Друга світова війна

Визначення і загальна характеристика

ДРУ́ГА СВІТОВА́ ВІЙНА́ стала наслідком суперечностей світового процесу, зумовлених Версальською системою повоєн­них договорів та екс­пансіоністськими діями країн «Антикомінтернівського пакту» — Німеч­чини, Італії та Японії, що прагнули пере­ділу світу на свою користь. Роз­вʼязан­ню Д. с. в. сприяла політика потура­н­ня найбільш агресивній країні — Німеч­чині, де до влади при­йшла нацистська партія на чолі з А. Гітлером, з боку Великої Британії, Франції, США і правлячої верхівки СРСР на чолі з Й. Сталіним, який уклав з Німеч­чиною договори про мир і дружбу, під­кріплені таємними домовленостями щодо пере­гляду кордонів та встановле­н­ня сфер впливу в Європі. Д. с. в. почалася нападом Німеч­чини на Польщу та ви­ступом на її боці союзників — Великої Британії і Франції (а від­так Канади, Австралії та ін. країн). Таким чином війна одразу ж набула характеру коаліційної. 17 вересня 1939, згідно з попередніми таємними домовленостями, СРСР вступив у німецько-польську війну на боці Німеч­чини. Після роз­грому Польщі виникли умови для реал. виріше­н­ня про­блеми воз­зʼ­єд­на­н­ня західноукраїнських земель з УРСР. Тим часом у Зх. Європі йшла т. зв. дивна війна (бо­йові дії фактично не велися), чим скори­сталася Німеч­чина для під­готовки до на­ступу. У квітні 1940 нім. армія роз­почала активні бо­йові дії, у ході яких окупувала Данію, Норвегію, Бельгію, Нідерланди, Люксембурґ і за­вдала поразки Франції, що капітулювала. Після цього Німеч­чина почала готуватися до висадки на Британ. о-ви, масовано бомбардуючи їх з повітря, але А. Гітлер вирішив спочатку роз­громити СРСР і тим самим примусити Велику Британію піти на по­ступки. У червні 1940 у війну на боці Німеч­чини вступила Італія, внаслідок чого вона поширилась на Пн. Африку та Балкани. На Далекому Сході Японія окупувала частину тер. Китаю та Індокитаю. 22 червня 1941 нацист. Німеч­чина, порушивши рад.-нім. договір 1939, напала на СРСР. До неї при­єд­налися Італія, Румунія, Угорщина, Словач­чина, Фінляндія. Рад.-нім. фронт, куди від­разу ж пере­містився центр ваги Д. с. в., став гол. і ви­значальним. У СРСР проголошено гасло «Великої Вітчизн. війни», що набуло знач. пропагандист. і емоц.-патріот. сили. З вини Й. Сталіна, який довірився пакту з А. Гітлером, рад. війська не були під­готовлені до належ. від­січі агресору, але гітлерів. план «блискавич.» роз­грому СРСР («Барбарос­са план») за­знав провалу після першої великої поразки нім. армії у Моск. битві 1941–42. Однак на цей час ворог окупував тер. країн Балтії, Білорусі, Молдови, пере­важну частину України, великі р-ни РФ. Зуси­л­лями урядів і громадськості СРСР, США, Великої Британії створ. антигітлерівську коаліцію з 26-ти країн (див. також Декларація двадцяти шести держав 1942), які вступили у війну проти Німеч­чини, а після нападу Японії на США (у грудні 1941) — і проти Японії. Воєн­ні дії пере­кинулися у Пн. Африку, р-ни Атлантич. і Тихого океанів. В окупованих нацистами і японськими імперіалістами країнах роз­горнувся Рух Опору, однак гол. події від­бувалися на рад.