Духовенство

Визначення і загальна характеристика

ДУХОВЕ́НСТВО Інша назва — духівництво. Осн. зміст терміна «Д.» ви­значається положе­н­нями Нового Завіту про нову людину, яка має Дух Христовий і служить Святому Духові. Водночас існує традиція, повʼязана з особливою групою послідовників Ісуса Христа (первісно це були 12 апостолів), якій він пере­дав владу берегти й поширювати правду віри, на­вчати вірних, здійснювати таїнства. По вознесін­ні Христа апостоли стали висвячувати священиків шляхом обряду покла­да­н­ня на них своїх рук. Згодом чисельність апостолів зросла до 70, вони продовжували практику висвяче­н­ня священиків та їх помічників, пізніше на­званих дияконами. У після­апостол. часи роз­почалася диференціація осіб, які служать у Церкві, зросла їх кількість. Від 4 ст., коли християнство стало держ. релігією в багатьох країнах Європи, Близького Сходу та Пн. Африки, Д. значно роз­ширило свої права. У Франкській імперії Карла Великого Д. отримало особисту недоторкан­ність, під­порядкува­н­ня церк. суду, звільне­н­ня від податків, гарантоване утрима­н­ня (земельні угі­д­дя, церк. десятина, плата за треби тощо). У такому ж напрямку провадилася і церк. політика Візантії. Одночасно для священ­нослужителів ви­значався освіт. ценз, висувалися високі морал. вимоги, сер­йозні обмеже­н­ня (заборона, за деякими винятками, за­йматися світськими справами та роз­вагами; скромний одяг тощо). Згідно з правилами Православ. Церкви, до складу Д. входять дві категорії осіб: священ­нослужителі 3-х ступ. священства (1-й — диякони; 2-й — священики (ієреї); 3-й — єпис­копи) та церковнослужителі, які не мають священичого сану (іподиякони, дяки, регенти, паламарі). У Катол. Церкві церковнослужителі звичайно не входять до складу Д. Гол. роль серед Д. належала і належить священ­нослужителям, яких висвячують через таїнство священства шляхом рукопокла­да­н­ня (хіротонії). Першорядне місце належить єпис­копу (архі­єпис­копу, вікарію, митрополиту, патріарху), який має право на зверше­н­ня таїнства священства, освяче­н­ня мира для таїнства миропомаза­н­ня, освяче­н­ня престолів і церк. антиминсів, без чого неможливе здійсне­н­ня таїнства Святої Євхаристії (Літургії). Чинопослідовність та особливості архі­єрей. (єпис­коп.) богослужі­н­ня викладено в Богослужбових книгах. Єпис­коп є предстоятелем спільноти вірних. Священик (ієрей, пресвітер) — ієрархічно залежний від єпис­копа, хоч і рівний йому в богослужін­ні, — через рукопокла­да­н­ня від єпис­копа отримує право звершувати всі церк. служби, але, на від­міну від єпис­копа, не звершує таїнство рукопокла­да­н­ня. Диякони не правлять само­стійно богослужі­н­ня і не чинять таїнства. Зі стану Д. можна добровільно вийти чи бути виведеним з нього за істотні провин­ності, або коли буде ви­знано, що висвяче­н­ня було недійсним (у такому разі колишні священ­нослужителі не можуть бути допущені до престолу й брати участь у богослужін­ні як духовні особи). Священ­нослужителі повин­ні вести зразковий спосіб життя, пере­бувати й служити у власній парафії (за деякими винятками), по­стійно ви­вчати теологію або за­йматися самоосвітою; їм заборонено грати в азартні ігри, полювати на тварин, служити добровольцями в армії та ін. Православне Д. традиційно поділяється на біле й чорне. Біле складається з Д. 1-го й 2-го ступеня священства: дияконів (протодияконів), ієреїв, протоієреїв, пресвітерів (священиків у кафедрал. соборах) та прото­пресвітерів. До чорного Д. належать монахи (ієродиякони, ієромонахи) та єпис­копат. До духов. стану в певні періоди формально належали й церковнослужителі, тобто служителі Церкви, які не мали ступ. священства — іподиякони, дяки, псаломники тощо. За місцем служби Д. поділялося на кафедрал., парафіял., домове, військ., придворне, закордон­не. У Катол. Церкві існує такий самий, як і в Православ., принцип ієрархії священ­нослужителів, але у латин. обряді для всіх них є обовʼязковим целібат (без­шлюбність). Згідно з вче­н­ням Катол. Церкви, єдиним главою Церкви на землі ви­знається тільки рим. єпис­коп (папа), який у своїй діяльності спирається на роз­галужений церк.-адм. апарат (курії єпис­копів, колегії кардиналів). Єпис­копи мають свої духовні ради — капітули каноніків.

