Звичай

ЗВИ́ЧАЙ — неписаний закон, правило поведінки. Термін «З.» часто ототожнювали з поня­т­тями «традиція», «обряд». Із літопис. джерел ві­домо, що кожний народ мав свої З., які регулювали від­носини в су­спільстві, родині, громаді. З. виникали в кожного народу на ран­ніх етапах істор. роз­витку. З. сформувалися у люд. су­спільстві і є осн. формою соц. регулюва­н­ня поведінки чл. громади чи родового ладу. В основі З. — елементи сусп. необхідності, які на початк. етапах роблять його формою регулюва­н­ня дій людей. Унаслідок по­вторе­н­ня З. закріплюється у побуті та сві­домості окремої соц. групи чи всього су­спільства. З. належить до звичаєво-правової культури етносу. У науці є кілька ви­значень З. Більшість вчених вважають, що З. — соц. явище, норма, яку люди виробили у процесі спів­жи­т­тя і за­стосовували як закон. Поруше­н­ня З. мало як наслідок певні форми покара­н­ня, громад. осуд. Дотрима­н­ня З. забезпечувалося засобами громад. впливу на порушника (по­збавле­н­ня вогню, їжі, ви­гна­н­ня, страта) або схвале­н­ня заходів, за­стосованих до кривдника скривдженим, його рідними, чл. роду (кровна помста). З. консе­рвативні: закріплюють те, що склалося у результаті тривалої сусп. практики, від­ображаючи морал. та духовні цін­ності народу, забобони, расову й реліг. нетолерантність, вимоги, повʼязані з правлячими верствами. З. не містить можливості вибору варіанта поведінки, його вимоги без­апеляційні. З поділом су­спільства на класи й виникне­н­ням держави З. став правовим; його дотрима­н­ня забезпечувалося держ. примусом. У ході істор. роз­витку формувалося офіц. законодавство, знач. мірою базоване на нар. правовій культурі. Памʼятки середньовіч­чя «Руська правда», «Литов. статут» є прикладом викори­ста­н­ня норм нар. З. при укла­дан­ні законів. З. регулював складні майнові від­носини, поведінку родин. чи громад. колективів. Карав осудом або за­стосува­н­ням ін. мір покара­н­ня за зневажливе ставле­н­ня до батьків, по­друж­жя, сиріт, за блуд, крадіжки тощо. Іноді можна було спо­стерігати паралел. побутува­н­ня офіц. норм законодавства і З. При роз­поділі майна в родині більше зважали на З., якого дотримувалися при виділен­ні частки землі синам і дочкам, майна, худоби, при укла­дан­ні шлюбу, наділе­н­ня при­даного та викупу. Певні форми З. функціонували до поч. 20 ст. У роки існува­н­ня рад. су­спільства З. був оголошений пере­житком, і хоч офіц. законодавство не рахувалося зі З. народу, все ж люди певною мірою дотримувалися етніч. уявлень про поведінку і спів­жи­т­тя в родині та колективі. Знач. деформації правові уявле­н­ня, морал.-етичні норми народу за­знали під час примус. роз­куркуле­н­ня селян, голодомору 1932–33 в Україні, ре­пресій. Влада спонукала до від­чуже­н­ня батьків і дітей, що було проти­природним для нар. звичаєвої культури. Скасува­н­ня приват. власності від­образилося на З. успадкува­н­ня майна та родин. цін­ностей. Не­зважаючи на транс­формацію духов. культури українців, особливо у 20 ст. З. певною мірою збереглися на побут. рівні (вибирати кумів при хрещен­ні дитини, дарувати подарунки для немовляти, нареченим, влаштовувати помина­н­ня померлих родичів). Зʼявляються нові форми З. — від­значати події вступу до навч. закладів і отрима­н­ня дипломів, профес. від­знак, нагород тощо. Побутують З. дарувати молодятам непарну кількість квітів, не з пустими руками перший раз побачити немовля, вітал. формули під час календар. свят, зу­стрічі гостей. З., хоч і втратив правове значе­н­ня, і сьогодні залишається складовою нар. моралі, духов. культури та поведінки. Див. також Звичаєве право.

Завантажити статтю