Е — сьома літера української абетки. Є в інших алфавітах, створених на кириличній і латинській графічних основах. Назва літери «е» вживається як імен­ник середнього роду. Буває велика і мала, має рукописну й друковану форми. Походить від кириличної літери «Е» («ѥстъ»), утворена на основі греко-візантійського ε («епсилона»). У давньоруській писемності від­сутня. У памʼятках староукраїнської писемності фіксується двома типовими графемами: g, е (з певними палео­графічними особливостями), що разом з іншими ознаками є показниками часу та місця написа­н­ня від­повід­ної памʼятки. У 16 ст. зʼявилася друкована форма літери. В сучасній українській літературній мові у наголошеній позиції після твердих приголосних та після голосних у словах іншомовного походже­н­ня означає нелабіалізовану голосну фонему пере­днього ряду середнього під­ня­т­тя. В українській мові, на від­міну від білоруської і російської мов, не по­значає мʼякості попереднього приголосного. У ненаголошеній позиції літера «Е» пере­дає звук, що на­ближається до [и] — [еи], і є варіантом фонеми [е]: [беирíзка], [веирстáт], [геиктáр], [теибé]. Це споріднює її з літерою «И», що по­значає фонему [и], яка також у ненаголошеній позиції змінює своє звуча­н­ня, на­ближаючись до звука [е] — [ие]. Ця особливість, а також те, що в українських діалектах ненаголошені [е] та [и] не лише на­ближаються від­повід­но один до одного, а й можуть взаємозамінюватися, створює труднощі у пере­даван­ні їх на письмі. В «Українському правописі» (К., 1993) правилу по­значе­н­ня на письмі ненаголошених [е] та [и] присвячений окремий пара­граф. Е по­значає також вигук, що вживається при виражен­ні не­згоди, незадоволе­н­ня, недовірʼя, досади тощо; крім того, як і в деяких інших мовах, є словесним вираже­н­ням почу­т­тя здивува­н­ня та роз­чарува­н­ня. Використовується у класифікаційному поділі зі значе­н­ням «сьомий»: роз­діл «е», група «Е». При цифрової нумерації вживається як додаткова диференційна ознака, коли низка предметів має однаковий номер: справа 7е тощо.