Житло

ЖИТЛО́ — споруда або приміще­н­ня, при­значені для термінового чи тривалого прожива­н­ня людей. Осн. ознакою Ж. є обовʼязкова наявність при­строю для приготува­н­ня їжі та опалюва­н­ня: від­критого вогнища чи закритого — печі. Ж. буває природне чи штучно створене людиною сховище (споруда) для захисту від не­сприятливої дії природно-кліматичних чин­ників (холоду, спеки, атмо­сферних опадів, вітру), хижаків, ворогів, а в сучасних умовах — для створе­н­ня здорових умов праці та від­починку, вихова­н­ня дітей, від­новле­н­ня сил, забезпече­н­ня потреб особистої гігієни тощо. Ж. завжди від­повід­ає соц.-екон. умовам життя су­спільства, рівню роз­витку продуктив. сил, культурно-побут. і нац. традиціям, кліматич. особливостям території та рівню буд. техніки. Під час спорудже­н­ня Ж. дуже важливо враховувати екол., соц. та етнічні особливості певної людської спільноти. В Україні від липня 2004 облік Ж. ведеться за осн. формами власності: держ., комунал. та приватною. Сукупність житл. приміщень, включаючи житл. будинки, спец. будинки (гуртожитки, притулки, будинки-інтернати для громадян похилого віку та інвалідів — дорослих і дітей, дит. будинки, інтернати при школах і школи-інтернати), квартири, службові житл. приміще­н­ня, ін. житл. приміще­н­ня у придат. для прожива­н­ня будівлях, формує житловий фонд. Людина більшу частину життя проводить у Ж., тому житл. умови значною мірою ви­значають стан її здоровʼя та праце­здатність.

І. І. Ткаченко

Під Ж. ро­зуміють не лише житл. будівлю, а й дім у широкому значен­ні, зокрема населений пункт (село, містечко, місто), край (місцевість, область, р-н), країну, сукупність заселених людиною частин Земної кулі. Воно є певним символом захисту від зовн. хаосу, повʼязує з минулими поколі­н­нями родини.

