси про Україну, її історичні регіони і міста. Також писав стат­ті для «Радянської енциклопедії історії України», «Енциклопедії Сучасної України», «Енциклопедії історії України» (у двох остан­ніх — член редколегії) та багатьох інших енциклопедичних і довід­кових ви­дань. На його пошану опубліковано ювілейний зб. «Confraternitas» (Л., 2006–07).

Завантажити статтю