Забайкальщина

ЗАБАЙКА́ЛЬЩИНА — iсторико-гео­графiчний регiон у Росiйськiй Федерацiї. На його тер. роз­таш. Респ. Бурятія та Забайкал. край (до 2008 — Читин. обл. й Агін. Бурят. автоном. округ). Сучас. Забайкал. край межує з Амурською областю, Іркут. обл., Респ. Бурятія та Якутія, має зовн. кордон із Китаєм і Монголією. Площа 431,5 тис. км². Насел. 1 млн 117 тис. осіб (2009): росіяни — 1 млн 62 тис., буряти — 115 606, українці — 12 033 особи та ін. 1851–1921 в адм. вiдношен­нi З. пере­бувала у складі Забайкал. обл., що мала пл. 550 тис. км² із насел. 893 тис. осіб (1912). Першими українцями, якi потрапили до З. ще у 17 ст., стали козаки, засланi царським урядом до Сибiру, зокрема 1672 до м. Нижньо-Селенгинськ заслано геть­мана Лiв­обереж. України Д. Многогрiшного. Укр. поселе­н­ня тут зʼявилися у 19 ст. За пере­писом 1923 на тер. Забайкал. губ. мешкало 493 531 росіянин (у селах — 392 528), 10 605 українців (у селах — 6554), бл. 8-ми тис. бурятів, 5783 єврея, 4859 китайців, 2791 білорус, 2788 татар, 2774 поляки, 537 корейців; у Читин. пов. — 5743 українці: в м. Чита — 1790, Нерчин. пов. — 1552 (у м. Нерчинськ — 97), Сретен. — 1245 (м. Сретенськ — 444), Борзян. — 1239 (м. Борзя — 314), м. Петровськ-Заводський (нині м. Петровськ-Забайкальський) — 826. За пере­писом 1926 у Читин. і Сретен. округах Далекосх. краю проживало 352 423 росіянина, 10 235 українців (у Читин. окрузі — 7718, Сретен. — 2517), 1746 білорусів та ін.; у Бурят-Монгол. АРСР, що за­ймала зх. частину З., — 524 102 особи (росіяни — 49,2 %, буряти — 43,9 %), серед них українців — 1723 особи (1291 — у селах, 432 — у містах), поляків — 3621, євреїв — 3199, тунгусів — 3013, татар — 2963, ін. — 1243. Центром роз­селе­н­ня українцiв у З. в цей перiод став Ульотов. р-н Читин. округи, де вже існували старi укр. села Миколаївське (2874 мешканцi), Танга, частково — Горекацан, Аблатукан. Також укр. було с. Миколаївське (429 мешканцiв) в Олександро-Завод. р-нi. У цих насел. пунктах внаслiдок тривалого прожива­н­ня серед росiйськомов. насел. українцi вже на той час за­знали знач. мовної асимiляцiї. Грамат. побудова їхньої мови та лексика на­близилися до говорiв мiсц. рос. насел., однак збереглися певні укр. фонет., морфол. і лексичні особливості. В iн. р-нах З. українцi мешкали пере­важно по лiнiї Забайкал. залiзницi, де складали значну частину залiзнич. службовцiв. За мiсцем походже­н­ня серед забайкал. українцiв пере­важали вихідці з Київ., Чернiг., Полтав., Волин., Подiл. губ. Пiд час 1-ї свiт. вiйни на тер. З. роз­міщено декiлька десяткiв тис. вiйськовополонених нiм. і австро-угор. армiй: Чита — 32,5 тис., ст. Березовка — 27,5 тис., м. Верх­нєудинськ (нині м. Улан-Уде) — 8,5 тис. та ін. Серед них було багато українців із зх.-укр. земель. Вони взяли активну участь у дiяльності мiсц. укр. орг-цiй. Цi подiї частково описанi в романi В. Несторовича «Серця i буревiї» (Чикаґо, 1965), в основі якого — його особисті спогади. 1918 у Читі створ. Забайкал. укр. окружну раду — територ. орган нац. самоврядува­н­ня укр. насел. З., що обʼ­єд­нувала укр. громади в Читi, Верх­нєудинську, на ст. Березовка, Борзя, Слюдянка, Хiлок тощо. 11 липня 1920 отаман Забайкал. козачого вiйська Г. Семенов на проха­н­ня ради надав українцям право самови­значе­н­ня на нац.-звичаєвих принципах і до­зволив роз­почати на мiсцях організацію нац. управлi­н­ня. Член ради 1918 — В. Козак (голова), Г. Котницький (секр.), О. Кузурман-Ященко, Г. Левченко, К. Тишкевич, 1920 — К. Тишкевич (голова), В. Козак (за­ступник голови), С. Левицький. Головами ради до 1922 також були С. Шведин і П. Марчишин, який 1921 став кер. укр. вiд­дiлу та заст. мiнiстра мiн-ва нац. справ Далекосх. Респ. (за його сприя­н­ня від­крито низку укр. шкіл). С. Шведина уряд УНР роз­глядав як кандидата на посаду укр. консула на Далекому Сходi. 1922 чл. ради заарешт. більшовиками. На Читин. процесі 1924 за звинуваче­н­ням у спів­праці з отаманом Г. Семеновим їх засудж. до різних термінів увʼязне­н­ня. Влітку того ж року в Читі створ. губерн. робітн. Забайкал. укр. клуб.

В. А. Чорномаз

Завантажити статтю