Є
Є — восьма літера української абетки. Походить від кириличної літери «Е» («ѥстъ»), утворена на основі греко-візантійського ε («епсилона»). Назва літери «йе» вживається як іменник середнього роду. Буває велика і мала, має рукописну й друковану форми. У пам’ятках староукраїнської писемності фіксується двома типовими (з певними палеографічними особливостями) графемами: g, е, що разом з іншими ознаками є показниками часу та місця написання відповідної пам’ятки. У 16 ст. з’явилася друкована форма літери. В сучасній українській літературній мові означає одну — в позиції після приголосного, а на початку слова, після голосного, апострофа та м’якого знака — дві ([й] + [е]) фонеми: [йéвро], [твойé], [п’йеш], [С’йéр:а-Леóне]. Позначає м’якість попередніх приголосних у прикметниках середнього роду м’якої групи (осіннє) та подовжених приголосних (мовленнєвий). Уперше у сучасній українській графіку цю літеру запровадили укладачі альманаху «Русалка Днѣстровая» (Будапешт, 1837) М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький. Є — форма теперішнього часу, характерна для всіх осіб однини й множини дієслова «бути»; також служить зв’язкою у складному присудку. У старослов’янській кириличної писемності ця літера мала числове значення «п’ять», у глаголичній — «шість». Нині використовується у класифікаційному поділі зі значенням «восьмий»: розділ «є», група «Є». При цифрової нумерації вживають як додаткову диференційну ознаку, коли низка предметів має однаковий номер: шифр № 77-є тощо.
Рекомендована література
- Німчук В. В. Історія українського правопису: ХVI–ХХ ст.: Хрестоматія. К., 2004.
Завантажити статтю
