Євразійської історико-культурної спільності Концепція

ЄВРАЗІ́ЙСЬКОЇ ІСТО́РИКО-КУЛЬТУ́РНОЇ СПІ́ЛЬНОСТІ Концепція Виникла у 1920-х pp. в середовищі рос. емі­грантів як геополіт. доктрина євразійства. Осн. складовими концепції є уявле­н­ня про Євразію як фіз.-геогр. та екон.-геогр. єд­ність, спільність істор. доль народів Євразії, проти­ставле­н­ня євразій. історико-культур. спільності Заходу; одним із гол. висновків — твердже­н­ня про реальність євразій. історико-культур. спільності як надетніч. утворе­н­ня пере­важно сх.-словʼян., більшості тюрк., фінно-угор. і монгол., а в давнину й багатьох кочових іраномов. народів, які населяли та населяють Євразію і з найдавніших часів під­тримують тісні багато­сторон­ні звʼязки. Сталість контактів у межах євразій. історико-культур. спільності здавна ви­значалася зонал. роз­поділом праці; регуляр. обміном товарами в меридіонал. напрямку — між Пд. і Пн. (високо­продуктивні рибальство та добува­н­ня солі в приморськодельтових р-нах, скотарство у степах, землеробство лісо­степу, продукція лісових промислів); періодич. масовими пере­міще­н­нями народів: зі Сх. на Зх. у степ. поясі (скіфи, сармати, гуни, авари, мадяри, печеніги, торки, половці, монголи, а також китайці в Сіньцзян-Уйгурії), із Пн. Зх. на Пд. у Причорноморʼя та Крим (готи), із Зх. на Сх. у лісовій та лісо­степ. (меншою мірою, пере­важно в 18–20 ст., степ.) зонах (росіяни, частково українці), з Пд. на Пн. (словʼян. колонізація лісової смуги Сх. Європи, алан. — Донеч­чини, болгар. — Середнього Поволжя, китай. — пн.-сх. ч. Китаю), з Пн. на Пд. (колонізація українцями та росіянами Причорномор.-Приазов.-Прикасп. степів і Криму, бас. Кубані й Тереку).

Один із родоначальників концепції Дж. Вернадський трактував роз­виток рос. історії як наслідок взаємодії притаман. Росії природ. і соц. факторів. Він вважав, що своєрідність нац. роз­витку рос. народу завжди об­умовлювалася двома комплексами причин: зовн. впливом на нього природно-геогр. факторів і внутр. самороз­витком його соц. організму. Центральною є теза про ви­значал. вплив на формува­н­ня істор. особливостей усіх сусп. ін­ститутів їхнього «місцероз­витку», який означав певне геогр. середовище, котре накладає від­биток своїх особливостей на всі людські спільноти, що роз­виваються у цьому середовищі. Євразія, на думку Дж. Вернадського, це не Європа та Азія як континентал. ціле, а Середин. материк (суходіл), який потрібно від­різняти від Європи та Азії. Від­так історію Росії необхідно роз­глядати в євразій. світлі, оскільки тільки таким чином можна зро­зуміти її своєрідність. Минуле Євразії вчений тлумачив як боротьбу «лісу» (осілих словʼян лісової зони) зі «степом» (урало-алтай. в мовному від­ношен­ні степ. кочовиками). У монгол. період євразій. історії «степ» пере­міг «ліс», але вже у серед. 15 ст. «ліс» в особі Великого князівства Московського взяв реванш. Дж. Вернадський за­уважував, що рос. історіо­графія, надто захопившись православ. та візант. спадщиною, не помітила очевидного «обрусі­н­ня й оправославле­н­ня татарщини», «татар. джерела» рос. державності. Рос. держава сформувалася на руїнах Золотої Орди і є спадкоємицею не Київ. Русі, а імперії Чингісхана. Московія по­єд­нала в собі монгол. та візант.-православні державниц. впливи. Ці два начала органічно злилися у процесі істор. роз­витку рос. народу: монгол. спадок допоміг йому створити плоть євразій. держави, візант. — озброїв ідеями, необхід. для створе­н­ня світ. держави. Осн. фіз.-геогр. та екон.-геогр. складові поня­т­тя «Євразія» як субконтиненту роз­робив П. Савицький. Цим терміном він пропонував по­значати про­стір від Карпат і Балт. моря до Тихого океану, що на Пн. прилягає до Льодовитого океану, а на Пд. окреслений морями (Чорним, Касп. і Арал.) та гірськими хребтами й високогірʼями, які про­стяглися в широт. напрямку (Кавказ, Копетдаг, Памір, Тянь-Шань). Важлива складова концепції — за­пропонована М. Трубецьким ідея проти­ставле­н­ня сх.-словʼян.-тюрк.-монгол.-фінно-угор. Євразії романо-герман. Заходу, запозичена в рос. мислителів О. Хомʼякова, К. Аксакова, І. та П. Кіреєвських, М. Данилевського, письмен­ника К. Леонтьєва, психіатрів І. Сікорського, П. Ковалевського. Новим, порівняно з твердже­н­нями остан­ніх, у М. Трубецького було те, що Заходу проти­ставилося не словʼянство або «візантинізм», а євразій. симбіоз народів різної за етномов. та культурно-госп. ознаками приналежності, повʼязаних «місцероз­витком» та спільністю істор. долі. Вказувалося на наявність багатьох туран. (кочові народи Серед. Азії та тер. сучас. Казах­стану, спочатку ірано-, згодом — тюркомовні) елементів у рос. нац.-держ. типі, під­креслювалося, що вважати себе «європейцями» московити-росіяни почали лише з часів Петра І. Разом з тим він за­стерігав, що оскільки провід­ні компоненти євразій. симбіо­зу (сх.-словʼян., тюрк. і монгол.) мають різну соціокультурну, зокрема реліг., ідентичність (православʼя, іслам, буд­дизм), вести мову про цивілізац. єд­ність народів Євразій. субконтиненту немає під­став. М. Трубецькой, П. Сівчинський, В. Нікітін та ін. під­креслювали близькість літ., образотвор. та мовних форм народів Євразій. субконтиненту. Проте наявність лексич. запозичень (з тюрк. мов до словʼян., із словʼян. — до тюрк. і фінно-угор.), взаємне сприйня­т­тя окремих культур. досягнень, фольклор. сюжетів, худож. схем зовсім не свідчать про внутр. єд­ність євразій. історико-культур. типу. Ті ж самі спільні риси, часом навіть значно виразніші, простежуються у окремих груп євразій. історико-культур. спільності з їхніми сусідами із ін. макрорегіонів (монголів — з китайцями та тибетцями, тюрків — з іранцями, сх. словʼян — із пд. й зх. словʼянами та народами Зх. Європи).

Завантажити статтю