Західна цивілізація – провідна цивілізація сучасності

ЗА́ХІДНА ЦИВІЛІЗА́ЦІЯ — провід­на цивілізація сучасності. Ін. її назва — євроатлантична цивілізація. Специфічні начала З. ц. створ. пере­важно романо-герман. народами ран­ньосередньовіч. Зх. Європи (за участі кельтів, зх. і частини пд. словʼян, угорців, басків) на ґрунті християнства лат. обряду, в подальшому вона поширилася й на ін. народи Європи та на народи колонізов. європейцями тер. Америки, Австралії з Новою Зеландією і частково Пд. Африки. Від 2-ї пол. 2 тис. З. ц. стала ядром макрохристиян. цивілізац. світу, до складу якого вві­йшли також сх.-християн.-словʼян. та латиноамер. цивілізації. Впродовж остан­ніх століть вона складається з 2-х осн. субцивілізацій: зх.-європ. (Зх., Центр., Пн. і більша ч. Пд. Європи) та пн.-амер. (США й Канада). Соціокультур. під­ґрунтям З. ц. були: антич. цивілізація в її зх. (лат.) варіанті; християнство лат. обряду; варвар., частково кельт., але пере­важно герман. етноси періоду, що пере­дував падін­ню Рим. імперії, та ран­нього середньовіч­чя. Ці етноси в 5–6 ст. утворили на теренах Зх. Рим. імперії низку «варвар. королівств» (вестготів, остготів, вандалів, лангобардів, бургундів, франків та ін.), у системі яких військ. еліти герман. походже­н­ня панували над романомов. у своїй більшості насел. колиш. рим. провінцій, яке сповід­увало християнство ортодоксал. Нікео-Кон­стантинопол. символу віри й у церк. від­ношен­ні під­порядковувалося первосвященикові Риму (рим. папі), тоді як вірува­н­ням майже всіх герман. етносів було аріанство. Все це при­звело до того, що в житті «варвар. королівств» існували етно-культурні, мовні та конфесійні барʼєри. Виняток складали франки, які на­прикінці 5 ст. прийняли християнство в ортодоксал. формі й ви­знали церк. владу рим. папи. Це ви­значило сталий союз папства і франк. королів у 6–8 ст. Найви­значніший серед франк. королів — Карл Великий — створив велику державу із колиш. рим. областей (Гал­лії — тер. сучас. Франції, Люксембурґу, Бельгії, ч. Нідерландів і Швейцарії, Пн. Італії, включно з Рим. обл., та Пн. Іспанії до р. Ебро) й земель герман. етносів між р. Рейн і Ельба. Рим. папа Лев ІІІ коронував 800 Карла імператор. короною і юридично він став правона­ступником зх.-рим. імператорів, що вимушено під­твердила й Сх. Рим. імперія (Візантія). Його верхов. авторитет ви­знавали князівства Пд. Італії, дрібні англо-саксон. королівства Британії, Астурія (на Пн. Зх. пере­важно захопленої арабами Іспанії), порубіжні з імперією Карла словʼян. етноси (полаб. і, частково, помор. словʼяни, чехи, моравани, хорутани, роз­громлені ним авари Середнього Подунавʼя та ін.). Через під­порядкува­н­ня папству та реліг.-культурну спорідненість до системи зх.-християн. цивілізації належала також Ірландія. Ченці з цієї країни роз­горнули потужну місіонер. діяльність у Зх. і Центр. Європі, заснували низку монастирів. Отже, З. ц. склалася впродовж ран­нього середньовіч­чя внаслідок романо-герман. синтезу при міцному союзі франк. державності та папства на ідейно-цін­ніс. ґрунті християнства лат. обряду, яке після роз­діле­н­ня християн. Церков 1054 остаточно кон­ституювалося як католицизм. До часів реформації єд­ність зх.-християн. світу (усві­домлювана його пред­ставниками і сусід. народами — православ. й мусульман.) перш за все ви­значали катол. Церква, спіл. особливості світо­гляду, цін­нісні орієнтири та ментальність, подібність соц.-екон. систем і політ. структур. Його диференціація у 9–11 ст. зумовлена, з одного боку, поділом імперії Карла Великого на окремі територ.