Крип’якевич Іван Петрович

КРИПʼЯКЕ́ВИЧ Іван Петрович (псевд. і крипт.: Іван Горишівський, Іван Петрен­ко, Іван Холмський, І. К., Крч, І. Кр-ч, Viator; 25. 06. 1886, Львів — 21. 04. 1967, там само) — історик, архео­граф, організатор нау­ко­вого життя, громадсько-освіт­­ній діяч, журналіст. Син Петра-Фран­ца, брат Лева, батько Петра-Бог­дана та Романа Кри­пʼя­ке­вичів, дядько Л. Крипʼякевич-Лукомської. Доктор філософії (1911), доктор історичних наук (1941), професор (1941), академік АН УРСР (1958). Дійсний член НТШ (1911). Заслужений діяч науки УРСР (1961). У 1904 закін. польс. гімназію і вступив до Львів. університету. Став одним із провід. учнів М. Грушев­ського, працював у його семінарі (який, на думку К., був цікавішим від лекцій), де освоював дослідниц. методику, брав участь у під­готовці наук. апарату «Історії України-Руси» (зокре­ма уклав покажчики до 2-го й 3-го томів, за­ймався коректурою текс­ту). 1906 опублікував 4 стат­ті в «Записках НТШ».

Ці пер­ші роз­відки окреслили широке коло питань (княжа доба, козач­чина, минувшина Львова, Холм­щина 19 ст.), які стали ви­значал. для наук. діяльності К. У на­ступ. році на під­ставі вичерп. викори­ста­н­ня архів. матеріалів дослідив склад і діяльність укр. гро­мади Львова («Львівська Русь у першій половині XVI в.», 1907; самі ж акти на цю тему, хоча й бу­ли під­готовлені до друку як окре­ма збірка, ви­дані лише 1996). У 1907 заарештовувався за участь у боротьбі за укр. університет у Львові. 1908 закін. університет. курс на­вча­н­ня. Осн. напрямом наук. сту­дій К. стала історія Війська Запо­розького і Нац.-визв. війна українського народу серед. 17 ст. Джерел. базу з цієї про­блематики істотно збагатили його знахідки під час археогр. по­їздок до Кракова, Варшави, Москви. 1908 НТШ ви­дало документи 1531–1631 з іс­торії укр. козацтва як 8-й т. «Же­рел до історії України-Руси» зі вступом — роз­відкою К. «Козач­чина і Баторієві вольності» (у про­довже­н­ня цієї теми він згодом написав працю «Козач­чина в по­літичних комбінаціях 1620–1630-х р.», 1914). У 1909–10 учи­телював у м. Рогатин (нині Іва­но-Фр. обл.), 1910–12 — бібліоте­кар НТШ. Поряд з наук. ста­т­тями публікував у «Записках НТШ» числен­ні рецензії на вітчизн. та зарубіжні дослідж. з історії Укра­їни, крає­знавства, питань методики праці історика. Редагував дит. часопис «Дзвінок», дво­тижневик «Ілюстрована Україна», брав участь у редагуван­ні ж. «Ста­ра Україна», «Туристика і крає­­­знавство», в яких уміщував та­­кож свої дописи на істор. теми. Числен­ні наук.-популярні стат­ті з усіх періодів історії України друкував у г. «Діло», ж. «Письмо з “Просвіти”», «Календарях “Про­світи”», а також окремими кни­жечками-«метеликами» в серії «Історичні листки». Окремими брошурами поширювались написані для період. вид. нариси К. «Львів, його минувшина і теперешність» (1909), «Білоруси» (1909) та ін. 1912–25 працював у гімназіях Львова. 1914, коли у ході 1-ї світової війни зх. частину Волині й Холмщини зайняли австро-угор. війська, керував Бюро культур. допомоги для Холмщи­ни та Волині, створ. під егідою Союзу визволе­н­ня України, організовував там укр. шкільництво. У цей час опублікував низ­ку статей про Волинь і Холмщину, брошури «Холмщина», «Укра­їнське військо» (Ві­день, 1916).

