Епіграма
ЕПІГРА́МА (грец. ὲπίγραμμα — напис) — жанр сатиричної поезії; невеликий вірш, дотепний чи дошкульний змістом. В античні часи епіграма спочатку була написом на будівлях і культових спорудах, витворах мистецтва, жертовних дарах, надгробках з метою пояснення їх значення. Вона розвинулася з коротких віршованих сентенцій, що зустрічаються у фольклорі багатьох народів, паралельно з жанром елегії, хоча й була значно стислішою від неї (2–8 віршів). Від кінця 6 ст до н. е. епіграма стала самостійним жанром.
Родоначальником епіграми вважають Симоніда Кеоського (5 ст. до н. е.), автора написів на могилах полеглих у греко-перській війні. До епіграми зверталися Архілох і Платон. Її розквіт припав на елліністичну добу (александрійські поети, Каллімах, Леонід Тарентський, Асклепіад Самоський та інші), у цей час сформувалися дві поетичні школи епіграми: пелопонеська, якій була притаманна словесна перевантаженість, декоративність, та александрійсько-іонічна, для якої характерна природність і прозорість мови. Першу антологію грецьких епіграм уклав у 1 ст. до н. е. Мелеагр з Гадари (містила понад 3500 епіграм різних авторів), яку пізніше неодноразово доповнювали («Грецька», або «Палатинська антологія» у 16-ти книгах, де епіграми класифікували за тематичними групами: християнські, любовні, посвячені, описові, застільні, сатиричні тощо). У давньоримській літературі епіграми писали Енній, Катулл, Пакувій, які запозичили цей жанр в александрійських поетів. Найвидатнішим майстром епіграми був Марціал, котрий цілковито присвятив себе цьому жанру (15 книг епіграм). Він першим зосередив увагу на сатиричних моментах, заклавши традицію епіграми як вірша з викривальним змістом. У християнську добу епіграма поширилася переважно як надгробний напис чи посвята мученикам.
Видатними авторами християнських епіграм були Григорій Назіанзійський, Авзоній, Пруденцій, Луксорій, Венанцій Фортунат. Новий сплеск зацікавлення до епіграми поширився за доби Відродження. Культивувала епіграму латинська гуманістична поезія, пов’язана з рецепцією античності, її розробляли представники народжуваного класицизму, використовуючи переважно як засіб літературної полеміки. В Італії епіграма постала в творчості Я. Саннадзаро, у Франції — у К. Маро, Ф. Малерба, Н. Буало, Ж. де Лафонтена, Е. Паск’є, в Англії — у Дж. Оуена, в Німеччині — у Ф. Меланхтона, в Польщі — у З. Морштина.
Найхарактерніші риси епіграми — лаконізм, дотепність, антиномічність, парадоксальність і несподіваність — суголосні художньо-естетичним принципам бароко.
У німецькій літературі 17 ст., окрім започаткованої «Грецькою антологією» та римськими зразками традиційної форми, епіграма розвивалася також як специфічний жанр, різновид Sinngedicht (Denkspruch), що втілював квінтесенцію життєвої мудрості й містив критику суспільних процесів та людських вад; основні представники епіграми цього періоду — М. Опіц, П. Флемінґ, Ф. фон Лоґау, Анґелюс Сілезіус, Х. Верніке.