-нім. фронті. Влітку 1942 Німеч­чина почала новий стратег. на­ступ на пд. напрямку і примусила рад. війська від­ступати. Але в липні–листопаді 1942 у ході Сталін­градської битви й оборони Кавказу вони за­вдали нім. армії та союз. їм італ. і румун. військам тяжких поразок. Стратег. ініціатива пере­йшла до рад. армії, що у ході контрна­ступу визволила пд.-сх. частину України та прорвала блокаду Ленін­града (нині С.-Петербург). Активізували бо­йові дії армії країн антигітлерів. коаліції у Пн. Африці, на Серед­земноморʼї, Тихому океані тощо. У липні 1943 амер. війська висадилися на о-в Сицилія. Авіація союзників здійснювала масовані бомбардува­н­ня військ.-пром. під­приємств Німеч­чини. Важливим етапом Д. с. в. був роз­гром гітлерівців у Курській битві 1943, що закінчилася на користь рад. армії. У ході широкого на­ступу влітку та восени 1943 вона визволила Лів­обережну Україну, зх. обл. РФ і сх. — Білорусі. Значну допомогу військам надавали рад. під­піл. організації та партизан. загони. В об­становці роз­паду фашист. блоку від­бувся процес зміцне­н­ня антигітлерів. коаліції, свідче­н­ням чого стали Моск., Каїр. і, особливо, Тегеран. конференції. Успіхи на фронтах сприяли поширен­ню та зміцнен­ню Руху Опору в Польщі, Югославії, Албанії, Чехо-Словач­чині, Франції, Бельгії, Норвегії, Італії та ін. країнах. У 1944, як і в попередні роки, воєн­но-політ. ситуацію на фронтах Д. с. в. ви­значали наслідки проти­стоя­н­ня нім. і рад. армій. Провівши серію на­ступал. операцій, рад. армія визволила СРСР від фашист. загарбників і пере­несла бо­йові дії на тер. країн Центр. і Пд.-Сх. Європи. 6 червня 1944 союзниц. війська висадилися на узбереж­жі Франції (в Нормандії) і від­крили другий фронт у Європі. Взимку 1944–45 нім. війська у ході Арденн. операції прорвали фронт союзників і за­вдали їм тяжкої поразки. Однак рад. армія (на проха­н­ня союз. кер-ва) раніше наміченого строку роз­почала зимовий на­ступ і від­тягнула нім. дивізії з Арденн, що допомогло стабілізувати Зх. фронт. В об­становці згоди між учасниками антигітлерів. коаліції проведено Кримську конференцію 1945 глав урядів США, Великої Британії та СРСР для виріше­н­ня про­блем повоєн. устрою. Тим часом рад. війська вступили на тер. Німеч­чини, союзні — форсували р. Рейн, оточили й примусили капітулювати велике угрупова­н­ня фашист. військ. Рад. армія зу­стрілася з військами союзників на р. Ельба. Опівночі 8 травня 1945 Німеч­чина без­за­стережно капітулювала. На конф. глав урядів країн антигітлерів. коаліції у м. Потсдам (липень–серпень 1945) серед ін. про­блем роз­глядали об­становку на тихоокеан. театрі воєн. дій. СРСР під­твердив узяте на Крим. конф. зобовʼяза­н­ня вступити у війну з Японією. У ході на­ступу в Маньчжурії рад. війська роз­громили япон. Квантун. армію (серпень 1945). Після того, як США скинули атомні бомби на міста Гіросіма та Наґасакі, Японія 2 вересня 1945 капітулювала.