-політ., здебільшого під­порядк. одна одній за принципом феод. ієрархії, структури, з яких по­ступово почали утворюватися прообрази сучас. держав чи їх осн. складових (Англія, Франція, Неаполітан. королівство, Папська обл., Венеціан. респ., землі-князівства, такі як Баварія, Австрія, Саксонія тощо); з ін. — залуче­н­ня до системи зх.-християн. світу сусід. народів та ін. ран­ньо-держ. утворень як через від­носно мирне наверне­н­ня їх у християнство лат. обряду (Данія, Швеція, Норвегія, Ісландія, Польща, Чехія, Угорщина, Хорватія, Литва), так і внаслідок завоювань: шведами — Фінляндії, німцями — більшості областей Пд. і Сх. Балтії, за повної асиміляції окремих словʼян. (ободрити й лютичі) та балт. (пруси) етносів. Від кін. 11 ст. екс­пансія зх.-християн. цивілізації спрямована на Пд. Сх. — хрест. походи з тимчас. захопле­н­ням ч. Сирії, Палестини та Греції з Кон­стантинополем (нині Стамбул), венеціан. і ґенуез. колонізації Егеїди з Кі­пром та окремих місцевостей Пн. Причорноморʼя. Але впродовж 2-ї пол. 13 — 16 ст. внаслідок турец. екс­пансії католики втратили у Сх. Серед­земноморʼї, Егеїді та Причорноморʼї всі свої володі­н­ня. Водночас саме в ці столі­т­тя зх.-християн. (гол. чином польс.) екс­пансія охопила укр. (починаючи від Галичини) та білорус. терени і ді­йшла на поч. 17 ст. до Москви. Внаслідок цього сх.-християн. укр. та білорус. землі на певний час опинилися у під­порядкуван­ні сх. філіації З. ц.: Лів­обережна Україна до серед. 17 ст., Прав­обережна (без Києва), Поді­л­ля, Волинь, Білорусь до кін. 18 ст., Буковина до поч., а Галичина й Закарп. Україна до серед. 20 ст. При цьому в зх. областях України й Білорусі в результаті конфесій. симбіо­зу виникло греко-катол. віро­сповіда­н­ня, яке донині домінує в Галичині, а також в ін., сх.-роман., формі — у зх. областях Румунії. Подіб. форм симбіо­зу з католицизмом частково набули й вірм. (монофізит.) християнство та деякі ін. сх.-християн. групи Близького Сходу. Всі вони утворюють своєрідну «пере­хідну смугу» між З. ц. та сх.-християн. цивілізацією. Паралельно (від 15 ст.) екс­пансія зх.-християн. цивілізації була спрямована в бік Африки (її здійснювали португальці, до яких згодом при­єд­налися гол­ландці, англійці та французи, а від кін. 19 — на поч. 20 ст. — також німці, бельгійці й італійці) та Америки: Пд. (іспанці, португальці), Центр. (іспанці) з Карибікою (іспанці, гол­ландці, англійці, французи) та Пн. (іспанці, французи й англійці). Вирішал. роль у колонізації Пд. і Центр. Америки належала іспанцям та португальцям (Бразилія), які разом зі знач. мірою асимільов. ними індіанцями, творцями великих цивілізацій Мексики і Перуан.-Болівій. Анд, та за участі завезених з Африки невільників-не­грів і їхніх нащадків утворили окрему латиноамер. цивілізацію, що остаточно укон­ституювалася впродовж 19 ст. після здобу­т­тя більшістю країн цього регіону незалежності. Кардинал. зміни, які ви­значили транс­формацію зх.-християн. цивілізації середньовіч­чя у новоєвроп. цивілізацію з її подальшим роз­витком у З. ц., припали на кін. 15 — 1-у третину 16 ст. В цей час уві­йшли в резонанс, об­умовивши унікал. у світ. історії кумулятив. ефект, процеси та явища, що спочатку від­бувалися пере­важно в окремих країнах чи групах країн Європи: Ренесанс (Італія), великі геогр. від­кри­т­тя (Португалія, Іспанія), реформація (Німеч­чина, Швейцарія) з певним роз­витком капіталізму (Нідерланди, Англія, Франція), становле­н­ням централізов. держав (Франція, Англія, Іспанія, Португалія, Данія, Швеція), зокрема абсолютист. (Іспанія, Франція), та з вираз. тенденція- ми парламентаризму (Англія, Швеція) і поч. формува­н­ня новоєвроп. націй (Франція, Англія, Іспанія, Португалія, Нідерланди, Данія, Швеція). За таких умов склався притаман. саме Заходу соціокультур. тип особистості, який перед­бачає раціоналізм, індивідуалізм, прагматизм, специфічну трудову етику. На периферії цих процесів опинилися центр.