Європейська інтеграція

ЄВРОПЕ́ЙСЬКА ІНТЕГРА́ЦІЯ — складний та суперечливий соціально-економічний процес налагодже­н­ня тісної спів­праці європейських держав. Є одним із проявів провід. тенденції сучас. істор. роз­витку — посиле­н­ня всебіч. взаємозалежності держав, перед­усім в екон. сфері, та подальшого зближе­н­ня цивілізаційно споріднених нац. спільнот. Дослідники Є. і. не мають єдиної концепції її по­ступу: тривають дис­кусії щодо ви­значе­н­ня моменту поч., геогр. меж, етапів і кінц. мети. Більшість істориків вважають, що поворот. моментом у формуван­ні істор. тенденції до тіснішої спів­праці народів Європи стали події 1-ї світової війни. Після 1918 пред­ставники європ. політ. еліти ді­йшли висновку, що роз­палюва­н­ня новіт. «європ. громадян. війн» спричинюють певні структури нац. держав (в першу чергу повʼязані з ідеологією радикал. націоналізму), які провокують між­нац. конфлікти. Ефективно протистояти «силам війни», на думку цих політиків, могли лише сили, які б орієнтувалися на обʼ­єд­на­н­ня європ. держав. Одним із перших почав пропагувати цю ідею австр. граф Р. Куденхове-Калергі. У праці «Pan-Europa» («Пан-Європа», Ві­день, 1923) він, зокрема, писав, що умовою вижива­н­ня Європ. континенту в між­нар. системі, де домінують США, Британ. імперія, СРСР та Китай, є реалізація проекту створе­н­ня союзу європ. країн. 1923 прибічники даного проекту, що зібрались у Відні з ініціативи Р. Куденхове-Калергі, започаткували панʼєвроп. рух. Проте у 1920–30-і рр. цей рух, не­зважаючи на приналежність до нього таких харизмат. політиків, як Т.-Ґ. Масарик, А. Бріан (Франція), колиш. голова рос. Тимчас. уряду О. Керенський та ін., не зміг сформувати потуж. заг.-європ. тенденції, здатної протистояти поширен­ню практики подола­н­ня наслідків тогочас. екон. де­пресії авторитар. засобами. Після 2-ї світової війни вже не лише окремі пред­ставники еліт європ. країн (такі як лідер Консе­рватив. партії Великої Британії В. Черчілль, що пропонував обʼ­єд­нати зх.-європ. народи в Сполучені Штати Європи), а й широкі кола громадськості почали активно під­тримувати ідею побудови від­носин між європ. країнами на якісно новому рівні. Крім того, до пошуку ефектив. форм спів­праці зх.-європ. держави спонукала екон. і політ. необхідність конкурувати з СРСР та США. Посилен­ню консолідації зусиль сприяв також досвід між­держ. спів­робітництва у процесі реалізації плану Дж. Маршал­ла (1947) з від­родже­н­ня зруйнованих у ході 2-ї світової війни нац. економік. Предметом сусп. дис­кусій стало обговоре­н­ня форм і механізмів Є. і. Роз­глядалися можливості створе­н­ня мережі заг.-європ. регіон. ін­ституцій консультатив. характеру, формува­н­ня над­держ. організацій з широкими повноваже­н­нями, обʼ­єд­на­н­ня держав у федерацію. На поч. 1950-х рр. у пита­н­нях політики реалізації Є. і. почали домінувати два осн. під­ходи. Один із них орієнтов. на викори­ста­н­ня суто ліберал. інструментів інтеграції, що, на думку його прихильників, могла найкраще роз­виватися лише тоді, коли була б наслідком зня­т­тя пере­шкод для вільної торгівлі. Прибічники ін. під­ходу від­давали пере­вагу принципу актив. впливу політики на економіку та створен­ню для цього від­повід. між­нар. ін­ституцій з наднац. повноваже­н­нями. Вперше процес Є. і. ін­ституційно оформлений на рівні екон. інтеграції в межах однієї галузі 1951, коли Бельгія, Нідерланди, Люксембурґ, Італія, ФРН і Франція створили Європ. обʼ­єдн. вугі­л­ля і сталі (ЄОВС). По­ступово цей процес ви­йшов на більш високі рівні між­держ. узгодже­н­ня фінанс., податк., інвестиц., пром. і соц. політики, до нього залучалися все нові й нові учасники. Такими етап. рівнями інтеграції були: зона вільної торгівлі (1957), спіл. ринок (1968), митний та екон. союзи (1992), етап конвергенції нац. економік (2002). Зближе­н­ня нац. екон. систем створило перед­умову для посиле­н­ня тенденцій до ширшої політ. Є. і., яка потребувала від­мови нац. держав від частки суверенітету на користь наднац. ін­ституцій. Спіл. соціокультурні цін­ності та взаємодія громадян. су­спільств європ. країн стали під­ґрунтям для поро­зумі­н­ня між нац. елітами країн-учасниць процесу Є. і. 1957 чл. ЄОВС під­писали у Римі договір про утворе­н­ня Європ. екон. спів­товариства (ЄЕС) та Європ. товариства з атом. енергії (Євр­атом), що набув чин­ності 1958. Велика Британія спочатку була проти по­глибле­н­ня політ. складової Є. і., тому 1959 ініціювала утворе­н­ня разом із Австрією, Данією, Норвегією, Португалією, Швецією та Швейцарією Європ. асоц. вільної торгівлі (ЄАВТ; набула чин­ності 1960). Однак уже 1973 Велика Британія, Данія та Ірландія вступили до ЄЕС. 1974 від­булося обʼ­єд­на­н­ня ЄОВС, ЄЕС та Євр­атому, 1981 до ЄЕС при­єд­налася Греція, 1986 — Португалія та Іспанія. Кількісне збільше­н­ня чисельності країн-чл. ЄЕС спонукало європ. політиків до пере­гляду принципів Є. і. 1986 під­писано Єдиний європ. акт, що від­крив шлях до по­глибле­н­ня Є. і., а також затвердив прапор ЄЕС — блакитне полотнище з жовтими зірками (їх було на той час 12 — за кількістю країн-чл. ЄЕС), роз­таш. колом, і гімн — «Оду радості» Л. ван Бетговена. 1992 укладений Маастрихт. договір, після ратифікації якого 1993 створ. Європейський Союз. 1995 чл. ЄС стали Австрія, Швеція та Фінляндія. Надалі Є. і. почала роз­виватися за принципом «різних швидкостей»: до вже досягнутих рівнів спів­праці країн-чл. ЄС ін. країни могли при­єд­нуватися в процесі викона­н­ня ними вимог, ви­значених для від­повід. рівнів інтеграції. Це дало можливість ЄС надалі роз­ширюватися та по­глиблювати екон. інтеграцію між країнами, що вже тривалий час були його членами. Саме завдяки такій політиці в рамках ЄС 1999 утвор. Монетар. союз, 2004 до нього прийнято Естонію, Кіпр (грец. частину), Латвію, Литву, Мальту, Польщу, Словач­чину, Словенію, Угорщину, Чехію. На поч. 21 ст. у середовищі європ. політ. та екон. еліт спів­існують різні по­гляди на пер­спективи Є. і. «Європ. скептики» вважають, що одночасне роз­вʼяза­н­ня про­блем консолідації ЄС та подальшого його роз­шире­н­ня при­зведе до небезпеч. криз. явищ. На їхню думку, нове роз­шире­н­ня ЄС уповільнить зближе­н­ня рівнів життя насел. країн-чл. ЄС, загальмує процес роз­шире­н­ня Монетар. союзу, унеможливить по­глибле­н­ня політ. інтеграції. Натомість «європ. оптимісти» вважають, що практикува­н­ня принципу «багатьох швидкостей» і надалі цілком виправ­дане. На їхню думку, країни «ядра» ЄС, до яких належить «шістка», що 1957 започаткувала Європ. спів­товариство, можуть зосередитися на створен­ні федератив. або конфедератив. між­держ. союзу, а ті європ. країни, які ще не є чл. ЄС, можуть при­єд­нуватися до союзу на тих чи ін. менш високих рівнях інтеграції. За про­гнозом Брюс­сел. центру політ. дослідж. європ. інтеграції до 2009 можливий вступ до ЄС Ісландії, Норвегії, Болгарії, Румунії, Хорватії, до 2015 — Швейцарії, Македонії, Туреч­чини, до 2020 — Албанії, Сербії і Чорногорії, Боснії і Герцеговини, після 2025 — Білорусі, України, Молдови. Нині за­значені країни зараховані до категорії «особл. сусідів» ЄС, від­носини з ними будують за про­грамами «спец. партнерства».