У Д. с. в., що тривала 6 р., взяла участь 61 країна з насел. 1,7 млрд осіб (30 % усього людства). Хоча воєн­ні дії проходили на тер. 40-а держав, найбільших зусиль у війні доклав і найбільших втрат за­знав СРСР. З 60-ти млн загиблих майже половина — рад. громадяни. Війна за­вдала СРСР величез. матеріал. втрат, причому особливо від­чутними вони були на тих тер., де від­бувалися бо­йові дії (насамперед Україна і Білорусь). Рад.-нім. фронт був вирішал. фронтом війни: тут роз­громлено 607 дивізій країн фашист. блоку (у 4 рази більше, ніж на ін. фронтах) і 75 % бо­йової техніки. Осн. битви повʼязані з тер. України, яка від червня 1941 до жовтня 1944 була по суті центр. ділянкою рад.-нім. фронту.

Літ.: История второй мировой войны. 1939–1945: В 12-ти т. Москва, 1973–82; Косик В. Україна і Німеч­чина у другій світовій війні. Париж; Нью-Йорк; Л., 1993; Коваль М. В. Україна. 1939–1945. Малові­домі і не­прочитані сторінки історії. К., 1995; Україна в Другій світовій війні у документах: Зб. нім. архів. мат. Т. 1–4. Л., 1997–2000; Восточная Европа между Гитлером и Сталиным. 1939–1941 гг. Москва, 1999; Коваль М. В. Україна в Другій і Великій Вітчизняній війнах (1939–1945 рр.). К., 1999; Рук­кас А. Участь українців — контрактних офіцерів польської армії у вересневій кампанії 1939р. // КС. 2002. № 3.