В епоху Просвітництва епіграму як одну з улюблених форм гострого, дотепного, лаконічного вірша широко використовували для засудження суспільно-політичних явищ і викриття моральних пороків, а також у літературних суперечках. Ґ.-Е. Лессінґ у праці «Zerstreute Anmerkungen über das Epigramm» («Розсіяні зауваження про епіграму», 1771) дає їй теоретичне обґрунтування в дусі Марціала, виділяючи дві основні умови, за яких вона себе реалізує: очікування (напружене збудження) і розрядка (парадоксальний фінал). Й.-Ґ. Гердер на основі традиції «Грецької антології» запропонував значно ширше тематичне коло епіграми, наголошуючи на вартісному змістові («Über das griechische Epigramm» / «Про грецьку епіграму», 1787). Саме в епоху Просвітництва остаточно сформувалися теоретичні підвалини епіграми як жанру: вона відзначається двочленною архітектонікою і будується на основі логічного парадоксу, що полягає в невідповідності експозиції дотепній кінцівці (розв’язці) — пуантові. У Франції епіграми в такому дусі писали Вольтер, Ж.-Ж. Руссо, Е. Лебрен, А. Пірон; в Англії — А. Поуп, В.-С. Лендор, Г.-Й.-П. Беллок, В. Браун; у Шотландії — Р. Бернс; в Австрії — Ф. Ґрільпарцер; у Німеччині — Ф. Клопшток, Й.-Ґ. Гердер, Е. Кестнер, Ґ.-Е. Лессінґ, Й.-В. Ґете, Г. фон Кляйст, Ф. Шіллер, А. фон Платен; у Польщі — К. Яніцький, Я. Кохановський, В. Потоцький, С. Трембецький, Т.-К. Венґерський, Ф. Заблоцький, А. Міцкевич, Ю. Словацький, Ц. Норвід; у Чехії — Я. Коллар, К. Гавлічек-Боровський; у Росії — О. Сумароков, М. Херасков, І. Хемніцер, Г. Державін, І. Дмитрієв, О. Пушкін, П. В’яземський, Д. Минаєв, Ф. Тютчев та інші. Близькі до жанру епіграми поезії збірки «Xenien» («Ксенії») Й.-В. Ґете і Ф. Шіллера (1796), в яких два поети, використовуючи форму дистиха, подали власну оцінку подіям суспільного і приватного життя.
Приблизно від середини 19 ст. епіграма як жанр поступово занепадала. У 20 ст. траплялися лише спорадичні звертання до неї, наприклад, у Е. Паунда, Х. Морґенштерна, Е. Кестнера, Й.-Р. Бехера, Р. Десноса, К.-І. Галчинського, С.-Ю. Лєца, С. Маршака, О. Архангельського та інших.
У межах сучасної України епіграма відома з давньої літератури, що творилася латинською мовою і запозичила даний жанр з гуманістичної поезії середньовіччя й Відродження. У 16–18 столітті своє перо в епіграматичній майстерності відточували Павло Русин, Георгій Тичинський, Іван Туробінський, Герасим Смотрицький, Андрій Римша, Кирило Транквіліон-Ставровецький, Іван Величковський, Іоан Максимович та багато інших поетів. Теоретичні засади епіграми розробляли у Києво-Могилянській академії, вони знайшли відображення і в давніх українських піїтиках, наприклад, Митрофана Довгалевського. Тоді ж вироблено систему жанрових різновидів епіграми, як-от: геральдична («на герб», «на клейнод»), дедикаційна, або посвятна (епіграма Дж. Оуена в перекладі І. Величковського), величальна («Епіграмма на граматікɣ» Лаврентія Зизанія, «Epigramma ad librum» / «Епіграма на книгу» І. Ужевича), епіграма-епітафія (анонімна «Про смерть Петра Могили») та інші. У новій українській літературі до епіграми зверталися П. Куліш, І. Франко, В. Самійленко, О. Олесь, В. Поліщук, В. Блакитний, С. Воскрекасенко, Ю. Кругляк, П. Ребро, В. Симоненко, А. Коцюбинський, П. Осадчук та інші.
Рекомендована література
- Сивокінь Г. М. Давні українські поетики. X., 1960;
- Українська поезія: Кін. XVI — поч. XVII ст. К., 1978;
- Маслюк В. П. Латиномовні поетики і риторики XVII — першої половини XVIII ст. та їх роль у розвитку теорії літератури на Україні. К., 1983;
- Чистякова Н. А. Греческая эпиграмма VIII–III вв. до н. э. Ленинград, 1983;
- Українська поезія XVI ст. К., 1987;
- Українська література XVII ст. К., 1987.
Завантажити статтю