Д. на тер. сучас. України по­стало від перших десятиліть історії християнства. Спершу на пд. теренах виникло 6 єпархій, під­порядков. Кон­стантиноп. патріархату, — Скіф., Херсон., Ґотська, Сурозька, Фульська й Боспорська. Ві­домо про 12 єпис­копів Скіф. єпархії, першим з яких був Євангелик (кін. 2 ст.), — вони та ін. єпис­копи брали участь у вселенських і помісних соборах Візант. імперії 4–9 ст. Подальше пошире­н­ня християнства на укр. землях повʼязане з іменами св. рівно­апостольних Кирила і Мефодія. За часів ран­нього християнства на тер. сучас. України виникли парафії. Найвагомішу роль у за­проваджен­ні християнства в Київ. Русі ві­ді­грав київ. князь Володимир Святославович, котрий за­просив з Візант. імперії православне Д., найбільше — греків та пд. словʼян (болгар, македонців, сербів). Першим митрополитом Русі був Михаїл, якого при­значено з благослове­н­ня Кон­стантиноп. патріарха. Від­тоді митрополити та єпис­копи ві­ді­гравали важливу роль у су­спільно-політ. житті Русі: брали участь у засі­дан­ні княжих дум, виконували дипломат. доруче­н­ня тощо. На­прикінці 10 — поч. 13 ст. утвор. перші єпархії Київ. митрополії (усього понад 10), зокрема Білгород., Пере­яслав., Черніг., Юрʼїв. (пізніше — Канів.), Пере­миська, Володимир. (від кін. 18 ст. — Володимир-Волин.), Галиц., Угров. (пізніше — Холм.), Луцька. Крім Київ., в 11 ст. певний час існували Черніг. та Пере­яслав. митрополії, які мали статус титулярних. Одночасно роз­вивалася мережа монастирів, і, порівняно з грецьким, монастир. статут на Русі був суворішим. Братія само­стійно обирала ігумена (кер. обителі) та вирішувала госп. справи. Церк. устав Володимира Святославовича окреслив коло питань стосовно Д. До остан­нього належали священ­нослужителі та церковнослужителі із членами їхніх родин, ченці, проскурниці, особи, які пере­бували під церк. покровительством, церк. під­дані, а також хворі, каліки, вільновід­пущеники, стран­ники, — всі вони під­лягали лише церк. суду. На від­міну від Візантії, світська влада на Русі не мала права втручатися в церк. справи. Володимир Святославович узаконив певні привілеї для Д., насамперед церк. десятину, яку мали сплачувати світські особи на користь Церкви. Значна її частина при­значалася на доброчин­ність, а також на суд. мита для єпис­копів і митрополита. За давньою традицією, кожна парафія сплачувала певну суму грошей єпис­копу, а остан­ній — митрополиту. У 10–11 ст. Д. утримувалося пере­важно за рахунок держ. скарбу. Князь та ін. особи надавали Церкві різні земельні угі­д­дя, які по­ступово стали гол. джерелом церк. прибутків, що дало змогу від­мовитися від десятини й держ. опіки. Нижче Д. жило пере­важно за рахунок плат за треби (хреще­н­ня, вінча­н­ня, похова­н­ня то-що). Практично все Д. було виборним. Формувалися крилоси (клироси) — церк.-адм. апарат зі священиків, на чолі якого стояв єпис­коп. намісник. Крилоси допомагали єпис­копу в упр. єпархією, виконували суд. функції, роз­глядали кандидатури на висвяче­н­ня дияконів чи священиків. Діяли також ієрей. собори (зі­бра­н­ня священиків), які виконували роль дорадчих органів або ж вирішували повсякден­ні справи в межах своєї компетенції. З давніх часів ві­домі православні братства, які пізніше (16–17 ст.) ві­діграли роль в обороні Православ. Церкви від катол. екс­пансії.