М. В. Коваль

Велика вітчизняна війна

Велика вітчизняна війна — війна СРСР з нацистською Німеч­чиною та її союзниками (Італією, Румунією, Угорщиною, Словач­чиною, Фінляндією). Роз­почалася 22 червня 1941 вторгне­н­ням на тер. СРСР військ груп армій «Пів­ніч», «Центр» і «Пів­день», що загалом налічували 190 дивізій і 20 бригад, у яких було понад 5 млн солдатів та офіцерів, понад 47 тис. гармат і мінометів, 4,4 тис. танків і штурмових гармат, до 4,4 тис. літаків (за під­тримки 190 бо­йових кораблів). Від­повід­но до плану «Барбарос­са» СРСР мав бути роз­громлений у швидкоплин­ній, «блискавич.» війні, яка мала на меті знище­н­ня СРСР як оплоту комунізму й осн. пере­шкоди у здобут­ті світ. панува­н­ня; колонізацію та екс­плуатацію його тер., перед­усім сировин. і продовол. ресурсів України; поневоле­н­ня та знище­н­ня насел., від­несеного нацистами до «неповноцін. раси». Гол. зав­да­н­ня — знищити осн. сили Червоної армії у прикордон. боях і не дати їм від­ступити в глиб країни. Стратегічно важливими обʼєктами ви­значені Москва (німці вважали, що її захопле­н­ня матиме вирішал. значе­н­ня), Ленін­град (нині С.-Петербург), Київ, Донбас. Зав­да­н­ня групи армій «Пів­ніч» — роз­громити рад. війська у Прибалтиці й захопити порти на Балт. морі, зокрема Ленін­град; «Центр» (зосередженої на гол. напрямі) — про­рвати стратег. фронт оборони, оточити й роз­громити рад. війська у Білорусі та на­ступати на Москву; «Пів­день» — знищити рад. війська на Прав­обереж. Україні, захопити Київ, форсувати Дні­про й на­ступати далі на Сх. Нім. армія «Норвегія» та 2 фінські армії повин­ні були захопити міста Мурманськ й Полярний і сприяти групі армій «Пів­ніч» у захоплен­ні Ленін­града. На той час тер. СРСР складала 22,1 млн км² із насел. 194,1 млн осіб. Важливе військ.-стратег. значе­н­ня мало входже­н­ня 1939–40 до його складу Зх. України, Білорусі, Бес­сарабії, Пн. Буковини, респ. Балтії, а також при­єд­на­н­ня внаслідок рад.-фін. війни Карел. пере­шийка. Вип. оборон. продукції за 3 пере­двоєн­ні роки зріс на 39 %. У 1940 — на поч. 1941 роз­горнуто мережу військ. академій, училищ, курсів (некомплект команд. складу становив 20 %). В умовах зростаючої за­грози у травні 1941 на учбові збори при­звано 800 тис. резервістів, роз­почато пере­дис­локацію частин із внутр. округів. Однак до 22 червня 1941 здійснити мобілізац. заходи у повному обсязі та роз­горнути війська згідно з планом прикри­т­тя кордону не вдалося. Перший удар агресора прийняли на себе 186 дивізій (2,7 млн осіб), на озброєн­ні яких було 39,4 тис. гармат і мінометів, 11 тис. танків і 9,1 тис. літаків. Червона армія виявилася не готовою до організов. ефектив. опору і почала від­разу ж від­ступати, за­знаючи великих втрат. Осн. причиною цього були прорахунки і злочин­ні дії Й. Сталіна, що полягали в масовому усунен­ні з армії напередодні війни досвідчених команд. кадрів, ігноруван­ні можливості нападу 1941 Німеч­чини тощо. Президія ВР СРСР оголосила про мобілізацію військовозобовʼязаних 1905–18 років народж., на базі упр. і військ. округів створ. Пн., Пн.