Емоції

ЕМО́ЦІЇ (франц. émotion, від лат. emoveo — хвилюю, збуджую) — психічні процеси та стани, котрі від­ображають у формі без­посереднього пере­жива­н­ня (задоволеність, радість, сум, гнів, страх тощо) значущість для жит­тєдіяльності індивіда явищ та ситуацій, що впливають на нього. Е. су­проводжують практично всі прояви активності субʼєкта та є одним із гол. механізмів внутр. регуляції його псих. діяльності й поведінки, спрямованих на задоволе­н­ня потреб.

Е. сформувалися у процесі еволюції як засіб ви­значе­н­ня живими істотами біол. значущості станів організму та зовн. впливів. Най­простішою формою є емоц. фон від­чут­тів, тобто ті без­посередні пере­жива­н­ня, які су­проводжують окремі жит­тєво важливі впливи (напр., температурні, больові, смакові). Позитивні Е. (повʼязані з корис. впливами) спонукають субʼєкт до їх збереже­н­ня, негативні — стимулюють активність, спрямовану на уникне­н­ня (усуне­н­ня) шкідливих впливів. В екс­тремал. умовах може роз­виватися афект. Біол. Е. є формою видового досвіду: орієнтуючись на них, індивід виконує необхідні дії (уникне­н­ня небезпеки, продовже­н­ня роду тощо), доцільність яких для нього залишається прихованою. Вони важливі також для набу­т­тя індивід. досвіду, оскільки виконують функцію позитив. або негатив. під­кріпле­н­ня, сприяючи засвоєн­ню корис. форм поведінки та по­збавлен­ню від тих, котрі себе не випра­вдали.

Е. — порівняно короткочасні пере­жива­н­ня ситуатив. характеру, тобто повʼязані зі ставле­н­ням людини до ситуацій, що виникають чи можуть виникнути, до власної поведінки у цих ситуаціях, до своєї жит­тєдіяльності у цілому. Є субʼєктив. формою вияву потреб, яка випереджає у часі, спонукає та спрямовує діяльність із задоволе­н­ня остан­ніх. Вищим етапом роз­витку Е. людини є почуття. Сформувавшись в онтогенезі, вони стають гол. детермінантами емоц. життя людини і зумовлюють появу та ви­значають зміст ситуатив. Е. (напр., почу­т­тя коха­н­ня може викликати ревнощі, радість за кохану людину, не­приязнь до суперників тощо). Сильне почу­т­тя називають пристрастю. До емоц. сфери людини від­носять також на­строї — зміни заг. емоц. фону під впливом подій, що сигналізують про можливі зміни в житті. Властивість темпераменту людини, яка виявляється у змісті, якості та динаміці її Е. і почут­тів, називають емоційністю. Змістовий бік емоційності роз­кривають ті події, явища й ситуації, які мають для субʼєкта особливу значущість, він тісно повʼязаний зі світо­глядом, спрямованістю, цін­ніс. орієнтаціями людини. Якіс. бік емоційності характеризує ставле­н­ня особистості до явищ довкі­л­ля і виявляється у домінант. пере­жива­н­нях. До її динаміч. особливостей від­носять характерні риси виникне­н­ня, пере­бігу й припине­н­ня емоц. процесів, їх вираже­н­ня у міміці, жестах, рухах, діях, вчинках.

