Життя

Визначення і загальна характеристика

ЖИТТЯ́ — вища форма організації матерії, якій притаман­ний комплекс властивостей, що дають можливість активно під­тримувати і від­творювати власні структури на всіх рівнях структурно-функціональної організації — субклітин­ному, клітин­ному, тканин­ному, орган­ному, організменому, популяційному тощо, аж до біо­сферного, котрий має лише потенційну здатність до самовід­творе­н­ня. Біо­сферу необхідно роз­глядати як особливе геол. тіло, будову і функції якого ви­значають особливості Землі й космосу, а живі організми, популяції, види і жива речовина є формами, рівнями її організації. Поня­т­тя «Ж.» охоплює сукупність усіх живих обʼєктів Землі (див. Біо­логічна система) й умови їхнього існува­н­ня. Серед особливостей Ж. — єд­ність хім. складу, обмін речовин, енергії й інформації (тріада Ж.), подібність рівнів організації, здатність до роз­множе­н­ня, спадковість, мінливість, ріст і роз­виток, по­дразливість, дис­кретність, саморегуляція, ритмічність. Обʼєкти неживої матерії мають лише окремі з пере­рахованих властивостей. До складу живих обʼєктів входять понад 70 хім. елементів, наявних у природі. При цьому 98 % їхнього складу припадає на вуглець, кисень, азот і водень. Між довкі­л­лям і живими обʼєктами по­стійно від­бувається обмін речовинами, енергією й інформацією. Речовини по­глинаються з довкі­л­ля і пере­творюються в процесі анаболізму на необхідні для жит­тєдіяльності елементи. В процесі катаболізму складні орган. сполуки роз­падаються на прості і виділяється енергія, необхідна для жит­тєдіяльності, зокрема для забезпече­н­ня сталості внутр. середовища живого обʼєкта. Одним із шляхів забезпече­н­ня такої сталості є мінливість живих систем, тісно повʼязана зі спадковістю. Зміни можуть від­буватися двома шляхами — внаслідок змін генів як основи генет. спадковості (див. Мутагенез) або спектра генет. активності. Зміна спадковості, як і сама спадковість, реалізується в онтогенезі або філогенезі внаслідок дії механізму біол. під­силе­н­ня. Нові ознаки дають можливість біол. обʼєктам здійснювати онтогенет. і філогенет. адаптації. Ріст і роз­виток живих обʼєктів мають багаторівневий характер. У процесі росту збільшуються кількісні характеристики їх у цілому або окремих частин, напр., ваги певних органів, чисельності популяції тощо. Під роз­витком ро­зуміють спрямоване якісне пере­творе­н­ня структурно-функціонал. параметрів обʼєкта. Специфікою роз­витку обʼєктів Ж. є виникне­н­ня таких якостей, які забезпечують можливість реалізації комплексу вказаних вище властивостей. Все живе на Землі існує у ви­гляді від­особлених дис­крет. форм, під­твердже­н­ням чого є його структурно-функціонал. організація, напр., клітини складаються з окремих органоїдів, тканини багатоклітин. організмів — з клітин. Живі обʼєкти поділяють на конформац. і регуляторні. Регуляторні обʼєкти зберігають значе­н­ня будь-якого параметра на по­стій. рівні незалежно від того, що від­бувається в середовищі; конформац. організми дають можливість довкі­л­лю ви­значати рівень параметра. Напр., теплокровні тварини зберігають по­стійну температуру тіла, у холоднокровних вона може змінюватися. Не­зважаючи на те, що жива система знаходиться в рівновазі, її стан може бути динамічним (від­буваються ендоген­ні ритмічні зміни — секундні, хвилин­ні, добові, сезон­ні, річні тощо, напр., добові колива­н­ня сну і неспа­н­ня у людини, сезон­ні ритми сплячки, міграції у деяких тварин). Так, навіть пере­буваючи у гомео­стазі, температура тіла, кровʼяний тиск, частота серц. скорочень і більшість метаболіч. індикаторів організму змінюються в часі. Зовн. чин­ники, діючи на живі обʼєкти, фактично змінюють параметри ендоген. процесів, стимулюючи або пригнічуючи їх. Зміна значень параметрів живого обʼєкта від­бувається за участі негатив. і позитив. зворот. звʼязків, перший з яких сприяє сталості (гомео­статичності) системи, а другий — прояву біол. під­силювача, напр., генерації електрич. потенціалів, матрич. процесам. Стійким системам необхідне по­єд­на­н­ня обох типів зворот. звʼязку. Негатив. зворот. звʼязок дає можливість повернутися до гомео­статич. стану, позитив. необхідний для пере­ходу до нового стану гомео­стазу. Такі зміни від­буваються, зокрема, в онтогенезі, їх називають гомеорезом.