-Зх., Зх., Пд.-Зх. і Пд. фронти. У подальшому кількість фронтів та їхні назви неодноразово змінювалися, зокрема 1943 Воронез. став Першим Українським фронтом, Степ. — Другим Українським фронтом, Пд.-Зх. — Третім Українським фронтом, Пд. — Четвертим Українським фронтом. Для ко­ординації зусиль тилу й фронту 30 червня 1941 організований Держ. комітет оборони на чолі з Й. Сталіним. Нім. війська за лічені дні пробилися до Ленін­града (нині С.-Петербург), взявши його у блокаду, зайняли тер. респ. Балтії, Білорусь, Молдову. Запеклого характеру набули у перший тиждень війни бої в укр. прикордон­ні. 23–29 червня побл. міст Дубно, Луцьк, Ровно (нині Рівне) від­булася зу­стрічна танкова битва між 1-м танк. угрупова­н­ням противника і мотомеханізов. корпусами Пд.-Зх. фронту. У липні в запеклих боях побл. м. Смоленськ (РФ) рад. війська зірвали спробу гітлерівців захопити Москву. Від 11 липня до 26 вересня тривала Київська оборон­на операція 1941. В р-ні Києва та на Кірово­градщині у ворожому оточен­ні загинули 6 рад. армій. У полоні опинилося понад 600 тис. бійців і командирів. Більш успішною була оборона Одеси 5 серпня — 16 жовтня. На тривалий час вдалося затримати ворога у Донбасі та під Севастополем. В оборон. боях 1941, у яких рад. ЗС за­знали найважчих втрат за всю війну (вбито понад 2,5 млн, поранено 1,1 млн, потрапило у полон і зникло без­вісти 2,2 млн осіб), зірвано гітлерів. роз­рахунки на «блискавичну» війну; вони дали можливість пере­вести на воєн­ні рейки нар. госп-во СРСР. Найважливішим заходом стала евакуація у сх. р-ни країни. За неповними даними, з центр. і сх. обл. УРСР у сх. р-ни СРСР вивезено 550 індустр. обʼєктів (190 — союз., 360 — респ. під­порядкува­н­ня), 24 буд. організації (15 тис. робітників й інж.). Все, що неможливо було вивезти, під­лягало знищен­ню від­повід­но до директиви РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 29 червня 1941 (див. також Евакуація). Серед насел. роз­горнуто патріот. рухи на допомогу діючій армії. У прифронт. р-нах створ. формува­н­ня нар. ополче­н­ня, винищувальні баталь­йони для боротьби з ворожою агентурою тощо. Жителі міст і сіл взяли участь у споруджен­ні оборон. рубежів. Гітлерів. плани за­знали остаточ. краху після битви під Москвою 1941–42 і пере­ходу рад. армії у контрна­ступ. Актив. опір рад. військ агресорові сприяв створен­ню антигітлерів. коаліції, провід­ну роль у якій ві­діграли СРСР, США та Велика Британія.