К. здобув авторитет і як автор під­­ручників: 1918 на­друковано його «Коротку історію України для початкових шкіл та першої кляси гімназії», у роки Визв. змагань 1917–21 — «Огляд історії Укра­їни: Repetitorium для вищих кляс середніх шкіл та вчительських курсів», белетризов. нариси для школярів «Шляхами слави укра­їнських князів» та «Оповіда­н­ня з історії України для нижчих кляс середніх шкіл». Від 1920 — секр. Істор.-філос. секції НТШ. На поч. 1920-х рр. у колегії рефе­рентів при Між­парт. раді від­повід­ав за справи Волині та Холмщини. 1921–23 працював в Укр. таєм. університеті у Львові.

Видав під­ручникові нариси (серед них — «Історія козач­чини для народа і молоді», 1922; «Історія України для народа», 1929) та роз­рах. на широке коло читачів брошури про галиц. князя Ярослава Володимировича, М. Грушевсько­го, історію Гуцульщини та ін.; тех­нікою літо­графії — курс лекцій для студентів Укр. таєм. університету в Львові «Історія української держави ХVII ст.» (1922). Гол. темою дослідж. К. у 1920-х рр. була істо­рія укр. держ. будівництва в серед. 17 ст. У «Записках НТШ» вмістив роз­відки «Український державний скарб за Бог­дана Хмельниць­кого» (1920, т. 130), «До історії ук­раїнського Державного Архіва в XVII в.» (1924, т. 134–135), серію праць про ключові аспекти державотворе­н­ня (козац. рада, ген. старшина, держ. межі, шля­хи, геть­ман. універсали, суд), обʼ­єд­наних спіл. заголовком «Сту­дії над державою Бог­дана Хмельницького» (1925–31). Як один із кер. НТШ брав активну участь у роботі «Просвіти» та ін. укр. нац.-культур. т-в й ін­ституцій, Укр. наук. зʼ­їзду в Празі (1926, доповідь «Держава Бог­дана Хмельницького»), конф. іс­ториків Сх. Європи і Сло­вʼян­щини у Варшаві (1927, доповідь про стан істор. науки на укр. землях). У між­воєн­ні роки друку­вав у журналах, роз­рах. на широкі кола інтелігенції («Стара Україна», «Літопис “Червоної Ка­лини”», «Рідна школа», «Українська книга» та ін.), роз­відки з різних ділянок історії та крає­­­знавства. Не­зважаючи на лако­­нізм, часто зумовлений трудно­щами з публікацією, новатор. у багатьох від­ноше­н­нях характер мали огляди з історії війська, праці про міста, села та церкви, стат­ті з істор. гео­графії та етно­графії, книго­знавства, історіо­графії, істор. бібліо­графії. Особливо плідною стала спів­праця К. з найпоширенішим наук.-популяр. часописом Зх. України — місячником «Життя і зна­н­ня», який видавало Львів. товариство «Про­світа».

Тут опубліковано десятки його статей про істор. події та діячів, а також змістовні нариси про вулиці й будівлі Львова, зго­дом зі­брані в кн. «Історичні про­ходи по Львові» (Л., 1932; 1991; 2007). Окремі стат­ті виходили у періодиці укр. діаспори в США, 1926–30 — у наук. вид. УСРР («Україна», «Бібліологічні вісті», «Записки Українського науково-дослідного ін­ституту гео­графії та карто­графії», «Вісник приро­до­знавства»). 1929 на за­проше­н­ня М. Грушевського від­відав Київ і Харків, домовився про активізацію спів­праці НТШ з істор. установами ВУАН (звʼязки ро­зірвано в роки посиле­н­ня комуніст. ре­пресій проти укр. інтелігенції). 1929–34 вчителював у м. Жовква (нині Львів. обл.). 1930 у зб. «З минулого Жовкви» вміщено коротку, але насичену фактами ста­т­тю К. «Картини з історії Жовкви» (стала зразком його майстерності як історика-крає­знавця). У 1930-х рр. був ініціатором і гол. автором серії оглядових синтетич. праць, що по­єд­нували до­ступність викладу з урахува­н­ням гол. здобутків тогочас. істор. науки.

В серії «Іс­торична бібліотека» виходили щомісячні випуски, згодом зведені у великі за обсягом томи. К. став ред. і спів­автором томів «Історія українського війська» (1936), «Історія української куль­тури» (1937), автором тому «Все­світня історія» (1938–39), що завершив серію. 1934–39 — голова Істор.-філос. секції НТШ і кер. Комісії старої України НТШ, водночас викладав історію Ук­ра­­їни у Львів. богослов. академії. Хоча від серед. 1930-х рр. в УРСР К. таврували як одного з «фашист. учених», після вступу до Львова в жовтні 1939 військ Червоної армії його при­значено в. о. проф. Львів. університету, 1940 — зав. ново­створ. Львів. від­ділу Ін­ституту історії України АН УРСР. 1941 на під­ставі друк. праць (без по­да­н­ня дис.) К. при­своє­­но ступ. д-ра істор. н. і на­дано зва­н­ня професора. Це було характер. виявом тодіш. політики рад. влади в Зх. Україні, що перед­бачала обмежену українізацію та одночасно ліквідацію укр. громад. т-в і традиц. освіт. установ. Після окупації УРСР нім. військами залишився у Львові. На поч. окупації, коли політ. кон­троль німців ще не став тотал., у Львові ви­йшла 3-м і 4-м вид. малоформатна «Коротка історія України» К. під крипт. І. К. (1-е вид. — 1921, 2-е — 1924), матеріали з якої неодноразово перед­руковували у роки війни, пе­реважно в Сх. Україні, на сторін­ках газет або окремими книжеч­ками. 1942–44 — ред. Укр. видавництва. 1941–43 написав «Історію Укра­їни» (Мюнхен, 1949; Л., 1990). Після від­новле­н­ня рад. влади у Львові К. став зав. Львів. від­ділу Ін­ституту історії України АН УРСР і в. о. декана істор. факультету Львів університету й отримав урядове доруче­н­ня під­готувати істор. та етногр. об­ґрунтува­н­ня зх. кордону УРСР (згодом від­мінене). Однак вже незабаром, особливо інтенсивно від серед. 1946, роз­­горнуто брутал. паплюже­н­ня йо­го та ін. учнів М. Грушевського в пресі й на зборах інтелігенції. У вересні 1946 ліквідовано львів. від­діли гуманітар. ін­ститутів АН УРСР, зокрема й Ін­ституту історії України.

Під тиском тодіш. влад. структур К. вимушено пере­їхав до Києва, де став ст. н. с. Ін­ституту історії України АН УРСР і завідувач від­ділу старо­друків Держ. публіч. б-ки УРСР. Повернувшись 1948 до Львова, він працював у Музеї етно­графії та худож. промис­лу, деякий час залишався без офіц. роботи. 1951 К. при­значе­но завідувач від­ділу історії України створ. у Львові Ін­ституту сусп. наук АН УРСР, але вже на­ступ. року звільнено. Лише в умовах «від­лиги» після смерті Й. Сталіна 1953 його за­просили на посаду дир. цього Ін­ституту (нині Ін­ститут україно­знавства НАНУ, якому присвоєно імʼя К.). У фундаментал. моно­графії «Бог­дан Хмельниць­кий» (К., 1954; Л., 1990), не­зважа­ючи на спричинені цензур. кон­тролем недомовки і вилуче­н­ня знач. частини текс­ту, зі­брано й узагальнено унікал. фактич. ма­теріал з політ. історії України. К. зумів висвітлити різні аспекти формува­н­ня Укр. козац. держави, про­аналізував її управлін. апа­рат, військо, фінанси, дипломат. службу.