На кожному істор. етапі поня­т­тя «Ж.» трактували по-різному, при цьому акцент робили пере­важно на його біол. формі. Перше наук. ви­значе­н­ня сформулював Ф. Енгельс і тлумачив Ж. як спосіб існува­н­ня білк. тіл, суть якого полягає у по­стій. самовід­новлен­ні їхніх хім. складових частин. Якщо врахувати той факт, що під т. зв. білк. тілами Ф. Енгельс ро­зумів вміст живої клітини, тобто протоплазму, то таке ви­значе­н­ня є універсальним. Рос. біо­фізик М. Волкенштейн вважав живі тіла, що існують на Землі, від­критими, саморегульованими і самовід­творювал. системами, побудованими біо­полімерами — білками і нуклеїн. кислотами. Хоча це ви­значе­н­ня не заперечує наявність Ж. і на ін. планетах, але все ж обмежується білк.-нуклеїн. субстратом. Спільний для всієї матерії процес обміну речовиною (субстратом), енергією й інформацією у живих обʼєктів виявляється домінува­н­ням інформ. процесів, що можна спо­стерігати при адаптації, рості, індивід. роз­витку та еволюції. Саме у цьому полягає специфіка Ж., що від­різняє його від неживих форм матерії. У звʼязку з цим не можна стверджувати, що адаптація є суттю Ж. До адаптації здатні й неживі обʼєкти. Лише домінантна участь у цьому процесі спеціаліз. структур пере­творе­н­ня інформації (здобу­т­тя, зберіга­н­ня, реалізація, модифікація) на всіх рівнях інтеграції Ж. дає під­стави від­носити обʼєкти, що адаптуються таким чином, до живих.

Земна форма Ж. виникла як результат еволюції полімер. сполук вуглецю і пред­ставлена різноманіт. біол. обʼєктами, кожен з яких є індивід. системою зі склад. багаторівневою структурою. Біол. системам притаман­на внутр. активність, зумовлена реалізацією змісту генет. або онтогенет. (епігенет.) памʼяті. Прикладом ендоген. активності є ві­доме в нейро- і психофізіології явище пейсмекерної активності. Зовн. чин­ники порушують рівновагу біол. системи, пере­водячи її в новий стан, специфіч. для кожного рівня біол., психол. і соц. інтеграції. Поведінку системи детермінують не лише колишні і нинішні, а й майбутні чин­ники, модель яких формує взаємодія наслідків впливів минулих і поточ. стимулів. У реакції системи виявляється не лише стимул, але і результат поперед. дій, тобто памʼять системи, яка не може не впливати на її майбутні реакції. Таким чином, поперед. стан системи разом із зовн. дією детермінують від­повідь системи, тобто ви­значають її майбутнє. Вважають, що живі обʼєкти повин­ні також володіти здатністю долати наро­ста­н­ня ентропії. Проте, якщо живу істоту помістити в за­мкнену систему, то вона буде по­збавлена такої здатності, оскільки не зможе отримувати енергію ззовні, хоча при цьому залишатиметься живою, доки матиме внутр. ресурси для під­тримки Ж. Таким чином, обʼєкт можна вважати живим лише при наявності комплексу вказаних якостей (принцип комплексності ви­значе­н­ня Ж.). Обовʼязковою властивістю Ж. є здатність до збереже­н­ня і пере­дачі спадк. інформації, якщо її ро­зуміти не лише як генет. інформацію, а й усі види інформації, характерні для живих систем, напр., епігенет., соц. тощо. Жива система пере­буває в стані по­стій. взаємодії з зовн. середовищем (з його фіз., хім. і біол. складовими), отримуючи від нього і виділяючи в нього різноманітні за складом субстрати з певними речовими, енергет. й інформ. характеристиками. Як від­криті системи живі обʼєкти виробляють від­ходи, які асимілюються в природ. системах вищого рівня. Специфікою діяльності людини є надмірне викори­ста­н­ня природ. ресурсів (насамперед енергет. та субстрат.) і за­брудне­н­ня довкі­л­ля надлишк. кількістю техноген. від­ходів, які не можуть бути повністю включені в природ. кругообіг. Це створює за­грозу існуван­ню не лише людини, але й усієї біо­сфери, у звʼязку з чим виникає пита­н­ня про сенс Ж. Ця про­блема є заг.-наук. (філос., біол., психол. тощо), вона повʼязана з ви­значе­н­ням кінцевої мети існува­н­ня біол. обʼєктів. Зокрема актуал. є зʼясува­н­ня при­значе­н­ня людини як біол. виду. Пита­н­ня про сенс Ж. людини роз­глядають також як субʼєктивну оцінку прожитого і від­повід­ність досягнутих результатів первин. намірам, як ро­зумі­н­ня людиною спрямованості свого Ж., свого місця в світі, як про­блему впливу людини на довкі­л­ля тощо. Уявле­н­ня про сенс Ж. формуються в процесі діяльності людини і залежать від її соц. стану, способу Ж., світобаче­н­ня, конкретної істор. ситуації. У сприятливих умовах можна бачити сенс свого Ж. в досягнен­ні особистого або колектив. щастя і благополуч­чя; у ворожому середовищі існува­н­ня Ж. може втратити цін­ність і сенс. Якщо Ж. людини може бути усві­домлюваним (осмисленим) або неусві­домлюваним, то ін. біол. обʼєкти реалізують певну про­граму, тобто прагнуть до своїх цілей неусві­домлено. На­ймас­штабніша мета, до якої усві­домлено прагне людство, — збереже­н­ня біо­різномані­т­тя як умови збереже­н­ня біо­сфери. Людина є єдиним біол. видом, здатним врятувати біо­сферу від можливих косміч. ката­строф або істотно зменшити їхні негативні наслідки для Землі в цілому. Така можливість у неї зʼявилася завдяки виникнен­ню ноо­сфери. В. Вернадський вагому роль від­водив людському ро­зуму, який пануватиме на планеті, пере­творюючи її без шкоди для природи і людей. У цьому полягає суть косміч. функції людства.