-європ. країни: Чехія, Угорщина, Польща й Литва (дві остан­ні — з укр. і білорус. землями; від 1569 — Річ Посполита), — через які від­повід­ні імпульси в транс­формов. польс. посередництвом ви­гляді пере­далися православ. укр. і білорус. населен­ню. Протиріч­чя, притаман­ні початк. фазі новоєвроп. цивілізації (як певному етапу роз­витку З. ц.), у 16 — 1-й пол. 17 ст. при­звели до громадян. воєн під реліг. гаслами (Німеч­чина та Франція) і ран­ніх бурж. революцій (Нідерланди, Англія), викликавши потужну катол. реакцію у ви­гляді контр­реформації, що мала знач. вплив на долю країн Пд. Європи (Італія, Іспанія, Португалія). Внаслідок реформації і контр­реформації, реліг. воєн та ран­ньобурж. революцій Захід у цивілізац. плані диференціювався на проте­стант. Пн., заселену пере­важно народами герман. мовної групи, де інтенсивно роз­вивалися капіталізм і парламентаризм, та катол. Пд., ре­презентов. гол. чином романомов. народами, де від­повід­ні процеси були загальмовані й на певний час утвердився абсолютизм. Формально це закріплено Вестфал. миром 1648, що поклав край Тридцятиліт. війні 1618–48. Франція в цьому від­ношен­ні пере­бувала на проміж. стадії роз­витку. Створивши ідеологію просвітництва і здійснивши революцію, вона ви­йшла на капіталіст.-парламентарист. шлях державотворе­н­ня, а наполеонів. війни, франц. революція 1830 та європ. революції 1848–49 пі­дірвали основи «старого порядку» в більшості країн континентал. Європи, «роз­чистивши» шлях до капіталіст. роз­витку в Німеч­чині, Італії, Іспанії. У Великій Британії на­прикінці 18 ст. від­бувся пром. пере­ворот, що почав здійснюватися й у ін. країнах Зх. Європи (Франція, Нідерланди, Прирейн. Німеч­чина) та на Атлантич. узбереж­жі Пн. Америки (при­близно від 1800). З цього часу З. ц. вступила в індустр. фазу роз­витку, сприяючи входу до неї й решти світу. Впродовж 19 ст. в усіх осн. її складових утвердилося су­спільство індустр. типу. Від поч. 17 ст., з появою гол­ланд., франц., англ. колоністів на Атлантич. узбереж­жі Пн. Америки, новоєвроп. цивілізація почала набувати рис власне З. ц. — завдяки формуван­ню пн.-амер. філіації, згодом субцивілізації Заходу. Внаслідок тривалої боротьби, зокрема Семиліт. війни 1756–63, панівну роль у Пн. Америці почала ві­ді­гравати Велика Британія, але не­вдовзі під­владні їй колонії, роз­таш. пів­ден­ніше Канади, в ході Амер. революції 1775–83 здобули незалежність і утворили США. Вони стрімко роз­ширювали свої межі й у серед. 19 ст. консолідувалися у своїх сучас. кордонах, купивши 1867 у Рос. імперії Аляску та Алеут. о-ви і при­єд­навши 1898 Гавай. о-ви (від 1959 — 50-й штат США). До громадян. війни 1861–65 у США принципово різнилися соц.-екон. уклади капіталіст. пн. і рабо­власниц. пд. штатів (госп. лад остан­ніх був подіб. до ладу тогочас. Куби або Бразилії), але після цієї війни та бурж. рекон­струкції Пд. країна набула певної гомоген­ності й вступила в стадію стрімкого екон. під­несе­н­ня, вже у 20 ст. «під­тягуючи» до свого рівня Канаду та поширюючи своє домінува­н­ня на Карибіку й Лат. Америку. Таким чином, у 19–20 ст. сформувалася З. ц. з австрал.-новозеланд. і частково пд.-афр. філіаціями. Укр. емі­гранти та їхні нащадки проживають в усіх її частинах, пере­важно у США та Канаді, утворюючи зх. укр. діаспору.

