Італійська мова

ІТАЛІ́ЙСЬКА МО́ВА  — мова, що належить до італо-романської підгрупи романської групи індоєвропейської родини мов. Офіц. мова Італії, Ватикану, Сан-Марино, Швейцарії, Словенії (міста Пірано, Ізола, Каподістрія), Хорватії (область Істрія); одна з 23-х офіц. мов ЄС. Уживана також на Корсиці (Франція), Мальті, у США, Німеччині, Арґентині, Бельгії, Ефіопії, Сомалі, Лівії. Заг. кількість мовців — 62 млн осіб (2009). Виділяють три групи діалектів: пн., або ґалло-італ. (ліґурій., ломбард., п’ємонт., емільяно-роман.); центр. (тоскан., корсикан., ґаллурій., умбрій.); пд. (абруц., калабрій., неаполітан., сицилій., тарент.); а також перехід. венеціанський. Існує понад сто говірок. Діалектні відмінності значні, особливо у фонетиці й лексиці. Серед роман. мов І. м. разом із сардинською найближчі до латини. Писемність на основі лат. абетки. У фонет. системі 7 голосних, є дифтонги й трифтонги; приголосних — 23, характерним є протиставлення простих і гемінованих (подвоєних) приголосних: cc, tt, ll, nn та ін. Осн. особливості: літери e та о позначають вузькі [e, о] або широкі [ε, ɔ]; gh, ch [g, k]; g, c, sc перед i, e [ǯ, č, š] (дж, ч, ш), перед іншими — [g, k, sk] (ґ, к, ск); gn [ ɲ] (нь); gl [ ʎ] (ль); z передає ц і дз; qu [kw]; у питомих словах немає j, k, w, x, y. Характерні риси фонетики: відсутність приголосних у кінці слова; наголос вільний, переважно на передостан. складі. Іменникові властиві категорії роду й числа, які виражаються флексією; категорії відмінка немає; наявні артиклі. Категорії особи, числа, часу, способу й стану виражені флексією дієслова. Морфологія дієслова розгалужена, є аналіт. форми; пасив. стан творять за допомогою дієслів essere («бути») і venire («приходити»). У позиції підмета особовий займенник звичайно опускають. Чимало енклітик, злиття прийменників з артиклями; прикметникові означення — переважно після іменника. Порядок слів у реченні вільний. Відмінності від ін. роман. мов — у системі займенників, дієслова, синтаксисі. Словник містить слова з мов: етрус. (долат. persona, taberna, cisterna; порівняймо: укр. — персона, таверна, цистерна), грец. (angelo — ангел), гебрай. (sabato, satana, pasqua — субота, сатана, Паска), араб. (sciroppo, zucchero, caffè, materazzo, valigia — сироп, цукор, кава, матрац, валіза) та ін. Найдавніша пам’ятка І. м. — юрид. документ 960 «Placito cassinese» (інакше — «Placito di Capua» / «Постанова з Кассіно»). Сучасна літ. І. м. сформована у 14 ст. на основі тоскан. діалекту (з центром у м. Флоренція), рідного для її творців (Данте Аліґ’єрі, Ф. Петрарки, Дж. Боккаччо) і покладеного в основу «Vocabolario della Crusca» (Firenze, 1612). Вирішал. внесок для становлення І. м. як загальнонаціональної зробив класик італ. літ-ри і мовознавець А. Мандзоні. Поряд із книгами І. м. досі друкують літературу діалектами зі збереженням давньої писем. традиції (зокрема сицилій.). Для більшості населення властива диглосія (володіння заг.-нац. мовою та діалектом). Італійці, які розмовляють у сім’ї лише або переважно І. м., складають до 32 % серед літніх людей і бл. 65 % серед школярів (2006). У світі І. м. поширюють понад 500 осередків мовно-культур. Товариства Данте Аліґ’єрі (в Україні 6 осередків). З І. м. в українську у 14–17 ст. запозичено: барило, бенкет, кошт, пляшка, пошта, решта, скриня, стрічка, шкарбун та ін.; у пд. говірках: бастуння — «щогла», бунація — «штиль», тромонтан — «пн. вітер».

Завантажити статтю