Літ.: Опарин А. И. Жизнь, ее природа, происхождение и развитие. Москва, 1968; Шредингер Э. Что такое жизнь с точки зрения физики / Пер. с англ. Москва, 1972; Антомонов Ю. Г. Размышления об эволюции материи. Москва, 1976; Вернадский В. И. Живое вещество. Москва, 1978; Энгельгардт В. А. По­знание явлений жизни. Москва, 1984; Корогодин В. И. Информация и феномен жизни. Пущино, 1991; Ичас М. О природе живого: механизмы и смысл / Пер. с англ. Москва, 1994; Серебровская К. Б. Сущность жизни. История поиска. Кн. 1. Москва, 1994; Базалук О. А. Из теории жизни… Х., 1999; Галимов Э. М. Феномен жизни: между равновесием и нелинейностью. Происхождение и принципы эволюции. Москва, 2001; Кордюм В. А. Наша «шагреневая кожа» — это наша про­блема. Нам ее и решать. К., 2006; Чайковский Ю. В. Активный связный мир. Опыт теории эволюции жизни. Москва, 2008.

О. М. Міхеєв

Життя, як форма організації матерії, повʼязане з існува­н­ням та еволюцією на Землі органічного світу як цілісної системи — біо­сфери. В. Вернадський під­креслював, що Ж. не можна ви­значити лише на основі ви­вче­н­ня його окремих форм (напр., організмів), оскільки це не дає змоги охопити всі його прояви. До того є сенс говорити не про Ж. взагалі, а лише про Ж. на Землі, оскільки немає пере­конливих під­тверджень існува­н­ня Ж. на ін. планетах. Ж. на Землі виникло та еволюціонувало як специф. форма транс­формації енергії Сонця. В. Вернадський за­значав, що кількість живої речовини на Землі є по­стій. величиною за всю геол. історію, починаючи від архей. ери. Це означає, що Ж. виникло як цілісна система, усі складові якої тісно взаємоповʼязані. Заг. формою вираже­н­ня цілісності Ж. є біо­тич. кругообіг. За сучас. уявле­н­нями, Ж. на Землі зародилося 4,5–3,5 млрд р. тому. Від­тоді живий світ значно змінився: від­булася еволюція біо­сфери, повʼязана зі зміною форм живих систем. Заг. для усієї матерії процес обміну речовиною, енергією, інформацією проявився на біол. рівні організації та роз­витку матерії як при­стосува­н­ня (адаптація). Сутність Ж. полягає в актив. під­триман­ні й від­творен­ні числен. взаємоповʼяз. специф. структур (живих систем), які від­буваються із затратами енергії, спрямов. на їх адаптацію до довкі­л­ля. Специфіка роз­витку живих систем полягає в їхній здатності протистояти не­сприятливим, руйнів. впливам середовища. Ця гол. особливість живого характеризує при­стосува­н­ня як актив. процес, а не як пасивну реакцію на зміни зовн. середовища. Адаптація становить сутність Ж.; усі ін. його характеристики є похідними, оскільки усе в живому спрямов. на збереже­н­ня й вижива­н­ня. Специф. способи прояву адаптації — організація та еволюція Ж. Ієрарх. організація живої природи: біо­молекуляр., клітин., тканин., орган., організмений, популяц., біо­ценотич., біо­сфер. рівні. Еволюція Ж. від­бувалася у напрямі ускладне­н­ня організації живих систем і зро­ста­н­ня кількості різноманіт. форм Ж., що є найхарактернішою особливістю Ж. як ціліс. системи. Ж. виникло як цілісна система, отже й існувати воно може лише як цілісна система. Сучасна діяльність людства значно порушує цілісність біо­сфери, що створює за­грозу існуван­ню людини та негативно впливає на еволюцію Ж. на Землі.