Після здобу­т­тя 1991 Україною незалежності її усталені екон. звʼязки з колиш. респ. СРСР під­штовхували укр. керівництво в першу чергу до налагодже­н­ня від­носин з державами, що утворилися на пострад. просторі (Союз незалежних держав, ҐУАМ). Водночас необхідність впровадже­н­ня нових технологій, інтеграції у світ. економіку, пошуку нових ринків збуту для укр. виробників товарів і послуг спонукала укр. керівництво до проголоше­н­ня багатовектор. зовн.-політ. курсу, який мав забезпечити укр. присутність у всіх геополіт. процесах, де був наявним укр. нац. інтерес (найбільшою мірою — у процесах Є. і.). 2004 ЄС став зх. сусідом України. Водночас посилилися спроби РФ (сх. сусіда) реалізувати проект євразій. інтеграції. Україна змушена була при­єд­натися до процесу створе­н­ня Єдиного економічного простору (ЄЕП) разом із РФ, Білорус­сю та Казах­станом. Прихильники моделі євразій. інтеграції ставили перед Україною зав­да­н­ня забезпечити роз­виток ЄЕП на принципах та цін­ностях, які свого часу гарантували ефектив. роз­виток процесу Є. і. Критики цього курсу наголошували, що одночасна участь України в двох геополітично поляр. інтеграц. угрупова­н­нях — ЄС і ЄЕП — неможлива. 2005 нове керівництво України без­запереч. пріоритетом ви­значило курс на при­скорене при­єд­на­н­ня до процесів Є. і.

Завантажити статтю