Економічна соціологія

Визначення і загальна характеристика

ЕКОНОМІ́ЧНА СОЦІОЛО́ГІЯ — одна з провід­них галузей соціології, предметом дослідже­н­ня якої є сукупність соціальних механізмів функціонува­н­ня та роз­витку економіки. Е. с. ви­вчає її ін­ституц. (норматив. та організац.) важелі, поведінк. формо­утворе­н­ня госп. діяльності людей на груп. й індивід. рівнях, а також їхній психол. стан у процесах при­власне­н­ня виробництва, обміну, роз­поділу та спожива­н­ня виробленої продукції. В узагальненому ви­гляді предмет Е. с. — людський чин­ник госп. життя су­спільства.

Е. с. (порівняно молода галузь соціол. науки) в Україні офіц. статусу й ви­зна­н­ня набула на поч. 1990-х рр. Її появі пере­дувала соціологія праці, у межах якої роз­глядали пере­важно про­блеми формува­н­ня потреби у змістов. та привабливій труд. діяльності, впливу під­вище­н­ня наук.-тех. рівня працівників на показники праці, ставле­н­ня до роботи в умовах за­провадже­н­ня госп­розрахунк. засад і колективно-від­ряд. методів. На тлі апологет. закликів стосовно «пере­ходу до комуніст. праці» в роботах вітчизн. економістів та філософів у 1960-і рр. висвітлювали сторони екон. стану су­спільства, що не вписувалися у дедуктивіст. схеми офіц. марксизму-ленінізму: від­сутність ліній. залежності між механізацією виробництва та формува­н­ням нової людини, марнотратство просвітител. субʼєктивізму в під­вищен­ні продуктивності праці, пере­ваги колективно-бригад. форм організації праці порівняно з почасовою й індивід.-від­ряд. її формами та ін. Одним із досягнень укр. вчених того періоду (зокрема В. Без­пальчого, В. Врублевського, Л. Олесневича, П. Томчука, Є. Суїменка) стало теор. роз­робле­н­ня (більш ґрунтовне і всебічне, ніж ін. науковцями СРСР) екон.-соціол. понять «зміст праці», «форма праці» та «характер праці»; ви­значе­н­ня структури труд. діяльності, принципів її типологізації, осн. сусп. функцій труд. діяльності. За цих перед­умов, а також під впливом рос. соціологів Т. Заславської та Р. Ривкіної, зарубіж. вчених М. Вебера й Н. Смелзера у 1970–80-х рр. в УРСР інтенсивно почала формуватися Е. с., її структура і предметно-темат. про­стір. Процес утворе­н­ня складався з трьох взаємоповʼязаних етапів — осмисле­н­ня та узагальне­н­ня теор. напрацювань зх. Е. с.; пере­осмисле­н­ня раніше набутих вітчизн. соціол. й екон. знань зі збереже­н­ням позитив. їхніх елементів; синтез вивірених госп. практикою положень зх. і вітчизн. Е. с. Новітнє економсоціол. баче­н­ня світ. та регіон. госп. практики по­єд­нало в собі ви­зна­н­ня обʼєктивності екон. процесу, його зумовленості істор. рівнем роз­витку продуктив. сил су­спільства з ви­зна­н­ням актив. самочин. дії його субʼєктів як прояву внутр. рушій. механізму цього процесу. Спів­від­ноше­н­ня екон. та соц. чин­ників у структурі світ. економсоціол. зна­н­ня про­йшло склад. шлях у процесі становле­н­ня та роз­витку Е. с. Згідно з по­глядами одного із засн. політ­економії А. Сміта, сутність госп. життя зумовлена природою самої людини — перед­усім властивим їй споконвіч. прагне­н­ням до вигоди й заощадливості, накопиче­н­ня капіталу (таким чином, вирішал. ланкою в ланцюжку екон. діяльності людей був і залишається соц.-етич. чин­ник). Економісти й філософи серед. 18 — поч. 19 ст. (Ж.-Ш. Сисмонді, Дж.-С. Мілль, Ф. Ліст) вважали економіку похідною частиною соціології у широкому ро­зумін­ні. З виникне­н­ням марксизму в серед. 19 ст. соц.-екон. чин­ник набув обʼєктив. матеріал. статусу, за яким економіка сприяє роз­витку соц.-класових від­носин; її роз­глядають здебільшого на деперсоналізов. соцієтал. (сусп.) рівні. Формально задекларов. марксист. принцип єд­ності обʼєктив. закономірності та людської діяльності за рад. часів по­ступився місцем положен­ню про вторин., залеж. характер надбудов. процесів у су­спільстві (до них належать людські стосунки, сфера спілкува­н­ня разом із соціологією як бурж. наукою про су­спільство). Подіб. стан за умов без­запереч. оцінок парт. зʼ­їздами сутності світ. процесів призвів до шкідливої монополії в сфері сусп. пі­зна­н­ня, заміни остан­нього на ідеол. гасла, утриман. на­строїв і, зрештою, фактич. від­сутності наук.-критич. сприйня­т­тя сусп. явищ. Саме за цих умов соціол. дослідж., а в більш широкому ро­зумін­ні — реабілітація та подальший твор. роз­виток соціології — стали конче необхідними. Від серед. 1960-х рр. в УРСР, як і в ін. респ. СРСР, серед наук. т-в і сусп. організацій роз­горнувся «соціол. рух» за напрямами: теор. добудова й пере­осмисле­н­ня вітчизн. су­спільство­знавства; проведе­н­ня емпірич. (конкретно-соціол.) дослідж.; побудова й узагальне­н­ня методико-технол. інструментарію соціол. науки, зокрема її матем. апарату; по­ступове кон­ституюва­н­ня окремих, галуз. соціологій. У 1970–80-х рр. знову актуал. стали ідеї М. Вебера стосовно того, що саме субʼєктивна сторона людської діяльності та поведінки — «проте­стант. дух капіталізму» з притаман. йому «аскезою» — сприяли роз­квіту і під­несен­ню капіталіст. способу виробництва. Економісти Т. Веблен та Й. Шумпетер, а також політик і економіст Дж.