Літ.: Пресман А. С. Идеи В. И. Вернадского в современ­ной биологии. Москва, 1976; Югай Г. А. Общая теория жизни. Москва, 1985; Хайлов К. М. Что такое жизнь на Земле? О., 2001; Капра Ф. Паутина жизни / Пер. с англ. Москва, 2003.

Г. Б. Марушевський

Життя приватне — складова цілісного життя людини. Охоплює систему її жит­тєдіяльності (див. Жит­тєдіяльність населе­н­ня), повʼязану з приват. володі­н­ням, господарюва­н­ням, ін. формами діяльності та від­повід. від­носинами, а також індивід. стосунками або груп. почином, самороз­витком і самодіяльністю на основі винятково приват. (особистих чи груп.) інтересів. Осн. ознаки Ж. п.: автономність, укорінена в метафіз. природі людини як суверен. істоти, яка володіє певною часткою свободи в системі сусп. від­носин; втруча­н­ня держави і соц. ін­ститутів у Ж. п. регламентов. правовими (закріпленими у кон­ституції), морал., соц.-психол. нормами (у демократ. державах довіл. втруча­н­ня в особисте життя роз­цінюють як не­припустиме і протиправне); воно охоплює не весь соц. про­стір, а лише ту його частину, в межах якої здійснюється жит­тєдіяльність особистості чи групи; у сфері Ж. п. діють приватні інтереси, на від­міну від життя су­спільного, де домінують сусп. інтереси, і особистого життя, де превалюють особисті інтереси (цей роз­поділ досить умов., від­нос., оскільки у реал. житті усі інтереси пере­плетені); особистість ви­ступає субʼєктом процесу жит­тєдіяльності су­спільства не лише як окрема соц. одиниця, а й як чл. певної малої групи, тоді як через сферу сусп. життя вона включається до процесу жит­тєдіяльності су­спільства як елемент соціуму, чл. певної великої соц. спільноти (класу, нації, профес. групи), у сфері ж особистого життя — реалізує себе як індивід, котрий має влас. внутр. світ, своє «я», самосві­домість і регулює власну поведінку. Поділ життя соціального на сфери особистого та Ж. п. — істор. явище. Первіс. су­спільству була притаман­на примітивна, стихійна цілісність, Новому часу — утвердже­н­ня приват. інтересів, абстракція держави як такої і Ж. п. Межа між держ., сусп. справами й інтересами, з одного боку, і приват. — з ін., рухлива, тому виникають колізії і навіть конфлікти при роз­межуван­ні цих сфер. Ігнорува­н­ня сусп. форм життя, концентрува­н­ня на сфері Ж. п. збіднюють буття людини, звужують інтереси особистості, а у склад. випадках (вихід на пенсію чи втрата роботи) призводять до внутр. конфліктів. У свою чергу, по­глина­н­ня приватного су­спільним, повне під­порядкува­н­ня Ж. п. потребам виробництва чи сусп. обовʼязкам збіднюють й істотно деформують його. Як складова частина цілісної системи жит­тєдіяльності людини Ж. п. має певну автономію. У цій сфері людина може повніше та самобутніше реалізовувати себе, свої інтереси, потреби, вільніше роз­поряджатися своїми фінансами, власне людським потенціалом, обирати форму діяльності, хобі, коло спілкува­н­ня, форму від­носин з рідними, близькими, створювати ту модель життя, яка їй більше до вподоби або надасть більше вигод (залежно від того, на що вона орієнтов. у житті). Тут людину меншою мірою контролює держава, сусп. ін­ститути. Низка сенсових від­тінків Ж. п. має заг.-цивілізац. значе­н­ня, проте у кожного народу можна спо­стерігати певні від­мін­ності щодо устрою його життя, зокрема й приватного. У цій сфері особливо виразно виявляється етніч. колорит: традиції, звичаї, обряди, ритуал. системи, весь спектр етніч. ментальності, що збагачує та уніфікує людське існува­н­ня. Ж. п. як індивід. вияв соц. життя роз­гортається у соц. просторі. Він охоплює систему сусп. від­носин й ін­ститутів, організацій, структур, весь спектр соціокультур. утворень, однак особистість як суверен­на істота формує в цьому середовищі свій жит­тєвий про­стір, систему без­посеред. жит­тєдіяльності та особистих цін­ностей, що обʼ­єд­нує природні, соц., індивід.-особистісні, родин­но-побут. компоненти. В умовах демократизації й лібералізації укр. су­спільства у процесі його транс­формації від­бувається легітимізація Ж. п., однак разом з тим виявляється тенденція певного скороче­н­ня приватності й навіть інтимності та пере­хід багатьох елементів людського буття зі сфери приват. у публічну.