Найдавніше Ж. на Землі — овальне викладе­н­ня із камі­н­ня 4,3 × 3,7 м — виявлено у нижніх шарах Олдувай. між­гірʼя (Танзанія, 1,8 млн р. тому), у Європі подібну кон­струкцію роз­копано побл. Праги, у місцевості Пшезлетіце (бл. 700 тис. р. тому). Для будівель кінця ран­нього Ашелю — Більцінґслебен на Пн. Тюринґії (Німеч­чина) та Терра-Амата побл. Ніцци (Франція) — була вже характерна наявність вогнищ (400–300 тис. р. тому). Найдавніші Ж. первіс. людини на території України типу чумів, вкритих шкурами (стоянка Молодове-1 побл. колиш. с. Молодове Сокирян. р-ну Чернів. обл., яке нині затоплене водами Дністров. водо­сховища), а також житл. печери з пере­городками з кісток мамонтів (грот Чокура у Сімферополі) належать до мустьєр. періоду (50–40 тис. р. тому). У с. Межиріч Канів. р-ну Черкас. обл. досліджено залишки двох ярангоподіб. назем. Ж., для побудови цоколю і каркаса яких викори­стано кістки бл. 130 мамонтів (15–14 тис. р. тому; каркас одного Ж. з Межиріц. стоянки від­творено в Палеонтол. музеї Нац. наук.-природн. музею НАНУ в Києві). Побл. с. Пушкарі Новгород-Сівер. р-ну Черніг. обл. (стоянка Пушкарі-1) у лесоподібних су­глинках простежено витягнуту за­глибину 12 × 4,5 м, заповнену кістками та бивнями мамонтів, із трьома роз­таш. по осі вогнищами — рештки трисекц. житл. кон­струкції. У мезоліті пере­важали легкі тимчас. Ж., а у неоліті зʼявилися стаціонарні з глини, камі­н­ня та дерева. Загалом перші Ж. були однокамерними (не поділені на внутр. приміще­н­ня). У їх периферій. частині влаштовували настили, нари, лави, там первісні люди від­почивали, за­ймалися ручною працею; разом родина збиралася побл. свого символіч. центру, функції якого від певного часу виконувало вогнище. Ж. з вогнищем у центрі поширене на Кавказі: в азербайджанців — карадам, вірмен — глхатун, грузинів — дарбазі (напів­землянка або наземне Ж. з камʼяними стінами та склепи­стою стелею; у центрі стелі — світлодим. отвір). Перші Ж. з багатьма вогнищами — видовжені будинки шир. 4–5 м — виявлено у памʼятках віл­лендорф.-костенків. культур. єд­ності в Пенсевані (Франція). У полігам. сімʼї кожна з дружин разом з дітьми могла мешкати в окремій будівлі. Якщо спочатку для глави сімʼї, чоловіків, жінок, дітей, а також для реліг. обрядів, приготува­н­ня та вжива­н­ня їжі, праці та від­починку від­водили окремі частини єдиного житл. простору, то з появою багатокамер. Ж. на поч. неоліту — від­сіки та окремі приміще­н­ня — спальня, кухня (їдальня), вітальня, «жін. половина». Багатокамерні Ж. й донині інколи формують внаслідок добудови до однокамер. Ж. госп. приміщень — сіни, комора, їдальня, хлів, клуня. Їх роз­ташовують і окремо: хаотично; групуючи в за­мкнутий (будівлі щільно прилягають одна до одної, утворюючи внутр. про­стір) і неза­мкнутий двори. Ділянку землі разом з Ж. і усіма госп. будівлями часто огороджують. В Україні житл. будинки та госп. приміще­н­ня в комплексі, який утворює за­мкнутий, здебільшого прямокут., дворик (ґражда), будують гуцули. Подальше ускладне­н­ня структури та внутр. планува­н­ня Ж. повʼязане з появою багатоповерх. будівель (за­звичай 2 поверхи: 1-й мав госп., 2-й — житл. при­значе­н­ня; на 3-му поверсі, як правило, роз­ташовували спальні та комори). Роз­виток багатоповерх. Ж. спричинений змінами архіт. стилів. Багатоквартирні будинки зʼявилися у 1-му тис. до н. е. на Давньому Сході та в антич. містах. У 19 ст. це був осн. тип міського Ж. За твердже­н­ням угор.-канад. фахівця з давньої архітектури Н. Шуноєра, існує 3 осн. категорії Ж.: Ж., які виникли до зародже­н­ня міст; «сх. міські» Ж. (будинки давніх греків і римлян, традиц. міські будинки в Китаї, Індії та мусульман. країнах); «зх. міські» Ж. (міські будинки середньовіч­чя та епохи Від­родже­н­ня, а також будинки, зокрема й квартир. типу, 19–20 ст.). Спорудже­н­ня перших стаціонар. Ж. було властиве осілим і напів­осілим народам, які за­ймалися землеробством і рибальством. Викори­ста­н­ня того чи ін. матеріалу залежить від природ. умов. У ліси­стій місцевості осн. буд. матеріалом є дерево; у степ., напів­пустел. і пустел. р-нах осн. тип Ж. — каркасні, обмащені глиною та глинобитні будівлі або будинки з сирцевої цегли; з роз­витком міст і монум. архітектури для будівництва почали використовувати обпалену цеглу, у 20 ст. — залізобетон; у гори­стій місцевості помешка­н­ня будують з камі­н­ня, часто у по­єд­нан­ні з глиною та деревом; у арктич. зоні ві­домі Ж. зі снігу (ескімос. іглу). Від природ. умов залежить також спів­від­ноше­н­ня між будівлею та рівнем ґрунту. Тимчас. Ж. характерні для су­спільств з кочовим і напів­кочовим способом життя — мисливців і збиральників, пастухів. Особливий тип кочового Ж. — шатро, встановлене на візку (кибитка), човні або санях (нарт. чум). Серед ін. Ж. людей — землянка (за­глиблене прямокутне або округле Ж. з пере­кри­т­тям із жердин або колод, засипаних землею), курінь (най­простіше легке укри­т­тя з жердин і палиць, укритих гілками, дерном, травою), намет (збірно-роз­бірна кон­струкція, при­значена для організації тимчас. поселень туристів, мандрівників, військовиків, пред­ставників мобіл. професій, зокрема ґрунто­знавців, археологів, геологів), юрта (пере­носне, пере­важно конусоподібне Ж. з жердин, укрите шкурами або повстю, у кочових і напів­осілих народів Центр. і Серед. Азії, Пд. Сибіру), яранга (пере­носне кругле Ж. чукчів, коряків і деяких ін. народів Пів­ночі, яке складається з вертикал. стінки, що має в основі коло, і коніч. покрівлі з жердя, накритого оленячими шкурами), вігвам (Ж. індіанців Пн. Америки, намет на каркасі, виготовлений з тонких стовбурів, укритих циновкою, корою або гілками), хатина (хижа, халабуда, халупа; бідний однокімнат. будинок), сакля (монум. камʼяна споруда жит. Кавказу, а також будинок з дерева, глини, керам. або саман. цегли з пласким дахом у Крим. горах), бурдюг (примітивне архаїчне козац. помешка­н­ня землянк. чи напів­землянк. типу, основа запороз. зимівників), хата-мазанка (стандартне Ж. саман. типу у поселе­н­нях сх. словʼян — в Україні, Білорусі, на Пд. Росії — донських та кубан. козаків), деревʼяна хата (зрубовий житл. будинок у сільс. ліси­стій місцевості України, Росії, Білорусі), дача (заміський будинок, який не використовують для по­стій. прожива­н­ня), сукка (вкрите зеленими гілками тимчас. Ж., у якому, згідно з біблей. заповід­дю, євреї зобовʼязані святкувати Сук­кот), палац (велика монум. парадна будівля, яка вирізняється своєю арх-рою, була першочергово резиденцією царів і найвищої знаті, від 13 ст. — деякі будівлі органів держ. влади), фортеця (укріплений пункт з міцними капітал. спорудами, по­стій. гарнізоном, різноманіт. запасами, при­значений для тривалої оборони), келія (Ж. монахів), гуртожиток, готель, мотель (готель для туристів, які подорожують на автомобілях і катерах), котедж (простий одно- або двоповерх. будинок з не­знач. житл. площею), таунгаус (комплекс малоповерх. комфорт. будинків, по­єд­наних боковими стінами), пентгаус (своєрід. особняк на даху багатоповерх. будинку або житл. площа на остан. поверсі), бунгало (легка позаміська будівля з верандами, роз­рахована на прожива­н­ня однієї сімʼї), вілла (комфорт. заміський будинок на декілька житл. кімнат), хмарочос (дуже високий багатоповерх. будинок; у США та Європі називають будівлі зав­вишки не менше 150 м; вище 300 м — надвисокі; найвищий житл. будинок України — комплекс «Корона» у Києві, 128 м).