Від листопада 1941 США почали по­ставки до СРСР за ленд-лізом озброє­н­ня, продовольства, обмундирува­н­ня тощо. Досягнуто принцип. домовленостей щодо від­кри­т­тя другого фронту в Європі. Після поразки нім. військ під Москвою за наполяга­н­ням Й. Сталіна рад. армія провела низку операцій з метою роз­грому ворога на різних ділянках рад.-нім. фронту, які закінчилися не­вдало. Важкі поразки рад. військ під Харковом, Керчю та Севастополем, не­вдалі спроби де­блокувати Ленін­град (в оточе­н­ня потрапила 2-а ударна армія під командува­н­ням генерал-лейтенанта А. Власова) значно ускладнили ситуацію на фронті. Вермахт, використовуючи стратег. ініціативу, на­прикінці червня 1942 роз­горнув заг. на­ступ на Пд. з метою захопити Кавказ, бакин. нафту і вийти на Близький Схід. У ході цього на­ступу напрям гол. удару пере­націлений на м. Сталін­град (нині Волго­град, РФ). 17 липня почалася битва за це місто, і незабаром війська противника, які ви­йшли до Волги, майже повністю ним оволоділи. Ін. їхня частина, намагаючись пробитися в Закавказ­зя, ви­йшла до гол. Кавказ. хребта. На 22 липня 1942 вся Україна була окупована гітлерівцями. Нім. армія захопила тер. СРСР пл. бл. 1 млн 800 тис. км², на якій до війни проживало понад 80 млн осіб, виробляли третину всієї пром. продукції та майже половину продовольства. Окупанти здійснювали масове знище­н­ня насел., насамперед євреїв, циган, політ. противників гітлерів. Німеч­чини; насильниц. депортацію на примус. роботи до Німеч­чини молоді; роз­грабува­н­ня укр. землі. На всій окупов. тер. роз­горнувся Рух Опору — нар. під­пільно-партизан. боротьба. Діяльність під­піл. груп, партизан. загонів і зʼ­єд­нань УРСР координував створ. 1942 Український штаб партизанського руху на чолі з Т. Строкачем. Серед найбільш ві­домих партизан. командирів — П. Вершигора, С. Ковпак, С. Руднєв, О. Сабуров, О. Федоров. 19 листопада 1942 після ретел. під­готовки почався великий контрна­ступ рад. військ під Сталін­градом, під час якого оточено 22 дивізії нім., італ. і румун. армій (330 тис. солдатів та офіцерів). Водночас нім. війська під тиском рад. армії почали від­ступ з Пн. Кавказу. Пере­хід стратег. ініціативи до рад. військ дав змогу вже у грудні 1942 почати визволе­н­ня пд.-сх. частини України і про­рвати блокаду Ленін­града (січень 1943). На цей час рад. армія отримала цін­ний бо­йовий досвід, її було модернізовано й оснащено першоклас. зброєю. На­прикінці 1942 вона нараховувала бл. 6,6 млн осіб, на озброєн­ні яких було понад 78 тис. гармат і мінометів (без зеніт. артилерії), 7,3 тис. танків, 4,5 тис. бо­йових літаків. Вирішал. роль у цих змінах ві­діграла створена, по суті заново, роз­галужена і потужна воєн­на економіка, зосереджена на Уралі, в Поволжі, Зх. Сибіру, а також самовід­дана праця трудівників тилу, зокрема сотень тисяч фахівців, еваку­йов. з України. Зб ільше­н­ня виробництва озброє­н­ня до­зволило сформувати танк. і механізов. корпуси, артилер. дивізії резерву Верхов. головнокомандува­н­ня, танк. і повітр. армії. Важливу роль у патріот. вихован­ні ві­діграли ЗМІ, література й мистецтво (твори М. Бажана, О. Довженка, І. Еренбурґа, А. Малишка, Л. Первомайського, В. Сосюри, П. Тичини, М. Шолохова та ін.); велике значе­н­ня мала й позиція Церкви (Й. Сталін 1943 до­зволив обрати Патріарха та створити Синод), яка надавала не лише морал., а й матеріал. допомогу (зокрема на її кошти побуд. танк. колона «Дмитрій Донський»). Німеч­чина, намагаючись узяти реванш, улітку 1943 здійснила великий на­ступ у р-ні Курського ви­ступу рад.-нім. фронту. Рад. війська ціною знач. втрат у танках і живій силі від­били удар противника, зуміли роз­горнути контрна­ступ від м. Великі Луки (Псков. обл., РФ) до Чорного моря та роз­почали масове ви­гна­н­ня гітлерівців із захоплених ними територій. Центр. подіями остан. місяців 1943 стали битва за Дні­про і Київ. на­ступал. операція 1943, перед тим ворога вибито з Донбасу та Лів­обереж­жя. 1944, як і у попередні роки, події на території України продовжували впливати на весь хід війни в Європі. Битва за Україну, що тривала 680 діб і складалася з 11-ти стратег. і 23-х фронт. операцій (серед них — Житомирсько-Бердичівська, Корсунь-Шевченків., Нікопольсько-Криворізька, Проскурівсько-Чернівецька, Уман.-Ботошан.), завершилася 28 жовтня 1944 повним ви­гна­н­ням гітлерівців з її території. Бо­йові дії пере­несено до суміж. країн Центр. і Пд.-Сх. Європи. За по­двиги у війні понад 11 тис. воїнів від­значені зва­н­ням Героя Рад. Союзу, з них 104 — двічі, Г. Жуков, І. Кожедуб, О. Покришкін — тричі; А. Альошин, І. Драченко, П. Дубинда, М. Кузнєцов також стали й повними кавалерами ордена «Слави» (загалом орденами та медалями від­значено понад 7 млн осіб). Зва­н­ня Героя Соц. Праці в роки війни отримала 201 особа.

