Е

Е – сьома літера української абетки. Є в ін. алфавітах, створ. на кирилич. і лат. графіч. основах. Назва літери [е] вживається як іменник серед. роду. Буває велика і мала, має рукописну й друковану форми. Походить від кирилич. літери («ѥстъ»), утвор. на основі греко-візант. E («епсилона»). У давньорус. писемності відсутня. У пам’ятках староукр. писемності фіксується двома типовими графемами: (з певними палеогр. особливостями), що разом з ін. ознаками є показниками часу та місця написання відповід. пам’ятки. У 16 ст. з’явилася друкована форма літери. В сучас. укр. літ. мові у наголошеній позиції після твердих приголосних та після голосних у словах іншомов. походження означає нелабіалізовану голосну фонему перед. ряду серед. підняття. В укр. мові, на відміну від білорус. і рос. мов, не позначає м’якості поперед. приголосного. У ненаголошеній позиції літера «Е» передає звук, що наближається до [и] – [е^и], і є варіантом фонеми [е]: [бе^ирíзка], [ве^ирстáт], [ге^иктáр], [те^ибé]. Це споріднює її з літерою «И», що позначає фонему [и], яка також у ненаголошеній позиції змінює своє звучання, наближаючись до звука [е] – [и^е]. Ця особливість, а також те, що в укр. діалектах ненаголошені [е] та [и] не лише наближаються відповідно один до одного, а й можуть взаємозамінюватися, створює труднощі у передаванні їх на письмі. В «Українському правописі» (К., 1993) правилу позначення на письмі ненаголошених [е] та [и] присвяч. окремий параграф. Е позначає також вигук, що вживається при вираженні незгоди, незадоволення, недовір’я, досади тощо; крім того, як і в деяких ін. мовах, є словес. вираженням почуття здивування та розчарування. Використовується у класифікац. поділові зі значенням «сьомий»: розділ «е», група «Е». При цифр. нумерації вживається як додатк. диференц. ознака, коли низка предметів має однаковий номер: справа 7^е тощо.

М. Г. Железняк

завантажити статтю