Літ.: Титаренко Т. М. Жит­тєвий світ особистості та детермінанти його побудови. 1997; Сохань Л. В. Приватне життя особистості // Укр. су­спільство на порозі третього тисячолі­т­тя. 1999; Її ж. Стиль приватного життя особистості: цивілізаційний вимір // Стилі життя: панорама змін. 2008 (усі — Київ).

Л. В. Сохань

Життя соціальне — сукупність форм жит­тєдіяльності в соціумі. Включає всі аспекти соц. взаємо­стосунків (екон., політ., культурні, юрид., духовні тощо). Гол. при­значе­н­ня Ж. с. — створе­н­ня засобів існува­н­ня та забезпече­н­ня подальшого від­новле­н­ня людського роду. Гармонійне по­єд­на­н­ня особистіс., сусп. і природ. інтересів у спіл. житті людей, враховуючи їхню взаємозалежність і потреби один в одному, є необхід. перед­умовою збереже­н­ня та подальшого роз­витку соц. організму. Осн. форми Ж. с.: праця, роз­поділ і спожива­н­ня жит­тєвих благ, спілкува­н­ня, освіта, соціалізація тощо. Усі прояви Ж. с. мають екол. компонент і дедалі більше стають залеж. від екол. ситуації, в якій пере­буває той чи ін. соціум.

М. М. Кисельов

Життя су­спільне — реальний, органічно цілісний процес існува­н­ня, роз­витку та взаємодії соціальних субʼєктів (осіб, спільнот, су­спільств). Ж. с. від­бувається у конкретно-істор. умовах і характеризується певною системою форм діяльності, від­носин, спілкува­н­ня і духовного освоє­н­ня та пере­творе­н­ня дійсності людиною. Ж. с. по­стає як єд­ність процесів матеріал. й духов., стихій. і сві­домого (натомість тварин­не життя — як гра лише суто стихій., природ. сил). Будучи три­єдиним процесом взаємодії, самозбереже­н­ня і самооновле­н­ня соц. організмів, воно не редукується до причин­но-наслідк. залежності духов. від матеріал. чи навпаки. Сусп. сві­домість і сусп. буття є лише моментами жит­тєдіяльності, що зумовлює їх сутність і характер їх взаємо­впливу та взаємозвʼязків. Атрибутивна ознака Ж. с. — його дис­персність, оскільки воно у певному ро­зумін­ні по­стає як «роз­ки­даність» жит­тєвих виявів соц. індивідів та множин (людство, цивілізація, етнос, народ, особа). Кожен з цих індивідів є дис­крет., частк. уособле­н­ням і від­творе­н­ням цілого, осн. його закономірностей, ритмів і формо­утворень. Однак повне заг., універсал. уособле­н­ня і від­творе­н­ня цілісного жит­тєвого процесу від­бувається лише на рівні такої специфіч. єд­ності, як людство, котре у цьому випадку ви­ступає у ви­гляді не суперсистеми «монад» чи моноліній. послідовності, а як роз­маї­т­тя різномас­штаб. живих культурно-істор. процесів, у кожному з яких (від життя особи до життя цивілізації) від­творюється і уособлюється, але вже крізь призму його унікал. специфікацій, всесвітньо-істор. жит­тєвий процес загалом. За такого під­ходу Ж. с. — сукупна жит­тєдіяльність всіх індивідів, що колись були в історії, є нині та будуть у майбутньому, їх самоідентифікації, самоствердже­н­ня і самореалізації, в ході яких кожен з цих індивідів від­криває для себе заново і збагачує своїм, тільки йому притаман­ним екзистенцій. досві­дом інваріантні структури буття і невмирущі заг.-людські цін­ності.

І. В. Бойченко

Завантажити статтю