Літ.: Проэктор Д. М. Фашизм: путь агрес­сии и гибели. Москва, 1989; Великая Отечествен­ная война: Воен­но-истор. очерки. Кн. 1. Москва, 1995; Другая война. 1939–1945. Москва, 1996; Київ у дні нацистської навали (За документами радянських спец­служб). К.; Л., 2003.

М. В. Коваль

ОУН — між спів­працею та конфронтацією з нацистською Німеч­чиною

Ворогуючи між собою, ОУН(м) і ОУН(б) навесні 1941 за під­тримки нім. роз­відки почали організацію груп для викона­н­ня спец. операцій. Активну роль в організації військ. ви­школу прихильників С. Бандери ві­ді­грав чл. Проводу ОУН(б) агент нім. роз­відки Р. Ярий. Створюючи баталь­йони «Нахтіґаль» і «Ролянд» ОУН(б) і німці пере­слідували різні цілі, тому укр. сторона (для одно­знач. інтер­претації намірів) по­ставила умову — складе­н­ня присяги не А. Гітлеру та Німеч­чині, а ОУН(б) і Україні (див. також Дружини українських націоналістів). Аби пере­конатися, що нім. влада зро­зуміла причину готовності українців брати участь у її планах, обидві фракції ОУН надіслали А. Гітлеру свої зверне­н­ня. У меморандумі від 14 квітня 1941 голова ОУН(м) А. Мельник метою діяльності націоналістів на­звав від­новле­н­ня незалеж., суверен. Української Держави на тер. між Дунаєм, Карпатами і Касп. морем, заселеній укр. нацією. Фракція С. Бандери ви­значила, що лише абсолютно суверен­на Українська Держава здатна забезпечити укр. нації вільне життя, повноцін. і різнобіч. роз­виток. Окрім цього, у меморандумі ОУН(б), надісланому 23 червня 1941 за під­писами С. Бандери і В. Стахіва, містилося за­стереже­н­ня: якщо Німеч­чина не виконає своєї обіцянки від­новити Українську Державу, ставле­н­ня до німців як до визволителів може змінитися. Для частини нім. верхівки та інтелігенції було очевидним, що українці готові при­єд­натися до Німеч­чини за умови отрима­н­ня нац. свободи, вбачаючи нагоду реалізувати мрію про незалежну Україну, вільну від Польщі та Росії. Нім. влада, уникаючи суперечки з українцями, чий людський ресурс вона хотіла викори­стати у влас., кардинально протилеж. укр. цілях, і спри­ймаючи Україну тільки як окупов. тер. (німці ніколи не ставилися до українців як до союзників), не від­повіла, під­штовхуючи оунівців до самост. дій. Від­кинувши сумніви, українці баталь­йону «Нахтіґаль» 22 червня 1941 у складі нім. військ пере­йшли кордон з СРСР, а 30 червня одними з перших уві­йшли до Львова. Баталь­йон «Ролянд» вступив у війну дещо пізніше — на Пд. фронті, пере­йшовши кордон з тер. Румунії. З ініціативи ОУН(б) 22 червня 1941 у Кракові 86 пред­ставників різних політ. сил (окрім мельниківців) після тривалого обговоре­н­ня утворили Укр. нац. комітет. Від­повід­альні за діяльність — В. Петрів (голова), В. Горбовий (1-й віце-президент), В. Андрієвський (2-й віце-президент), С. Шухевич (1-й секр.) і В. Мудрий (2-й секр.). Того ж дня комітет ухвалив зверне­н­ня до українського народу, під­писане 36-ма громад., культур. і політ. діячами із закликом до обʼ­єд­на­н­ня у боротьбі за створе­н­ня Української Держави. А. Мельник не під­тримав ріше­н­ня комітету і роз­критикував його засновників. Бандерівці й мельниківці створювали політ. групи (т. зв. похідні групи ОУН), які слідом за на­ступаючими нім. військами вирушали у сх. регіони України для організації місц. само­управлі­н­ня і поліції та від­родже­н­ня духу громадян. незалежності. 1-й заст. С. Бандери Я. Стецько, уповноважений ОУН(б) по­ставити Німеч­чину перед фактом від­родже­н­ня укр. державності, 30 червня 1941 у Львові в будинку товариства «Просвіта» у присутності бл. 100 львів. громадян — учасників Нац. асамблеї проголосив Акт від­новле­н­ня Української Держави. Присутні на зі­бран­ні пред­ставники нім. влади висловили негативне ставле­н­ня до цієї події і попередили Я. Стецька про небезпеку такого вчинку. Проголоше­н­ня, зачитане по радіо, викликало значне під­несе­н­ня серед мешканців Зх. України. На­ступ. дня митрополит Андрей Шептицький оприлюднив Пасторал. лист із благослове­н­ням істор. події та сподіва­н­нями, що новий уряд Я. Стецька повністю задовольнить потреби і забезпечить благополуч­чя всіх громадян Української Держави незалежно від віро­сповіда­н­ня, національності й соц. статусу. Під­бурений ентузіазмом нар. під­тримки незалежності, 7 липня 1941 він написав лист А. Мельнику, в якому пере­конував його поро­зумітися з С. Бандерою в інтересах українського народу (проха­н­ня не було здійснене). Кер-во нацист. Німеч­чини, ро­зуміючи, що проголоше­н­ня суверен. незалеж. України (всупереч колоніал. політиці А. Гітлера) може під­штовхнути нації ін. окупов. тер. до самови­значе­н­ня, пере­конувало С. Бандеру від­мовитися від боротьби за незалежність, а після невдачі пере­говорів 7 липня 1941 затримало його в Берліні під домашнім арештом. Окрім С. Бандери, у Кракові та Львові заарешт. кілька провід. діячів ОУН(б). В очікуван­ні можливих арештів 10 липня 1941 у Львові зу­стрілися лідери ОУН(б) Я. Стецько, М. Лебедь, Я. Старух, І. Климів, Л. Ребет, Р. Ільницький, І. Равлик і В. Турковський. Оскільки організація залишилася без лідера, Я. Стецько при­значив головою проводу М. Лебедя. Також вирішено при­стосувати структуру ОУН(б) для боротьби проти нім. окупантів (це стало першою резолюцією бандерівців, спрямованою проти Німеч­чини).

