Іспанська мова

ІСПА́НСЬКА МО́ВА — мова, що належить до романської групи індоєвропейської мовної сімʼї; одна з офіційних мов ГА ООН. Зародже­н­ня та формува­н­ня І. м. повʼязане з історією іспан. народу. І. м. бере початок з вульгар. латини, яку на рубежі 3–2 ст. до н. е. занесли на Піреней. п-ів рим. заво­йовники. Природ. роз­виток І. м. не могли затримати ні завоюва­н­ня Іберії вестготами в 5 ст., ні захопле­н­ня Пд. Піренеїв арабами і берберами на поч. 8 ст. Вирішал. роль в утверджен­ні єдиної І. м. ві­ді­грав кастил. діалект під час Реконкісти — від­воюва­н­ня захоплених арабами територій, що тривало до 15 ст. і завершилося утворе­н­ням Іспан. королівства. Найдавніші письмові текс­ти І. м. датують 2-ю пол. 12 ст. Перша памʼятка іспан. епіч. поезії «Cantar de mío Cid» («Пісня про мого Сіда») ві­дома за списком 1307. Велике значе­н­ня для роз­витку І. м. мала творчість письмен­ників епохи іспан. Від­родже­н­ня: М. де Сервантеса, Лопе де Веґи, П. Кальдерона, Ф. де Кеведо-і-Вільєґаса. Від­кри­т­тя 1492 Америки і подальша її колонізація сприяли поширен­ню І. м. на Зх. пів­кулі. Як держ. та літ. І. м. функціонує в Арґентині, Болівії, Венесуелі, Ґватемалі, Еквадорі, Екватор. Ґвінеї, Колумбії, Коста-Риці, Кубі, Мексиці, Нікараґуа, Панамі, Уруґваї, Чилі та ін. У цих країнах витворили своєрідні варіанти І. м., що характеризуються лексич. і фонет. особливостями. Із місц. мов та говірок І. м. запозичила багато слів, частина яких через її посередництво уві­йшла до фонду інтернац. лексики (гамак, какао, канібал, каное, колібрі, пірога, томат, ураган, шоколад та ін.). Окреме від­галуже­н­ня від І. м. становить ладіно (мова іспан. євреїв, ви­гнаних із Піренеїв 1492), яка поширилася в деяких ареалах на Пн. Африки, Балканах і в Туреч­чині. Ладіно частково зберігає лексичні й фонет. особливості І. м. 15–16 ст. Нині в Іспанії від­значаються бурґос., ріохан., сорій., кастил., андалус., естрамадур., канар. та ін. діалекти. У сучас. І. м. є пʼять простих голосних (монофтонгів), багато дифтонгів і трифтонгів; імен­ники та прикметники не від­мінюються; у дієслів роз­винена система часів; алфавіт — на основі латинського. Знаки пита­н­ня та оклику ставлять на поч. (у зворот. написан­ні) та в кінці рече­н­ня; від­сутні по­двійні приголосні (крім ll та rr); над літерою n у випадках помʼякше­н­ня ставлять тільду — ñ. Нар. словотвори та ідіоми для збагаче­н­ня літ. мови використовували у творах з життя і побуту провінції прозаїки 19 ст. Р. де Месонеро Романос, М.-Х. де Ларра, С. Естеванес Кальдерон та ін. До різних діалектів як до мови своєї «малої батьківщини» пізніше зверталися письмен­ники світ. рівня — В. Бласко Ібаньєс, А. Мачадо-і-Руїс, Ф. Ґарсіа Лорка, С.-М. Арконада, Р. Альберті, Х. Гойтісоло.

Літ.: Шишмарев В. Ф. Очерки по истории языков Испании. Москва; Ленин­град, 1941; Степанов Г. В. Испанский язык в странах Латинской Америки. Москва, 1963; Карпов Н. П. Фонетика испанского языка. Москва, 1969; Васильева-Шведе О. К., Степанов Г. В. Теоретическая грам­матика испанского языка. Морфология и синтаксис частей речи. Москва, 1972; Литвиненко Е. В. Грам­матика испанского языка. К., 1976; Воронина М. М. Пособие по лексике испанского языка. К., 1976; E. V. Litvinenko. Historia de la lengua española. Kiev, 1983; Бланшей И. Е. Испанский язык. К., 1988; Помірко Р. С. Іспанська мова та її діалекти. Л., 1996; Литвинець М. І. Мова ладіно // Ейникайт. 1997. № 1(23).

М. І. Литвинець

Завантажити статтю