ІВА́Н (Па­вловський Іван Данилович; 20. 05. 1890, с. Соснівка Чигиринського пов. Київської губ., нині Олександрівського р-ну Кірово­градської обл. — 09. 12. 1937) — церковний діяч. Закінчив Київську духовну семінарію. 1914 висвячений на священика й при­значений на парафію в с. Лебедин, а згодом пере­ведений у с. Липʼянку (обидва — нині Шполянського р-ну Черкаської обл.). Ще студентом належав до українського під­пільного гуртка, тож на парафії діяв як національно сві­домий, роз­мовляв, читав Євангеліє і проповід­ував лише українською мовою. Від 1917 ви­ступав із публікаціями на під­тримку національної церковної справи. Так, у стат­ті «Духовенство і Українська Республіка» (г. «Нова рада», 1917, листопад) під­тримав прагне­н­ня до автокефалії Української Церкви, на­звавши духівництво «одною з основних під­пор нашої республіки». У квітні 1921 Всеукраїнська православна церковна рада (ВПЦР) обрала І. своїм головноуповноваженим у Чигиринському повіті. На початку 1922 митрополит Василь (Липківський) рукопоклав І. у сан єпис­копа Черкасько-Чигиринської округи, яка стала одним із найміцніших осередків УАПЦ. У грудні того ж року при­значений на Чернігівську кафедру, яка завдяки його діяльності значно збільшилася і зміцнилася, а «хвиля церковно-визвольного руху починає ширитись все далі та далі» (1923). У звʼязку з від­сутністю єпис­копа на Ніжинщині та Глухівщині тамтешні окружні Собори у квітні 1925 звернулися до І. тимчасово до­глядати і їхні церкви. На початку 1926 І. заарештовано і разом з іншими єпис­копами УАПЦ вивезено до Харкова, де їх утримували в увʼязнен­ні пів­тора місяця, а звільнили з під­пискою про неви­їзд. 1 грудня 1926 І. обраний на кафедру УАПЦ в Харкові, після по­збавле­н­ня Василя (Липківського) сану митрополита у жовтні 1927 Президією ВПЦР при­значений від­повід­альним редактором журналу «Церква і життя» (і пред­ставником у справах ви­да­н­ня в уряді) з особливим за­стереже­н­ням стежити, «аби зміст статей журналу не давав приводів для пі­до­зрінь в нелояльності або нетактовності УАПЦ щодо уряду». І. брав участь у 3-му Всеукраїнському православному церковному соборі (28–29 січня 1930), на якому ви­знано причетність УАПЦ до контр­революційної діяльності, її роль в організації СВУ і прийнято ухвалу про саморозпуск Церкви. Незабаром на чолі з І. по­став Всеукраїнський організаційний комітет, який, за офіційною згодою влади, звернувся до вцілілих українських парафій із за­проше­н­ням обʼ­єд­натися в єдину церковну організацію. У червні створено Всеукраїнський церковний тимчасовий організаційний комітет, ініціативна група якого у складі архі­єпис­копів І. та Костянтина (Малюшкевича), протоієреїв К. Бутвіненка, Д. Любеча й мирянина Д. Оробинського звернулася до НКВС із заявою про до­звіл утворити нову церковну організацію під на­звою «Українська Православна Церква», яка, запевняли вони, «буде жити й діяти в межах Радянської Соціялістичної Республіки, в своїх ставле­н­нях до Держ­уряду буде дотримуватися заповітів Христа і на­вча­н­ня апостола Павла, тобто для УПЦ воля Держави то є воля Божа». 16 листопада 1930 від­булися організаційні збори Харківської єпархії під керівництвом І., який очолив і Єпархіальну церковну раду. На кінці листопада до УПЦ при­єд­налося 498 парафій, її організаційну структуру і керівні органи затверджено на Над­звичайному соборі 9–12 грудня 1930, на якому делегати ще раз засудили діяльність провід­ників УАПЦ, пере­глянули статутні положе­н­ня, прийняті собором 1921, і вилучили з назви слово «автокефальна». Митрополитом обрано І. з титулом «Харківський і всієї України», він також очолив Всеукраїнську церковну раду з осідком у Воскресенському соборі Харкова. Кафедральним храмом УПЦ був Свято-Миколаївський собор, а після його руйнації у травні 1934 — церква св. Івана Предтечі. Того ж року за роз­порядже­н­ням влади церковне управлі­н­ня УПЦ з митрополитом І. пере­їхало до Києва, де кафедральним храмом була спочатку Успенська церква (Богородиці Пирогощі), яку в грудні заборонено використовувати, потім — церква Миколи Притиска до закри­т­тя 15 червня 1935. Згодом НКВС заборонив І. у священ­нослужін­ні, а у травні 1936 заарештував у м. Бєлгород (РФ). 4 грудня 1937 йому висунуто звинуваче­н­ня у читан­ні контр­революційних проповід­ей, закликах «обʼ­єд­нуватися довкола церкви для боротьби з Рад­владою», вихвалян­ні фашистської Німеч­чини та ін. У протоколі засі­да­н­ня трійки управлі­н­ня НКВС Курської області (РФ) від 9 грудня записано, що митрополит «неодноразово ви­ступав серед населе­н­ня з закликом до організованого ви­ступу за вихід України з СРСР» і «поширював провокаційні чутки про неминучу загибель Радянської влади». Засуджений до роз­стрілу.