-М. Кейнс фактично заклали основи соц. й ін­ституц. економіки та сприяли дослідж. субʼєктив. чин­ників екон. жит­тєдіяльності людей. Наук. думка в УРСР рухалася пере­важно в напрямі соціологізації економіки, яка дедалі більше під­корялася способам врегулюва­н­ня соц. інтересів різних груп людей, різноманітним норматив. регуляторам. Рух від ліберал. до соц. та ін­ституц. економіки означав сут­тєве зро­ста­н­ня впливу субʼєктив. чин­ника на госп. процеси в су­спільстві. На роз­виток Е. с. в УРСР вплинули не лише концептуал. напрацюва­н­ня та винаходи зх. соціологів. Сама практика соціаліст. господарюва­н­ня у 1970-і рр. зіткнулася з нагал. потребою активізації «людського фактора» виробництва, його всебіч. зна­н­ня та вмі­н­ня керувати ним. Роз­виток й практичне за­стосува­н­ня Е. с. у 1970–80-і рр. від­бувалися як у закладах науки й освіти, так і без­посередньо на виробництві, особливо на пром. під­приємствах. У Ін­ституті філософії АН УРСР (Київ) соціол. про­блеми економіки та праці ще у 1960-і рр. досліджували Л. Сохань, В. Черноволенко, В. Ос­совський, В. Тихонович, А. Ручка, М. Сакада, К. Грищенко. У ВНЗах виникли соціол. осередки на чолі з О. Якубою (Харків. університет), І. Поповою (Одес. університет), Л. Олесневичем (Львів. університет), Є. Суїменком (Дні­проп. університет). «Соціол. рух» 1960–70-х рр. охопив більшість провід. пром. під­приємств Харкова, Дні­пропетровська, Києва, Одеси, Львова, Запоріж­жя, де з економістів, право­знавців, філософів, психологів та істориків формували групи, бюро й від­діл. «завод. соціологів», більшість з яких проходила під­готовку на соціол. ф-тах вечір. університетів марксизму-ленінізму. За темпами роз­витку завод. Е. с. УРСР посідала перше місце серед ін. респ. СРСР. Практ. рекомендації й винаходи завод. соціологів Києва, Дні­пропетровська, Львова широко висвітлювали й пропагували ЗМІ, хоча їхнє впровадже­н­ня часто гальмували центр. органи влади, оскільки вони викривали тіньові сторони парт.-держ. політики щодо під­бору кадрів та їх просува­н­ня на пром. під­приємствах. Так, ві­домий у свій час соц.-екон. екс­перимент під на­звою «Пульсар» на Львів. ВО «Електрон» засудив 1972 Держ. комітет з праці та заробіт. плати при РМ СРСР за те, що він ніби-то сприяв поширен­ню законів капіталіст. конкуренції, хоча «Пульсар» лише удосконалював осн. принцип соціалізму «від кожного — за здібностями, кожному — за працею». Роз­робле­н­ня комплекс. заходів із роз­по­всюдже­н­ня та зміцне­н­ня демократ. засад у жит­тєдіяльності робітн. колективу тривалий час здійснювалось на Дні­проп. маш.-буд. заводі, аналог. проекти втілювалися у ВО «Дні­прошина» (Дні­пропетровськ), на Дні­проп. металург. заводі, заводах «Арсенал» і «Шляхбудмаш» (обидва — Київ).Під впливом соц.-екон. і політ. змін, що від­булися в Україні після 1991, та здобутків світ. соціол. думки значно роз­ширився предмет. про­стір Е. с., до якого разом зі складовими екон. діяльності — моде­л­лю економіки, товарно-пром. обігу, приватизації власності, інвестува­н­ня виробництва, отрима­н­ня прибутку та його роз­поділу, спожива­н­ня товарів, рекламува­н­ня банків. діяльності, а також поряд із соц. чин­никами — матеріал. станом родини, зайнятістю, без­робі­т­тям, положе­н­ням працівників у системі екон. від­носин, конкуренцією, кризою, під­приємливістю, адаптацією, протест. вимогами тощо, уві­йшли зумовлені соц.-екон. від­носинами чин­ники сві­домості й психології людей (мотиви, установки, очікува­н­ня, преференції, соц. самопочу­т­тя, амбівалент. стан, де­пресія, де­привація та ін.). Пере­лічені та ін. складові предмет. простору Е. с. пере­хрещуються в такій центр. її категорії, як економічна поведінка. Деякі соціологи (напр., А. Верховин) вважають Е. с. наукою про екон. поведінку людей. Поміт. роз­виток Е. с. зумовив створе­н­ня 1991 від­повід. від­ділу в Ін­ституті соціології НАНУ (Київ), спів­роб. якого працюють над роз­вʼяза­н­ням ключових про­блем під­приємниц. діяльності, роз­витку соц. механізмів приватизац. процесів; від­стежують шляхи змін екон. поведінки насел. України і його екон. культури та ін. нагал. про­блеми сучас. укр. су­спільства.

Літ.: Заславская Т. И., Рывкина Р. В. Социология экономической жизни. Новосибирск, 1991; Економічна соціологія: Навч. посіб. К., 1997; Верховин В. И. Экономическая социология. Москва, 1998; Суименко Е. И., Ефременко Т. О. Homо economicus современ­ной Украины. Поведенческий аспект. К., 2004.

Є. І. Суїменко

Завантажити статтю