ІДИ́ЛІЯ (від грец. είδύλλιον — зображе­н­ня, малюнок) — поетичний жанр, який вирізняється темою і на­строєм та не повʼязаний з певним родом літературним. Може мати епічний, ліричний і драматичний характер. Тематично зосереджуючись на звичайних реальностях буття (народже­н­ня, коха­н­ня, шлюб, родин­не щастя, праця, доброчесне життя, смерть), І. завжди пройнята на­строями умиротворе­н­ня, внутрішньої гармонії, радості від спілкува­н­ня з природою. Найхарактернішою ознакою І. як форми буколіки є прикрашене, ідеалізоване зображе­н­ня життя простих людей (найчастіше пастухів) на лоні природи; персонажі й ситуації в І. нереалістичні, мають умовний характер. Цей жанр склався в античній літературі у 3 ст. до н. е., творцем вважають ел­ліністичного поета Феокріта, який написав, пере­важно гекзаметрами, збірку «Ідилія» (вміщувала 30 І. та 26 епі­грам), оспівавши здорову мораль та природні почу­т­тя не зі­псованих цивілізацією, мирних, часто закоханих, чут­тєвих рибалок, пастухів, землеробів. Його досвід пере­йняли Мосх із Сицилії та Біон зі Смірни (обидва — 2 ст. до н. е.), римські поети Вергілій (1 ст. до н. е.), Кальпурній (1 ст. н. е.), Немесіан (3 ст. н. е.). Жанр І. тривалий час не був термінологічно окреслений, за доби Ренесансу вважався різновидом пасторалі. У європейських літературах поширений від епохи Від­родже­н­ня до початку 19 ст., зокрема у творчості сентименталістів і романтиків завдяки їхній увазі до «природного стану» та національного колориту. Європейської слави зажила пасторальна проза «Idyllen» («Ідилії», 1756) швейцарського письмен­ника С. Ґес­снера. Німецький поет Й.-Г. Фосс створив І. у формі поеми «Luise» («Луїза», 1795), а французький прозаїк Ж.-А. Бернарден де Сен-Пʼєр написав роман-І. «Paul et Virginie» («Поль і Вірґінія», 1788). Зразки російської І. дали М. Карамзін, В. Жуковський, М. Гнєдич, А. Дельвіг. В українській літературі до цього жанру звертався Г. Сковорода (пісні 12 і 13 у збірці «Сад божествен­них пісень», 1757–85). У новій українській поезії одним із перших, хто зацікавився І., був Л. Боровиковський («По­дражаніє Горацію»). Ідилічні картини життя зображено у творах Т. Шевченка, зокрема у віршах «Садок вишневий коло хати…», «Сон» («На панщині пшеницю жала…»), «І досі сниться: під горою…». І. Франко у вірші «Ідилія» (збірці «З вершин і низин», 1887) надав ідилічному епізодові алегоричного смислу та повʼязав його з революційною боротьбою. І. викликала інтерес не тільки в ліриків, а й у прозаїків та драматургів: «Маруся» Г. Квітки-Основʼяненка, «Сон» Марка Вовчка, «Наталя, або Дві долі разом» М. Макаровського, «Орися», «Дівоче серце» П. Куліша, «Лихо не без добра» Ганни Барвінок, «Сужена» О. Стороженка, «Лісова ідилія» І. Франка, «Три ідилії» М. Рильського, «Ідилічний» (із циклу «Етюди») І. Муратова тощо.