А. І. Шушківський

Народне житло в Україні. Від­мін­ність природно-геогр. ознак та істор.-культур. умов роз­витку окремих регіонів України зумовили появу чотирьох типів нар. Ж.: пн.-поліс., центр.-лісо­степ. (з прав­обереж. та лів­обереж. під­типами), пд.-степ. та зх.-карпатського. Кожен з них побутував у кількох різновидах.

Пн.-поліс. тип Ж. виник у ліс. ареалі, довго був від­межований від економічно роз­винутіших лісо­степ. та степ. частин України; на­прикінці 19 — на поч. 20 ст. став своєрід. літописом прадав. зруб. будівництва. Ареал. своєрідність будівель поліщуків ви­значали однокамерні «рублені кліті» з хмизовими сіньми, влаштува­н­ня в них т. зв. стебки, їхнє пере­творе­н­ня у друге тепле житл. приміще­н­ня (т. зв. прихаток, теплуху, хатину, кухню із входом знадвору). Використовували різноманітні способи обробки зруб. стін: повністю від­криті, виділе­н­ня біле­н­ням лише вікон. отворів, промазки і біле­н­ня швів між вінцями, зрубу житл. частини або усієї споруди. Роз­маї­т­тя кон­структив. варіантів виверше­н­ня дахів, їхньої форми, способів та матеріалів покри­т­тя надавало своєрідності цьому Ж.: правічні при­йоми по­єд­на­н­ня стелі й даху в кон­структивну цілість у формах «горбатої», «трикутної», «пів­круглої» чи «аракуватої» стель «на пере­кладах» або «на самцях»; наявність старожит. елементів даху («куриці», «ринштаки», «кокошники», «вільчики», «закрилини»); зрубне опріч­чя, своєрідні при­строї для освітле­н­ня лучиною («світці», «посвіти») в темні години; волокові вікна — для часткового виводу диму від засобів освітле­н­ня. Видовжений силует Ж. складався з різновисот. зруб. клітей, зʼ­єд­наних суміж. стінами. При спіл. ареал.-типол. єд­ності пн.-поліс. Ж. на тер. його пошире­н­ня виділяли різновиди: зх. (волин.), центр. (житомир.-київ.) та сх. (черніг.-сіверський).

Центр.-лісо­степ. тип Ж. акумулював широкий спектр ознак: від поліс. зрубів до пд.-степ. турлуч. мазанок. Для будівництва Ж. цього регіону за­стосовували пере­важно каркасну, частково зрубну, а також без­каркасну (монолітну) техніки виведе­н­ня стін. Стіни покривали шаром глиняної обмазки й білили; ця ознака лісо­степ. Ж. набула статусу заг.-укр. символу укр. білої хати. На­прикінці 19 — на поч. 20 ст. масово поширилося оформле­н­ня побілених стін (навколо вікон. та двер. отворів, між­вікон. простінків, верх. фриз. та нижньої над­призьб. частин) поліхром. роз­писами — символ. оберег. знаками. Пере­важа­н­ня зернового землеробства зумовило масове викори­ста­н­ня соломи для покри­т­тя дахів (у більшості — чотири­схилі). У плановій структурі осн. було триподіл. Ж. із центр. положе­н­ням неопалюваного піччю вхід. приміще­н­ня — «сіней» та двобіч. від­носно них житл. частини з піччю — «хати» з одного боку, а з ін. — «хатини», «хатчини» з піччю чи «комори» — житл.-госп. частини без печі. Формувалися традиції прав­обереж. ареал. варіанта у горнилі влас. багатовік. культури та на основі буд. традицій країн Зх. Європи і Близького Сходу, з якими упродовж століть існував екон.-торг. та культур. взаємооб­мін. Це виявилося у принципах буд. техніки цього р-ну: способах виведе­н­ня каркас. стін (пере­важно горизонтал., заповнені деревʼяним тонкоміром, хмизом, глиносоломʼяними пере­веслами чи вальками); способах «поши­т­тя» соломʼяних дахів, звʼязаних сніпками з роз­винутою пластикою порядово горизонтально укладених східцями та високим гребенем під «кізлинами»; формі димовивід. при­строю печі у ви­гляді усіченої призми, нависаючої над припічком; типах пере­нос. меблів (лавок, скринь, за­склених роз­мальов. мисників, орнам.-різьблених шаф, точених столів, стільців). Тут побутували варіанти турлуч. техніки виведе­н­ня стін, пере­носні низькі столики-стільчики та своєрідні способи їх викори­ста­н­ня для вжива­н­ня їжі: сидячи навпочіпки на глиняній долівці чи на деревʼяному настилі в хаті («на полу»). Прикордон­не роз­ташува­н­ня прав­обереж. лісо­степ. регіону з Польщею на Зх., карпат. та степ. ареалами України на Пд. сприяло також збагачен­ню елементами цих типів нар. Ж. У межах прав­обереж. варіанта Ж. виділяють центр.-київ., поділ. та галиц.-львів. різновиди; на їх пластич. світлотіньовій мальовничості по­значився вплив європ. барок. рис. Основою традиц.лів­обереж. варіанта стала взаємодія різноареал. архіт.-буд. досвіду укр. селян-утікачів, які освоювали ці землі на правах вільної «за­йманщини», зводили Ж. згідно зі своїми віковими уявле­н­нями та використовуючи традиції білорусів і росіян. Це проявилося у побутуван­ні зруб. техніки виведе­н­ня стін одночасно з каркасною (виділялася вертикал. заповне­н­ням — т. зв. торчівкою) та способах поши­т­тя соломʼяних дахів роз­стеленою соломою, іноді прилитою зверху рідким глиняним роз­чином. У долинах річок як покри­т­тя використовували очерет, снопи якого (як і солому) вʼязали до лат, а «мітелки» пускали схилом даху; роги даху «вишивали» «страпаками» (соломʼяний — «китицями») або ж «мітелками»; верх викладали мʼятою соломою, під­кладаючи під неї щільно звʼязані снопи очерету і притискали «кізлинами» або прошивали «гребінкою» чи «кіскою» — здвоєними снопами очерету, закріпленими угорі «страпаками», а «мітелки» пускали схилами. Іноді верх притискували дашком із двох дощечок (т. зв. ринвою). Ви­ступаючий перед стінами широкий напуск стріхи під­тримували винесеними на попереч. балках та прогонах брусами («пі­дострішниками», «пі­дострішинами»), які під­пирали колонки («сішки»). Пі­дострішні бруси («красове дерево») мережили різьбленою лиштвою, випуски балок («дармовіси») на верх­ні вінці зрубу («ощепини») прикрашали профіл. різьбле­н­ням, асиметр. кон­структивно-тонал. виріше­н­ням окремих частин фасад. стіни, яке вказувало на при­значе­н­ня різних житл. приміщень. Ж. характеризувалося широкими виносами стріхи («під­дашками») від­носно стін. Декор.-художні при­йоми оформле­н­ня архіт. елементів (ґанків з фронтонами, кронштейнів, винос. балок, стовпчиків, наличників вікон), які під­тримували стріху, від­значалися різноманітністю різьблених орнам. мотивів (зубчиками, пів­розетками, ромбами) у ви­гляді наїв. селян. «ампіру». Сут­тєвим архіт. при­йомом зовн. оформле­н­ня була галерея, якою оточували частину фасад. стіни перед коморою чи входом у Ж., весь чільний фасад, а то й два, три чи навіть чотири фасади. Своєрідності Ж. надавав високо під­нятий над рівнем землі «помост» широких під­дашків із колонками («на сішках»). Стіни хати (рублені по кутках або сторчові з верби чи дуба) ставили на високо під­няті над землею палі, зовні обмазували товстим шаром глини по «риштовці» та білили крейдою. У край. пд.-сх. р-нах ареалу були поширені «миті хати», зведені з доброт. дубового буд. матеріалу. Стіни сіней («сінців») часто виходили за межі стін хати на рівень під­даш­шя, їх залишали небіленими у від­критому зрубі. У такий спосіб створювали своєрід. «ви­ступний» слобожан. тип плану Ж. «глаголем». Використовуючи різноманітні при­йоми різьбле­н­ня (контурне, профіл., нігтьове, наскрізне тощо), нар. майстри надавали Ж. худож. довершеності. Вікон­ниці, різьблене обрамле­н­ня вікон («налишники») та двері фарбували кольор. глинами або олій. фарбами пере­важно охристих тонів, прикрашали квітковим мальов. орнаментом або кольор. малюнками («крапками», «цвітками», «ружами», «пі­воніями»). У межах лів­обереж. варіанта виділили три різновиди Ж.: придні­пров.-пере­яслав., полтав. і слобожанський.

