КО́ШЕЛІВЕЦЬ Іван Максимович (справжнє — Ярешко; 10(23). 11. 1907, с. Ве­лика Кошелівка, нині Ніжинського ра­йону Чернігівської обл. — 05. 02. 1999, м. Мюн­хен, Німеч­чина) — літературо­знавець, пере­кладач, гро­мадський діяч. Чоловік Е. Андієвської. Дійсний член УВАН (США, 1947) і НТШ (Європа, 1948). Почесний доктор філософії УВУ (Мюнхен, 1966). Член Обʼ­єд­на­н­ня українських письмен­ників «Слово» в екзилі (1957), НСПУ (1992). Закінчив Ніжинський ІНО (нині Чернігівська обл., 1930), де слухав лекції В. Рєзанова, Є. Рихлика, М. Петровського. Від­тоді викладав у Кременчуцькому ін­ституті соціального вихова­н­ня (нині Полтавська обл.): 1931–33 — доцент. Звільнений за звинуваче­н­ням в українському буржуазному націоналізмі. Учителював. 1938 читав курси з історії давньої української літератури у Ніжинському педагогічному ін­ституті. 1940 вступив до аспірантури Ін­ституту літератури АН УРСР (Київ; керівник дис. — О. Білецький). Під час 2-ї світової війни — спів­робітник газети «Ніжинські вісті». 1944 ви­їхав до Австрії. 1946 пере­бував у таборі для пере­міщених осіб у Тіролі. Від 1947 — у м. Зальц­бурґ; брав участь у ви­дан­ні журналу «Лі­таври», де вміщено його працю «Но­татки про український роман». Редактор літературної сторінки часопису «Сучасна Україна» (1951–55, Мюнхен), на базі якого заснував «Укра­їнську літературну газету» (1955–60, редагував спільно з Ю. Лавріненком), згодом журналу «Сучасність» (головний редактор — 1961–66, 1976–77, 1983–84). Спів­працював із В. Ку­бі­йовичем у редакції «ЕУ»: від 1957 — член редколегії та редактор від­ділу літератури. Автор праць «Нариси з теорії літератури. Вірш» (1954), «Сучасна література в УРСР» (1964; обидві — Мюнхен), де про­­аналізував історію української літератури 1920–60-х років, «Микола Скрипник» (Мюнхен, 1972; «Дні­про», 1993, № 10–12; К., 1998), «Олек­сандер Довженко: Спроба твор­чої біо­графії» (Мюнхен, 1980), книга спогадів «Роз­мови в дорозі до се­бе. Фрагменти спогадів та ін­ше» (Мюнхен, 1985; К., 1994), «Лі­тера­турний процес, дещо з від­далі» (Париж, 1991), «Про близь­ке й далеке, або Мені 85» (Мюн­хен, 1993), «Жанна дʼАрк: Літера­турна біо­графія» (К., 1997). Упо­рядку­вав книгу «Панорама найно­вішої літератури в УРСР. Поезія. Проза. Критика» (Мюнхен; Нью-Йорк, 1963; 1974; по­дано най­яскраві­ші твори шістдесятників та сам­видаву), «Берег чекань» В. Си­моненка (Мюнхен, 1965; 1973; К., 2001), збірник документів про українських дисидентів у пере­кладі польською мовою Ю. Лободовського «Ukraina 1956–1968 rr.» (Paryż, 1969; Warsza­wa, 1986), літературних порт­ретів «Стат­ті й промови з національного пита­н­ня Миколи Скрипника» (1974), збірник «Ґратовані сонети» І. Світлич­ного та «Ви­бране» Є. Свер­стю­ка (обидві — 1979; усі — Мюнхен). Пе­реклав із білоруської мови повість «Мертвим не болить» В. Бикова (Нью-Йорк, 1966); із французької — роман «Жак-фаталіст і його пан» Д. Дідро (Мюн­хен, 1967; 1970; 1989; ско­рочена версія — у журналі «Сучасність», 1968, № 5–6); із німецької — збірник «Оповіда­н­ня» Ф. Кафки (Мюн­хен, 1989), «Так мовив Заратустра» Ф. Ніцше (у рукописі); у журналі «Сучасність» опублікував пере­клади фраг­ментів із книги «Думки» Паскаля (1968, № 5) та «Злі думки» П. Ва­лері (1988, № 5), деякі поезії Ж. Превера (1976, № 5); з російської — «Один день Івана Денисовича» О. Солженіцина (1963, № 1) та «По обидва боки океану» В. Некрасова (1964, № 5). Написав спогади про О. Білецького, Михайла Ореста, В. Державина, В. Кубі­йовича, В. Рєзанова, О. Покровського, Є. Рихлика, М. Петровського, П. Бєльського.