ІЃРИ ТА РОЗ­ВА́ГИ НАРО́ДНІ — частина народної культури та громадського побуту українців. Роз­межовують за статево-віковим (хлопчики і дівчатка, юнаки та дівчата, чоловіки й жінки; діти, під­літки, молодь, дорослі) і функціональним (обрядово-звичаєві дійства, побутові) принципами. Най­яскравіше ігрова та роз­важальна культури проявлялися під час повʼязаних із народним календарем свят, що влаштовували для забезпече­н­ня добробуту; їх давнє походже­н­ня засвідчують пере­житки су­проводжуючих обрядів зі збереже­н­ням первісних вірувань, в основі яких — прагне­н­ня людини приборкати сили природи. З часом причини виникне­н­ня свят забувалися, натомість залишалися народні забави з ігровими елементами. 

З на­ближе­н­ням весни починали весняний цикл обрядодійств, якими проводжали зиму й зу­стрічали весну. Свято проводів зими — Масляна (Масниця) — в Україні не набуло значного пошире­н­ня (хоча у радянський період і нині є досить популярним у містах); ві­доме також під на­звою «Колодія» в кількох варіантах. Ро­зі­грува­н­ня народже­н­ня і похова­н­ня деревʼяної ляльки (колодки) — від­гомін давнього ритуалу знище­н­ня опудала Зими. Значну роль ві­ді­гравали веснянки, гаївки, гагілки (пере­важно дівочі), більшість з яких — драматизовані рухливі діалогові ігри з роз­поділом ролей. Подібні ігри, забави, хороводи веснянок су­проводжували свято Благовіще­н­ня (7 квітня; вважали, що у цей день весна вступає у свої права), і особливо Великдень. У Чистий четвер купалися у водо­ймі, а в ніч на неділю роз­кладали вогнища. На Великдень центром роз­ваг були гойдалка та церковний май­дан. 

Парубочі ігри здебільшого мали характер змагань у спритності, швидкості, витривалості, силі: «Побудова піраміди» (і зараз побутує на Прикарпат­ті — «Дзвіниця», на Гуцульщині — «Монастир»), «Стовп», «У війну», «У короля», «Довга лоза», «Журавель», «Чий батько дужчий?», «Бити дупака», «Піп», «Чорт», «Кашу варити», «Навкулачки», різні види боротьби. У дівочих іграх проявлялися художні здібності учасниць — вмі­н­ня танцювати, спів­ати, пере­втілюватися: «Мак», «Зельман», «Кривий танець», «Кострубонько», «Подоляночка», «А ми просо сіяли», «Ворота», «Царівна», «Царенко». 

На Юрія (6 травня) обрядодії мали характер пере­хідних від весни до літа. Хресною ходою усім селом ішли на ниви збирати росу (у цей день вважалася чудодійною). На Волині парубки їздили на конях, вірячи, що разом з ними св. Юрій «обʼ­їжджає богатирського коня». Зеленими святами починали літній цикл. Дівчата та хлопці з піснями йшли у ліс, поле або на вигін, де влаштовували ігри й танці. Подекуди збиралися біля спеціальних лаштунків — довгої жердини (так званого ігрового дуба чи явора), до якої зверху горизонтально прикріплювали колесо, прикрашене гі­л­лям, квітами, стрічками. 

У деяких місцевостях на Лів­обереж­жі (пере­важно у Зелений понеділок) «водили Тополю» — дівчину, яка найкраще від­значалася в іграх. Після жартівливої боротьби між хлопцями та дівчатами, хоровод. гри зі спів­ами процесія на чолі з «Тополею» йшла селом. Велике свято літнього циклу — Івана Купала (7 липня) — молодь традиційно проводила два дні. Напередодні, здебільшого біля водойм, парубки роз­кладали купи хмизу. Увечері навколо бага­т­тя хлопці й дівчата водили хороводи, спів­аючи купальські пісень. Удосвіта жінки (подекуди й чоловіки) качалися в росі; дівчата йшли до лісу або в поле за квітами і зі­л­лям для вінків; водили хороводи, спів­али пісень, грали у гру-забаву «Купалочка», в основі якої — ворожі­н­ня. Після цього від­бувалася низка ігрових обрядодій з Купалом, якого спускали на воду або роз­ривали. Діти бавилися у дитячому «Купайлі». Свято Петра і Павла (12 липня) теж су­проводжували танцями, роз­вагами (особливо у Карпатському регіоні). 

Жниварські звичаї та обряди згруповано довкола серпневих свят — Іллі, Маковея, Спаса. Одним із рудиментів старовини було недожате збіж­жя («борода»): парубки пере­лазили під стеблинами; а жниці кидали позад себе серпи, щоб перед­бачити урожай на на­ступний рік. Цими святами закінчувався обрядовий весняно-літній цикл, молодь ставала вільнішою від праці й починала готуватися до весільного сезону. На Маковея і Спаса діти грали у різні ігри: «Кіт і миша», «Стукалки», «Гуси і вовк», «У короля». Під час осін­нього циклу головну увагу зосереджували на весільних та ворожільних обрядах. На Покрову (14 жовтня) закінчувалися молодіжні «вулиці»; починалися весі­л­ля, на які молодь пере­носила ігрову та роз­важальну активність. Складовою українського весі­л­ля були дитячі і молодіжні рухливі ігри («Свати», «Наша Маруся», «Весі­л­ля» та інші). 

Характерна ознака весільних ігор та роз­ваг — наявність елементів народного танцю, пісні, музичного су­проводу. На вечорницях, які у різних регіонах від­кривали неодночасно: від Семена (14 вересня) до Кузьми та Демʼяна (14 листопада), проходили забави, танці, ігри. На Михайла (21 листопада) від­бувалися Великі вечорниці (пере­важно танцювального характеру, тривали за пів­ніч). Від Введе­н­ня (4 грудня) — початок зимового циклу святкувань, а свято Катерини (7 грудня) — ворожільного сезону. Парубоцьким і дівочим святом вважали день св. Андрія (13 грудня), з ним повʼязано традицію ворожі­н­ня на по­друж­жя. У 20–21 ст. молодіжні ворожі­н­ня втратили магічну функцію і пере­творилися на веселі, жартівливі традиційні ігри. 

У перед­день Андрія молодь збиралася на «Калиту» — гру, в якій хлопцям треба було вкусити під­вішеного до сволока коржа. У ніч на Андрія під­літкам і парубкам до­зволяли деякі прояви бешкетництва: неабияким вважалося вмі­н­ня під­няти воза на чиюсь хату, особливо якщо в ній жила дівчина «на порі». Оригінальні ігри та роз­ваги від­бувалися в інші грудневі свята (Варвари, Сави та Миколая). На свято Миколая при­ймали гостей, їздили на санях довкола села і ви­пробовували, чи «слизький сніг». Складний ритуал, повʼязаний з черговістю обрядодій, був на святвечір; Ігри та роз­ваги  проводили пере­важно діти. Уранці на Різдво дітвора та молодь збиралися у гурти й ходили колядувати. Роз­по­всюджене в Україні колядува­н­ня, насичене ігровими і танцювальними елементами, су­проводжували театралізовані дії («Коза», вертеп тощо). 

На Новий рік (Маланку, 13 січня) давні обряди транс­формували у громадську святкову забаву, своєрідний сільський карнавал, де масковані учасники ро­зігрували кумедні інтермедії. Подекуди виконували загальносільський танець за участі ряджених, влаштовували ігри біля громадського вогнища, ритуальну боротьбу масок. Щедрува­н­ня су­проводжували магічними діями, музикою, танцями, пантомімою, обрядовими іграми з масками. Напередодні Водохреща на річці вирізали з криги хрест і ставили його в при­значеному місці. Вирубувати хреста доручали найсильнішому хлопцю, якого ви­значали у змага­н­нях в боротьбі. Після водосвя­т­тя сміливці стрибали в ополонку. Додому намагалися повернутися якнайшвидше: вважалося, що пере­можцеві буде добре таланити у господарстві, тому влаштовували пере­гони на санях. 

Багато зі зга­даних ігор та роз­ваг побутували серед дітей і молоді упродовж зими: «Тісної баби», «Воюва­н­ня сніжками», «Ковганка», «Ґринджоли». Найпопулярнішою роз­вагою було влаштоване на водо­ймі «колесо» («крутилка»): на деревʼяний стовпчик, що вмерз в ополонку, одягали старе колесо, до його спиць привʼязували довгу жердину, на яку прикріплювали санчата. Значну роль в організації до­зві­л­ля, проведен­ні ігор та роз­ваг молоді, особливо «вулиць» та «вечорниць», ві­ді­гравали парубочі та дівочі громади. У літній час поширеними були різні види боротьби, а взимку — «навкулачки». Числен­ну групу становили ігри, повʼязані з виробничими процесами. Роз­по­всюдженими були ігри та роз­ваги  на воді, ката­н­ня на човнах і колодках. Ігри з мʼячем починали «як тільки сніг із землі зійде». На звужен­ні сфери побутува­н­ня у 20 ст. ігор та роз­ваг  українців по­значилися урбанізація су­спільства, занепад села — осередку традиційної культури.