Роз­виток З. ц. у 1-й пол. 20 ст. проходив в умовах кризових явищ та подій, серед яких — 1-а світова війна, світ. екон. криза 1929 та подальша Велика де­пресія 1929–33, загостре­н­ня су­спільно-політ. боротьби з утвердже­н­ням в окремих країнах тоталітар. фашист. і нацист. (Італія, Німеч­чина) та жорстких авторитар. (Іспанія, Португалія, Угорщина й ін.) режимів, 2-а світова війна та посиле­н­ня боротьби народів Азії й Африки проти колоніалізму, здобу­т­тя більшістю країн цих регіонів держ. незалежності (1940–60-і pp.). Водночас від 1930-х pp., а особливо впродовж 1-го десятилі­т­тя після 2-ї світової війни, найбільш роз­винені країни З. ц. здійснили докорін­ні соц.-екон. пере­творе­н­ня. Вони ви­значалися тенденціями лібералізації політ. життя (за наявності окремих коливань у протилеж. бік, як мак­картизм у США) й полягали в посилен­ні соц. під­тримки та гарантій найчисельнішим верствам насел., усу­спільнен­ні виробництва (зро­ста­н­ня питомої ваги держ. сектору, акціонува­н­ня капіталу тощо) та удосконален­ні парламент. (парламент.-президент.) системи зі створе­н­ням соціально орієнтов. ринк. економіки. Захід вступив у пізньоіндустр. фазу роз­витку, якій від­повід­ало т. зв. су­спільство масового спожива­н­ня. Прикрашений образ цього су­спільства за часів «холодної війни» ви­ступав альтернативою «реал. соціалізмові» рад. зразка в СРСР. На поч. 1970-х pp. темпи роз­витку економіки З. ц. уповільнилися, проте на ці роки припало остаточне подола­н­ня залишк. явищ авторитаризму (Іспанія, Португалія) та колоніалізму (Португалія), а також поч. становле­н­ня постіндустр. су­спільства — су­спільства високих інформ. технологій, яке незабаром отримало назву інформ. (інформаціонал.). Остан­нє в осн. своїх рисах у провід. країнах З. ц. (а також Японії) утвердилося на поч. 1990-х pp., які по­значилися бурхливим роз­витком економіки, пере­важно США. Водночас СРСР, все ще пере­буваючи на рівні індустр. су­спільства, остаточно про­грав США гонку озброєнь, утратив своїх центр.-європ. і балкан. сателітів (1989) та роз­пався (1991). Пост­соціаліст. центр.-європ. держави та країни Балтії впродовж 1990-х pp. і перших років 21 ст. інтегрувалися в євроатлант. (НАТО) та заг.-європ. (ЄС) структури. Остан­нім часом, зокрема внаслідок зникне­н­ня спіл. для всього Заходу «червоної за­грози» з боку СРСР, тенденції диференціації пн.-амер. та зх.-європ. субцивілізацій З. ц. посилюються. Ознакою цього є внутр. консолідація кожної з них, що виявляється у створен­ні Пн.-амер. зони вільної торгівлі (США та Канада з залуче­н­ням Мексики) й інтеграції країн Зх. і Центр. Європи в структурі ЄС (куди входять православна Греція й грец. ч. Кіпру, а також Румунія та Болгарія, але не входять такі автентично зх. держави, як Швейцарія й Норвегія). Межі осн. субцивілізацій З. ц. не повністю збігаються з обʼ­єд­на­н­нями, створюваними на їх ґрунті, але в системі остан­ніх «іншоцивілізац. додатки» (як Мексика або Греція) ві­ді­грають під­порядк. роль. З. ц. (не­зважаючи на фінанс.-екон. кризу, що роз­почалася 2008) ви­ступає найроз­виненішим центром і провід. силою як у межах макрохристиян. цивілізац. світу, так і на планеті загалом. За Є. Вал­лер­стайном, обидві її провід­ні субцивілізації разом із Японією утворюють «світ-системне ядро», хоча нові чл. ЄС, Піреней. держави, більша ч. країн Центр. Європи і Балкан та країни Балтії належать швидше до категорії напів­периферійних. З. ц. як «багата Пн.» за рівнем соц.-екон. роз­витку, дотрима­н­ням прав людини та громадян. свобод, якістю життя тощо є протилежністю «бідного Пд.». Водночас у сучас. світі вона спів­існує та інтенсивно взаємодіє не лише з най­ближчими до неї сх.-словʼян.-православ. та латиноамер. цивілізаціями у межах макрохристиян. світу, а й з країнами мусульман.-афроазій., інд.-пд.-азій., китай.-сх.-азій. та япон.-океаній. цивілізацій, з тропічноафр. цивілізац. спільністю та транс­цивілізац. спільнотою Пд.-Сх. Азії. Япон.-океаній. цивілізація, гол. чином в особі своєї провід. сили — Японії, ви­йшла на рівень інформ. су­спільства паралельно з найроз­виненішими країнами З. ц. Нині на Далекому Сх. — в Японії, Пд. Кореї, Тайвані, Китаї (в остан­ньому — пере­важно через примор. провінції та Сянган) — складається паралел. З. ц. світ. центр випереджувал. роз­витку, який у пер­спективі має утворити альтернатив., перш за все в екон. від­ношен­ні, Заходу центр світ. домінува­н­ня.

Україна впродовж своєї історії певний час (різний для окремих її земель), пере­важно (2-а пол. 16 — 1-а пол. 17 ст.) або частково (2-а пол. 17 — 1-а пол. 20 ст.) у складі центр.-сх.-європ. (Річ Посполита) та центр.-європ. (Австрія, Австр. імперія, від 1867 — Австро-Угорщина, Польща і Чехо-Словач­чина у період між двома світ. війнами) держав, була причетна до життя, роз­витку, культури З. ц. і нині прагне до неї долучитися.

Завантажити статтю