Формува­н­ня Е. є важливою умовою особистіс. роз­витку людини. В онтогенезі від­буваються диференціація властивостей Е., ускладне­н­ня обʼєктів та ситуацій, які викликають емоц. від­гук, роз­виток спроможності контролювати Е. та їхні зовн. прояви. Емоц. світ людини збагачують спів­пережива­н­ня, сприйня­т­тя творів мистецтва, ЗМІ тощо. У свою чергу, Е. є регуляторами між­особистіс. спілкува­н­ня, ви­значаючи його способи і засоби, впливаючи на вибір партнерів. Е. властива полярність: кожна з них за різних об­ставин може мати протилеж. вияв (симпатія — антипатія, радість — горе та ін.). Полярні пере­жива­н­ня мають яскраво виражений позитив. або негатив. від­тінок. Е. притаман­на також певна модальність — здивува­н­ня, радість, огида, обуре­н­ня, тривога, сором тощо. Залежно від індивід. особливостей, стану особистості та її ставле­н­ня до ситуації й обʼєктів, що зумовлюють пере­жива­н­ня, Е. виявляються більш або менш інтенсивно, бувають довготривалими і короткочасними. За характером дії їх поділяють на стенічні та астенічні. Стенічні Е. (радість, задоволеність, захопле­н­ня) під­вищують активність людини, викликають бадьорість, спонукають до діяльності. Астенічні (смуток, образа, туга) пригнічують людину, знижують її активність, демобілізують. Можуть мати різний рівень усві­домленості. Конфлікт між усві­домленими і неусві­домленими Е. часто стає причиною невротич. роз­ладів. Е. ві­ді­грають важливу роль у етіології психосоматич. захворювань. Виникаючи як від­повідь на вплив жит­тєво важливих подій, Е. спрямовують на них псих. діяльність та активність людини і таким чином впливають на зміст та динаміку пі­знав. псих. процесів (сприйня­т­тя, увага, уява, памʼять, мисле­н­ня). Позитивні Е. покращують памʼять, мисле­н­ня, сприяють успіш. виконан­ню пі­знав. зав­дань, негативні — гальмують ці процеси. Е. зумовлюють зміни у діяльності органів диха­н­ня, серц.-судин. системи, залоз внутр. секреції тощо. Від­повід­ні фізіол. процеси (вегетативні, біо­хім., електроенцефалогр. та ін.) мають зовн. вияви у рухах і міміці, голос. реакціях (інтонація та тембр голосу), фонет. і синтаксич. змінах мовле­н­ня, мікрорухах (реакція зіниць) тощо. Е. є результатом діяльності мозку і мають рефлекторне походже­н­ня. Рівень енергет. мобілізації організму, необхід. для здійснюваних Е. функцій, забезпечує діяльність вегетатив. нерв. системи і ретикуляр. формації, котрі у взаємодії з лімбіч. структурами утворюють центр. нерв. субстрат Е. Кора великих пів­куль головного мозку ві­ді­грає провід­ну роль у виявах Е., виконуючи функцію регулюва­н­ня під­кірк. процесів. Сусп-во засуджує вияв певних Е., при цьому вимоги до чоловіків і жінок різні (напр., зх. цивілізації санкціонують сльози як вияв Е. у жінок і засуджують у чоловіків).

В антич. філософії Е. роз­глядали як особливий вид пі­зна­н­ня; таке трактува­н­ня роз­винули філософи Нового часу (Дж. Локк, Ґ. Лейбніц, Ґ. Геґель). Протилежна характеристика Е. ґрунтується на ви­знан­ні здатності від­чувати, не повʼязаної з процесами пі­зна­н­ня й волі (І. Кант та ін.). Значно вплинули на роз­виток уявлень про Е. по­гляди Р. Декарта, Б. Спінози та Ч. Дарвіна. Нині у психол. науці ві­домо декілька теорій виникне­н­ня Е. Автори периферич. теорії (В. Джеймс і К.-Ґ. Ланґе) повʼязували його зі змінами у функціонуван­ні внутр. органів та руховій сфері і вважали Е. інформаторами психіки про стан організму в певній ситуації. Спробою подолати недоліки теорії Джеймса–Ланґе (не пояснювала значе­н­ня Е. для людини і яким чином схожі фізіол. зміни вона пере­живає як різні Е.) стали активац. теорії (К.-Ґ. Юнґ, Ч.-С. Шер­рінґтон), за якими Е. викликають тривогу в організмі й мобілізують вищі від­діли мозку до від­повід. діяльності. Автори конфлікт. теорії (Е. Клапаред, П. Жане, Д. Гебб) вважали Е. поруше­н­ням нормал. активності в корі головного мозку, вродженою реакцією на конфлікт між тим, що людина знає й може, і тим, чого від неї вимагає життя.

Літ.: Ильин Е. П. Эмоции и чувства. С.-Петербург, 2002; Аскерова І. А. Емоції як фундаментальна основа сві­домості // Філос. про­блеми гуманітар. наук. 2004. № 1–2; Измайлов Ч. А. Психофизиологические основы эмоций: Учеб.-метод. пособ. Москва, 2004; Изард, Кэр­рол Э. Психология эмоций / Пер. с англ. С.-Петербург, 2007.

М. М. Заброцький

Завантажити статтю