Жива церква

Визначення і загальна характеристика

ЖИВА́ ЦЕ́РКВА Ін. назви — Син­одальна, або Обновленська Церква. З ініціативи ГПУ у травні 1922 в Москві створ. альтернативне до патріарха Тихона (Бєлавіна) Вище церк. упр. Фундаторами Ж. Ц. були протоі­єрей О. Введенський, єпис­копи Антонін (Грановський) та Леонід (Скобєєв). В Україні Ж. Ц. проголошено 25 жовтня 1923 на Соборі в Харкові, митрополитом обрано Пимена (Пєгова), котрий спів­працював з ГПУ, як також архі­єпис­коп Донський Андрій (Одинцов), протоі­єрей Б. Дикарев (секр. Синоду) та ін. Боротьбі з православʼям в СРСР сприяло законодавство, що до­зволяло пере­давати храми з під­порядкува­н­ня однієї Церкви іншій; роз­хитува­н­ня реліг. сві­домості стало наслідком організації в кожній із Церков аналог. структур (академій, шкіл) та оформле­н­ня своїх особливостей, зокрема й у богослужін­ні. Таким чином, Ж. Ц. отримала в роз­порядже­н­ня Києво-Печер. лавру (1925 тут від­крито Київ. вищу богослов. школу) і Володимир. собор, восени 1925 — Андріїв. церкву. При пере­дачі храмів зникали або були знищені церк. й заг.-істор. цін­ності, як, напр., втрачено великий архів Троїц. церкви (грудень 1924). Головною в Україні — Харківською (столичною до 1934) — єпархією керували митрополити Пимен (Пєгов, 1923–34) та Андрій (Одинцов, 1935–36); Київською — митрополити Тихон (Василевський, 1923–24), Інокентій (Пустинський, 1924–28), Ювеналій (Машковський, 1928–29), Пимен (Пєгов, 1934–35), Александр (Чекановський, 1935–37); Луганською — архі­єпис­коп Фотій (Тапіро, 1928–31), митрополит Анатолій (Соколов, 1933–35); ці єпархії існували найдовше. Після пере­несе­н­ня 1934 столиці УСРР до Києва київ. кафедру Ж. Ц. за­ймали митрополити з титулом «Київський і всієї України» — замість давнішої форми «Київський і Галицький». Зі­ставле­н­ня від­повід. єпархій в Обновлен. та Старословʼян. (Тихонів.) Церквах показує, що в першій сан ієрарха був, як правило, вищий. Стрижнем церк. упр. Ж. Ц. стали колишні тихонів. владики, на вакантні кафедри закликали священиків та єпархіал. архієреїв. Окрім того, ГПУ надавало щомісячну допомогу й оплачувало окремі заходи Ж. Ц., також їй, на від­міну від незареєстров. Старословʼян. Церкви, на­дано широкі видавн. можливості: засн. ж. «Живая Церковь» (Київ, 1922, ред. о. М. Бережний), «Голос православной Украины» (1925) і «Український православний благовісник» (1926; обидва — Харків, ред. протоі­єрей П. Фомін). Для успішнішої боротьби проти УАПЦ у травні 1925 на Всеукр. поміс. соборі обновленців проголошено автокефалію Ж. Ц., затв. у жовтні на Всесоюз. соборі. Зважаючи на матеріал. про­блеми сх. патріархів, моск. держ. апарат на користь Ж. Ц. провів кардинал. заходи у між­нар. мас­штабі. Так, Ж. Ц. одержала під­тримку Вселен. патріарха Василія ІІІ, а через моск. Священ. Синод — і від патріарха Єрусалимського Даміана. На 3-му Соборі Ж. Ц. (травень 1928) у присутності пред­ставника Вселен. патріархату архімандрита Василія (Димопуло) затв. статут Церкви і прийнято спец. по­станову «Про липківщину», якою засуджено УАПЦ і по­становлено ліквідувати її. Проте після досягне­н­ня угоди з тихонів. митрополитом Сергієм (Страгородським) (див. Декларація митрополита Сергія 1927) інтерес влади до Ж. Ц. по­ступово зник. Ліквідацію її кафедр та всієї мережі роз­почато з периферії: у січні 1929 ін­спіровано зверне­н­ня робітників Черкас. держ. друкарні до митрополита Пимена через місц. газету (від­разу перед­рук. у центральній) з від­мовою друкувати його журнал, «туманити мозки легковірних, роз­по­всюджуючи релігійні байки, що скеровані на затемре­н­ня трудящих». Не­вдовзі більшість духівництва Ж. Ц. за­знали ре­пресій, зокрема 4 грудня 1937 трійка при Київ. обл. упр. НКВС прийняла ріше­н­ня про роз­стріл первоієрарха Ж. Ц. Александра (Чекановського), 8 травня 1938 — архі­єпис­копа Мелетія (Фоміна). 1943 покая­н­ням єпис­копа Ювеналія (Машковського) перед патріархом Сергієм завершилася історія Ж. Ц. в Україні.

Літ.: Manuil (Lemeševskij), Metropolit. Die Russischen Orthodoxen Bischofe von 1893 bis 1965: Bio-Bibliographie. Teil 1–6. Erlangen, 1979–89; Білокінь С. І. Православні єпархії України 1917–1941 рр. // Істор.-геогр. дослідж. на Україні: Зб. наук. пр. К., 1992; Поспеловский Д. В. Рус­ская Православная Церковь в ХХ веке. Москва, 1995; Краснов-Левитин А. Э., Шавров В. М. Очерки по истории рус­ской церковной смуты: (20-е — 30-е гг. ХХ в.). Москва, 1996.

С. І. Білокінь

Завантажити статтю