Від 1957 — чл. редколегії «Українського історичного журналу», 1959–65 — «Української ра­дянської енциклопедії», в якій опу­блікував низку статей з історії України, пере­важно серед­ніх віків. На посаді дир. Ін­ституту К. під­тримував тих учених, які використовували легал. можливо­сті для збереже­н­ня укр. культури й нац. сві­домості, як ред. наук. збірників (зокрема «З історії за­хідноукраїнських земель», «Дослідже­н­ня і матеріали з української мови») та ін. публікацій, кер. дис. і наук. семінарів виховував молодих науковців, прищеплював їм прагне­н­ня до наук. обʼєк­тивності, сумлін­ності в опрацю­ван­ні джерел. Вважаючи ключо­вим зав­да­н­ням під­вище­н­ня фа­хового рівня укр. гуманітар. на­уки, в остан­ні роки життя приді­ляв значну увагу засн. 1961 із його ініціативи семінарові з архіво­­­знавства та спец. істор. дисци­плін у Центр. держ. істор. архіві УРСР у Львові. І. Бутич і П. Тронь­ко під­тримали ідею К. про створе­н­ня історико-геогр. словника України, що стало одним із поштовхів для прийня­т­тя рішен­ня про ви­да­н­ня «Історії міст і сіл Української PCP» в 26-ти томах, яка, не­зважаючи на неминучі в тих умовах хиби, стимулювала по­жвавле­н­ня крає­знав. праці, залуче­н­ня місц. джерел до опра­цюва­н­ня історії України та її регіонів. Багато авторів «Історії міст і сіл Української PCP» змогли викори­стати пере­дану до від­ділу історії України бібліогр. картотеку про міста й села Галичини, над якою К. працював багато років.

Не лише у довоєн. публікаціях, але й тоді, коли доводилося ра­хуватися з офіц. й неофіц. вимо­гами цензури, дослідж. К. утвер­джували ро­зумі­н­ня укр. істор. процесу як рівноряд. й рівновартіс. з істор. роз­витком ін. на­родів. Органіч. і самоочевид. для нього україноцентрич. під­хід знач­но вплинув на науку та сусп. сві­домість, оскільки спри­­­ймався не як наповне­н­ня факта­­ми вже готової схеми, а як узагальне­н­ня істор. джерел. К. починав свою наук. діяльність як учень М. Грушевського і спочатку повністю поділяв його по­гляди, ре­презентативні для народниц. напряму в укр. історіо­графії. Разом з тим, услід за М. Грушевським деякі пита­н­ня первісно висвітлював із держав­ниц. позицій. На поч. 1920-х pp. він декларував свою солідарність з державниц. напрямом в укр. історіо­графії, але на від­міну від В. Липинського, С. Томашівського, І.-М. Кревецького та їхніх послідовників не пере­більшував впливу народництва і нео­народництва на М. Грушевсько­го й ви­знавав реал. здобутки народниц. історіо­графії.

Хоча у працях К. і М. Грушевського акценти не ідентичні, обидва вони не нехтували ані соц. аспектом історії, ані процесами націо- й державотворе­н­ня. К. під­креслю­вав значе­н­ня соц. ви­ступів нар. мас, у його дослідж. немає влас­тивої В. Липинському ідеалізації укр. шляхти. Стояв на позиціях нац. солідаризму, але під­креслював не лише необхідність єд­на­н­ня у вирішал. хвилини всіх верств народу, але й той факт, що роз­маху нац. рухові надавала активність нар. мас. У конкрет. дослідж. дотримувався пе­реважно засад позитивізму, хо­ча у його узагальнених характеристиках істор. процесу присутній вплив нац. романтизму. Під­креслював він і досягне­н­ня історико-культур. школи К. Лам­­прехта, уже в рад. час рекомендував своїм учням використовувати під­ручник Е. Бернга­йма — типового ре­презентанта неокантіанства в істор. науці. У наук. світі К. ві­домий насамперед як дослідник та видавець джерел і автор побуд. на їхньому під­ґрун­ті студій, однак широке громад. ви­зна­н­ня у Галичині, а після здо­бу­т­тя незалежності — і в ін. регіонах України принесли йому під­ручники, синтетичні огляди осн. про­блем нац. історії, а також науково-популярні праці.

Завантажити статтю