Жива церква

ЖИВА́ ЦЕ́РКВА Ін. назви – Синодальна, або Обновленська Церква. З ініціативи ГПУ у травні 1922 в Москві створ. альтернативне до патріарха Тихона (Бєлавіна) Вище церк. упр. Фундаторами Ж. Ц. були протоієрей О. Введенський, єпископи Антонін (Грановський) та Леонід (Скобєєв). В Україні Ж. Ц. проголошено 25 жовтня 1923 на Соборі в Харкові, митрополитом обрано Пимена (Пєгова), котрий співпрацював з ГПУ, як також архієпископ Донський Андрій (Одинцов), протоієрей Б. Дикарев (секр. Синоду) та ін. Боротьбі з православ’ям в СРСР сприяло законодавство, що дозволяло передавати храми з підпорядкування однієї Церкви іншій; розхитування реліг. свідомості стало наслідком організації в кожній із Церков аналог. структур (академій, шкіл) та оформлення своїх особливостей, зокрема й у богослужінні. Таким чином, Ж. Ц. отримала в розпорядження Києво-Печер. лавру (1925 тут відкрито Київ. вищу богослов. школу) і Володимир. собор, восени 1925 – Андріїв. церкву. При передачі храмів зникали або були знищені церк. й заг.-істор. цінності, як, напр., втрачено великий архів Троїц. церкви (грудень 1924). Головною в Україні – Харківською (столичною до 1934) – єпархією керували митрополити Пимен (Пєгов, 1923–34) та Андрій (Одинцов, 1935–36); Київською – митрополити Тихон (Василевський, 1923–24), Інокентій (Пустинський, 1924–28), Ювеналій (Машковський, 1928–29), Пимен (Пєгов, 1934–35), Александр (Чекановський, 1935–37); Луганською – архієпископ Фотій (Тапіро, 1928–31), митрополит Анатолій (Соколов, 1933–35); ці єпархії існували найдовше. Після перенесення 1934 столиці УСРР до Києва київ. кафедру Ж. Ц. займали митрополити з титулом «Київський і всієї України» – замість давнішої форми «Київський і Галицький». Зіставлення відповід. єпархій в Обновлен. та Старослов’ян. (Тихонів.) Церквах показує, що в першій сан ієрарха був, як правило, вищий. Стрижнем церк. упр. Ж. Ц. стали колишні тихонів. владики, на вакантні кафедри закликали священиків та єпархіал. архієреїв. Окрім того, ГПУ надавало щомісячну допомогу й оплачувало окремі заходи Ж. Ц., також їй, на відміну від незареєстров. Старослов’ян. Церкви, надано широкі видавн. можливості: засн. ж. «Живая Церковь» (Київ, 1922, ред. о. М. Бережний), «Голос православной Украины» (1925) і «Український православний благовісник» (1926; обидва – Харків, ред. протоієрей П. Фомін). Для успішнішої боротьби проти УАПЦ у травні 1925 на Всеукр. поміс. соборі обновленців проголошено автокефалію Ж. Ц., затв. у жовтні на Всесоюз. соборі. Зважаючи на матеріал. проблеми сх. патріархів, моск. держ. апарат на користь Ж. Ц. провів кардинал. заходи у міжнар. масштабі. Так, Ж. Ц. одержала підтримку Вселен. патріарха Василія ІІІ, а через моск. Священ. Синод – і від патріарха Єрусалимського Даміана. На 3-му Соборі Ж. Ц. (травень 1928) у присутності представника Вселен. патріархату архімандрита Василія (Димопуло) затв. статут Церкви і прийнято спец. постанову «Про липківщину», якою засуджено УАПЦ і постановлено ліквідувати її. Проте після досягнення угоди з тихонів. митрополитом Сергієм (Страгородським) (див. Декларація митрополита Сергія 1927) інтерес влади до Ж. Ц. поступово зник. Ліквідацію її кафедр та всієї мережі розпочато з периферії: у січні 1929 інспіровано звернення робітників Черкас. держ. друкарні до митрополита Пимена через місц. газету (відразу передрук. у центральній) з відмовою друкувати його журнал, «туманити мозки легковірних, розповсюджуючи релігійні байки, що скеровані на затемрення трудящих». Невдовзі більшість духівництва Ж. Ц. зазнали репресій, зокрема 4 грудня 1937 трійка при Київ. обл. упр. НКВС прийняла рішення про розстріл первоієрарха Ж. Ц. Александра (Чекановського), 8 травня 1938 – архієпископа Мелетія (Фоміна). 1943 покаянням єпископа Ювеналія (Машковського) перед патріархом Сергієм завершилася історія Ж. Ц. в Україні.

Літ.: Manuil (Lemeševskij), Metropolit. Die Russischen Orthodoxen Bischofe von 1893 bis 1965: Bio-Bibliographie. Teil 1–6. Erlangen, 1979–89; Білокінь С. І. Православні єпархії України 1917–1941 рр. // Істор.-геогр. дослідж. на Україні: Зб. наук. пр. К., 1992; Поспеловский Д. В. Русская Православная Церковь в ХХ веке. Москва, 1995; Краснов-Левитин А. Э., Шавров В. М. Очерки по истории русской церковной смуты: (20-е – 30-е гг. ХХ в.). Москва, 1996.

С. І. Білокінь

Рекомендована література

Manuil (Lemeševskij), Metropolit. Die Russischen Orthodoxen Bischofe von 1893 bis 1965: Bio-Bibliographie. Teil 1–6. Erlangen, 1979–89;
Білокінь С. І. Православні єпархії України 1917–1941 рр. // Істор.-геогр. дослідж. на Україні: Зб. наук. пр. К., 1992;
Поспеловский Д. В. Русская Православная Церковь в ХХ веке. Москва, 1995;
Краснов-Левитин А. Э., Шавров В. М. Очерки по истории русской церковной смуты: (20-е – 30-е гг. ХХ в.). Москва, 1996.