Як і очікувалося, 11 липня Я. Стецько й Р. Ільницький були заарешт. і на­ступ. дня від­правлені до Берліна під домашній арешт на час допиту. Впродовж цього часу С. Бандера і Я. Стецько мали можливість видавати політ. на­станови у формі декларацій або пояснень. 21 липня 1941 політ. від­діл ОУН(б) своєю заявою під­твердив незворот. характер Акта від­новле­н­ня Української Держави. Масове незадоволе­н­ня українців викликав новий адм.-територ. поділ, за яким Галичина (як одноймен. дистрикт) вві­йшла до складу Ген. губернії. Нім. адміністрація навіть видала спец. секретну ін­струкцію для спів­роб. «Як поводитися з українцями», в якій при­єд­на­н­ня окремих укр. тер. до Ген. губернії чи Румунії рекомендовано аргументувати тим, що нім. армія влас. кровʼю врятувала Україну, отож Німеч­чина має право вирішувати пита­н­ня провінцій згідно з влас. політ. необхідністю. 3 серпня 1941 Я. Стецько від імені укр. уряду направив А. Гітлеру лист із протестом проти таких дій. Від­реагувало й керівництво «Нахтіґаля» та «Ролянда» — політ. лідер першого Р. Шухевич у звернен­ні до нім. командува­н­ня заявив про неможливість пере­бува­н­ня за таких умов укр. під­роз­ділів у складі нім. армії. У від­повідь обидва баталь­йони від­ведені від лінії фронту і від­правлені у вересні 1941 до м. Франкфурт-на-Одері (Німеч­чина), а звідти — у Білорусь для викона­н­ня поліцей. функцій протягом року, що стало заверше­н­ням спів­праці укр. націоналістів з нім. роз­відкою. Після 2-х місяців без­результат. пере­говорів 15 вересня 1941 німці пере­вели С. Бандеру і Я. Стецька до берлін. вʼязниці, а у січні 1942 — до концтабору Заксенгаузен, де їх утримували до кін. 1944. Скасувати від­новле­н­ня незалеж. України нім. роз­відка пропонувала і М. Лебедю, а після від­мови — подала його в роз­шук як особливо небезпеч. озброєного злочинця. Тим часом українці, які спочатку вважали німців визволителями від більшовиків, у світлі остан­ніх подій по­ступово почали спри­ймати їх лише як чергових окупантів. В умовах зро­ста­н­ня проти­стоя­н­ня нацист. гніту у вересні 1941 під керівництвом М. Лебедя від­булася Перша конференція ОУН(б). Враховуючи ще досить сильні пронім. на­строї, її учасники вирішили гол. акцент зробити на роз­ʼяснен­ні колонізац. і екс­плуатац. планів гітлерівців щодо України з метою під­готовки насел. до неминучого зброй. проти­стоя­н­ня з нацистами (ріше­н­ня конф. означали фактичне проголоше­н­ня війни Німеч­чині). Друга конференція ОУН(б) у квітні 1942 одно­значно ви­значила гол. мету діяльності бандерівців — встановле­н­ня суверен. Української Держави. Німці намагалися придушити ці ініціативи шляхом ре­пресій: ґестапо у Києві, Дні­пропетровську, Миколаєві, Рівному, Житомирі та Він­ниці отримало наказ негайно заарешт. і (після допиту) таємно ліквідувати як злочинців усіх функціонерів бандерів. руху. Не­зважаючи на поміркованішу позицію, пере­слідувань за­знали й мельниківці — пред­ставники нім. влади на місцях боролися із будь-якими проявами нац. сві­домості з політ. забарвле­н­ням. При цьому найбільших втрат ОУН(м) за­знала у Києві, де діяв її пред­ставниц. орган — Укр. нац. рада на чолі з М. Величківським. 12 грудня 1941 ґестапо закрило ред. г. «Українське слово» і заарешт. Олега Ольжича, І. Рогача, О. Чемеринського, П. Олійника — провід. діячів ОУН(м). У від­повідь 14 січня 1942 Укр. нац. рада надіслала А. Гітлеру меморандум, у якому висловлювалося роз­чарува­н­ня ОУН(м) нім. політикою загалом, після чого німці роз­пустили раду і увʼязнили М. Величківського. У лютому 1942 ґестапо закрило літ. гурток (групу), що видавав ж. «Литаври», і заарешт. його чл., із яких бл. 40-а осіб роз­стріляло (серед них і О. Телігу). 24–25 травня 1942 конф. ОУН(м) у м. Почаїв (нині Кременец. р-ну Терноп. обл.) засудила політику нацистів й закликала до боротьби з німцями як найбільшими (після більшовиків) поневолювачами України. Така позиція, хоча й не під­тримана всіма чл. організації, ви­значила осн. політику ОУН(м) упродовж війни. Ріше­н­ня конф. обох фракцій ОУН були роз­по­всюджені у під­піл. журналах, бюлетенях і листівках, зокрема автор однієї з брошур ОУН(б) за­значав, що Німеч­чина, яка претендує на роль союзника і визволителя, не хоче бачити Україну обʼ­єд­наною і незалежною, а прагне обернути її в колонію, а укр. народ — на рабів. Отже, після 15 вересня 1941 ОУН(б) і після Почаїв. конф. 24–25 травня 1942 ОУН(м) остаточно ви­значили нацист. владу як ворога укр. політ. прагнень, гнобителя та екс­плуататора українського народу. Таке сприйня­т­тя від­ображене у резолюції 3-го Над­звич. кон­гресу ОУН(б), що від­бувся у серпні 1943. Таким чином, від вересня 1941 ОУН(б) проводила послідовну антинацист. пропаганду, яка вплинула не лише на її чл., але й на значну частину укр. су­спільства. Ця своєрідна словесна війна стала необхід. періодом психол. і організац. під­готовки українців до веде­н­ня зброй. боротьби проти нім. окупац. влади.

Літ.: Боляновський А. Українські військові формува­н­ня в збройних силах Німеч­чини. Л., 2003; Деревінський В. Ф. Ставле­н­ня ОУН(б) і УПА до сусідніх народів та національних меншин. К., 2006.

Т. Г. Гунчак

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю