ІСПА́НСЬКА МО́ВА — мова, що належить до романської групи індоєвропейської мовної сімʼї; одна з офіційних мов ГА ООН. Зародже­н­ня та формува­н­ня І. м. повʼязане з історією іспанського народу. І. м. бере початок з вульгарної латини, яку на рубежі 3–2 ст. до н. е. занесли на Піренейський пів­острів римські заво­йовники. Природний роз­виток І. м. не могли затримати ні завоюва­н­ня Іберії вестготами в 5 ст., ні захопле­н­ня Пів­ден­ної Піренеїв арабами і берберами на початку 8 ст. Вирішальна роль в утверджен­ні єдиної І. м. ві­ді­грав кастильський діалект під час Реконкісти — від­воюва­н­ня захоплених арабами територій, що тривало до 15 ст. і завершилося утворе­н­ням Іспанського королівства. Найдавніші письмові текс­ти І. м. датують другою половиною 12 ст. Перша памʼятка іспанського епічного поезії «Cantar de mío Cid» («Пісня про мого Сіда») ві­дома за списком 1307. Велике значе­н­ня для роз­витку І. м. мала творчість письмен­ників епохи іспанського Від­родже­н­ня: М. де Сервантеса, Лопе де Веґи, П. Кальдерона, Ф. де Кеведо-і-Вільєґаса. Від­кри­т­тя 1492 Америки і подальша її колонізація сприяли поширен­ню І. м. на Західну пів­кулі. Як державна та літературна І. м. функціонує в Арґентині, Болівії, Венесуелі, Ґватемалі, Еквадорі, Екваторіальній Ґвінеї, Колумбії, Коста-Риці, Кубі, Мексиці, Нікараґуа, Панамі, Уруґваї, Чилі та ін. У цих країнах витворили своєрідні варіанти І. м., що характеризуються лексичними і фонетичними особливостями. Із місцевих мов та говірок І. м. запозичила багато слів, частина яких через її посередництво уві­йшла до фонду інтернаціональної лексики (гамак, какао, канібал, каное, колібрі, пірога, томат, ураган, шоколад та ін.). Окреме від­галуже­н­ня від І. м. становить ладіно (мова іспанських євреїв, ви­гнаних із Піренеїв 1492), яка поширилася в деяких ареалах на Пів­нічну Африки, Балканах і в Туреч­чині. Ладіно частково зберігає лексичні й фонетичні особливості І. м. 15–16 ст. Нині в Іспанії від­значаються бурґос­ські, ріоханські, сорійські, кастильські, андалуські, естрамадурські, канарські та інші діалекти. У сучасному І. м. є пʼять простих голосних (монофтонгів), багато дифтонгів і трифтонгів; імен­ники та прикметники не від­мінюються; у дієслів роз­винена система часів; алфавіт — на основі латинського. Знаки пита­н­ня та оклику ставлять на початку (у зворотному написан­ні) та в кінці рече­н­ня; від­сутні по­двійні приголосні (крім ll та rr); над літерою n у випадках помʼякше­н­ня ставлять тільду — ñ. Народні словотвори та ідіоми для збагаче­н­ня літературної мови використовували у творах з життя і побуту провінції прозаїки 19 ст. Р. де Месонеро Романос, М.-Х. де Ларра, С. Естеванес Кальдерон та ін. До різних діалектів як до мови своєї «малої батьківщини» пізніше зверталися письмен­ники світового рівня — В. Бласко Ібаньєс, А. Мачадо-і-Руїс, Ф. Ґарсіа Лорка, С.-М. Арконада, Р. Альберті, Х. Гойтісоло.