На формува­н­ня пд.-степ. типу Ж. вплинули традиції укр. нар. житлобудівництва й ін. народів, що у 19 — поч. 20 ст. заселяли цю територію. Від­сутність лісоматеріалів та природне багатство покладів глини, значна кількість соломи в умовах товар. землеробства сприяли масовому поширен­ню каркасно-плетеної та без­каркас. технік виведе­н­ня стін з обмазкою з двох сторін шаром глини та на­ступ. біле­н­ням. Тут широко використовували природ. камінь («дикарь») та штучно формовану з глини й соломи, висушену на сонці цеглу («сирівець», «лампач», «чамур»); своєрідності надавали намальовані на стіні та фронтонах кольор. глинами чи кріплені формовано-ліплені оберегові знаки. Крім соломи, для дво­схилих чи чотири­схилих дахів використовували очерет, черепицю, дерен. Облаштовуючи дво­схилі дахи, іноді за­стосовували архаїч. при­йом — обʼ­єд­на­н­ня даху з пере­кри­т­тям трикут. (дво­схилою) формою стелі, яка вгорі спиралася на центр. пов­здовжню балку-сволок. Кінці його заводили у вершину вертикал. фронтонів. Поруч із назем. типами Ж. («верховими хатами») будували напів­за­глиблені («пів­землянки») й за­глиблені («землянки»). Паралельно з традиц. триподіл. планувал. структурою, за якою з двох боків сіней роз­ташовували два житл. приміще­н­ня (одне з них неопалюване — парадна «чиста» хата); без­посередньо суміжно прибудовували до житл. хати в один ряд з нею під одновисотно спіл. чи різновисот. окремим дахом кілька госп. приміщень. У межах цього ареал. типу виділяли дністров.-дунай., причорномор. та приазов. різновиди.

Зх.-карпат. тип Ж. складався під впливом природно-геогр. умов гір. і перед­гір. краю від­повід­но до своєрідності землероб.-скотар. занять насел., істор.-культур. роз­витку окремих р-нів ареалу, генетично повʼязаних з культурою сх.-словʼян. народів та карпат.-балкан. ареалу. Типол. ознаки цього Ж.: зрубна техніка виведе­н­ня стін та покри­т­тя дахів хвой., буковими лісоматеріалами, роз­маї­т­тя різьблених поліхромно оформлених архіт. деталей. Своєрідності надавали специфіч. доповне­н­ням триподіл. житл. частини — прибудовою бокової комори з окремим на­двір. входом до неї або тильної з виходом до сіней. Для цього типу Ж. для захисту стін від атмо­сфер. опадів характерне влаштува­н­ня притул, під­дашків та галерей під знач. виносами чи спусками даху хати. Печі з навіс. комином над припічком іноді обкладали мальов. поливʼяними кахлями. В укр. горян побутував широкий спектр обряд.-магіч. значень складових частин Ж. та його архіт.-кон­структив. елементів. На тлі ареальнотипол. спільності ознак карпат. типу Ж. виділяли такі різновиди: лемків., бойків., гуцул., під­горян.-закарп., а також два маргінал.-пере­ходових: верховин.-русин. та покутський.

Т. В. Космина

Завантажити статтю