Втрата держ. незалежності Русі-України негативно по­значилася на становищі православ. Д., яке почало за­знавати дис­кримінації, було змушене сплачувати податки; посилилося втруча­н­ня світських осіб у внутр. справи Церкви. Берестей. церк. унія 1596 та Ужгород. церк. унія 1646 привели до утворе­н­ня Української Греко-Католицької Церкви. Д. в УГКЦ первісно не мало значних від­мін­ностей від православ., але пізніше, головно після собору у м. Замойсця 1720, такі від­мін­ності стали виразнішими. 1620–21 від­родилася ієрархія УПЦ, яка завдяки митрополиту Петрові Могилі була 1633 легалізована в Речі Посполитій. Укр. Д. від­значалося тоді від­носно високим рівнем освіченості, зробивши вагомий внесок також у роз­виток культури й науки. Визв. війна під проводом Б. Хмельницького покінчила з дис­кримінацією Православ. Церкви на тер. Геть­манщини — УПЦ стала держ. і єдиною Церквою, що зміцнило і статус православ. Д. в укр. су­спільстві, під­несло його роль у політ., громад. й культур. житті. Однак незабаром, після під­писа­н­ня Пере­яслав. статей 1659, роз­почався планомір. на­ступ на УПЦ з боку цар. уряду й РПЦ. 1685–86 Київ. митрополію під­порядковано Моск. патріархату, знищено її соборноправні традиції, виборність духов. посад, починаючи від паламаря. Водночас різко погіршилося становище православʼя на Прав­обереж. Україні, де панівні кола Речі Посполитої від­новили пере­слідува­н­ня, насаджуючи унію; після поділів Польщі 1772, 1793, 1795 реліг. ситуація тут різко змінилася: унію скасовано, а діяльність Катол. Церкви істотно обмежено. На початку 18 ст. Д. за­знало широкої реформи. Петро І юридично ліквідував патріаршество, затвердивши Духов. регламент 1721, згідно з яким встановлювалося верховенство Синоду, що ним керував обер-прокурор, але формально його очолював цар. Отже, главою Церкви став світський правитель Рос. імперії, що суперечило Святому Письму. 1718 Петро І затвердив штат Д., який почав діяти від 1722. Ці заходи при­скорили формува­н­ня Д. як стану. Священиків, які не мали парафій, пере­ведено в податний стан. Церк. влада стала цілком під­порядкована світській, Синод пере­творився, по суті, на мін-во цар. уряду з реліг. справ. Вища ієрархія Київ. митрополії при­значалася Синодом, від 1799 на київ. митрополитів висвячували пере­важно росіян. Якщо раніше ієрархія й більшість церк. посад формувалися пере­важно з чорного Д., до лав якого міг вступити кожен, то від 1786 Д. почало поповнюватися пере­важно вихідцями зі свого ж стану; якщо раніше укр. ченці не вповні роз­ривали звʼязки зі світом (зберігали право власності, спадку тощо), то за правлі­н­ня імператриці Катерини II здійснено секуляризацію монастир. земель, яка су­проводжувалася закри­т­тям монастирів, повʼязаних з козацтвом; на решту обителей поширено норми, типові для рос. монастирів. Від часів Петра І від­бувалося скороче­н­ня чисельності чернецтва, монастирів, за Анни Іванівни постригали в ченці тільки овдовілих священиків та дияконів. На­прикінці 18 ст. кількість монастирів зменшилася від 1072 до 452. Також за Петра І та Анни Іванівни введено обмеже­н­ня для козац. стану, пред­ставники якого доти вільно висвячувалися в біле Д. Петро І заборонив укр. мову в друк. церк. ви­да­н­нях, а від 25 травня 1817 обмежено функції Києво-Могилян. академії. З ін. ж боку, цар. уряд, прагнучи лояльного ставле­н­ня до себе, надавав укр. Д. певні права, що зна­йшло під­тримку в середовищі осіб, які бажали зрівня­н­ня з дворянством або принаймні ви­зна­н­ня між­становою групою на зразок військових. Проте царат зарахував Д. до серед. стану, поруч із міщанством. Павло І повернув Д. частину конфісков. раніше церк. земель; також поліпшилася організац. структура РПЦ: 1797 єпархії поділено на благочинія (благочин­ні округи), які обʼ­єд­нували 10–30 парафій. 1808 скасовано тілесні покара­н­ня для священиків та дияконів (1862 ця норма поширилася на всіх церковнослужителів і чл. їх сімей). Пізніше Д. почали нагороджувати орденами, що мало певне значе­н­ня для отрима­н­ня духов. особами спадкового дворянства; впроваджено також нагородже­н­ня почес. головними уборами (скуфією, камілавкою, митрою), а також наперсними хрестами (ця практика існує й нині). 1863 випускники духов. семінарій ді­стали право вступати до університетів, 1864 дітям Д. до­зволено на­вчатися в г-зіях, а 1866 — вступати до військ. училищ. 1867 скасовано станові обмеже­н­ня для вступу до духов. семінарій. 1869–71 цар. уряд виключив із духов. стану осіб, які не мали сну й не були на церк.-служб. посадах (півчі, церк. сторожі, дзвонарі тощо), ліквідував спадкові парафії, але по­дбав про поліпше­н­ня матеріал. стану Д., особливо вищого. Від 1876 держ. пенсіями забезпечено протодияконів, від 1880 — дияконів. Таке зроще­н­ня РПЦ з царатом при­звело до пере­творе­н­ня Д. на опору самодержавства та послабило його звʼязок із су­спільством.

Після більшов. пере­вороту 1917 Церкві довелося діяти в умовах червоного терору, політики во­йовничого атеїзму. У 1920-х рр. в Україні знищено більшу частину Д., конфісковано церк. майно (шпиталі, дит. притулки, школи тощо), роз­почато масові руйнації або при­стосува­н­ня під госп. та громад. споруди храмів і монастирів (див. Антирелігійна пропаганда та Антирелігійний терор). У роки Визв. змагань 1917–21 по­стала Українська Автокефальна Православна Церква, яка почала повертати укр. мову та традиції в богослужі­н­ня, за­провадила деякі ново­введе­н­ня (Д. до­зволено носити світський одяг і зачіски, скасовано обовʼязковий целібат для єпис­копів). Однак 1930 рад. влада ліквідувала УАПЦ і фізично винищила згодом майже весь клір. На Волині та тер. Зх. Білорусі, що належали Польщі, створ. окрему Церкву — Польську Автокефальну Православну Церкву, яка хоча нібито й могла вільно діяти, але по­стійно за­знавала дис­кримінації. 1946 на Львівському соборі під тиском влади ліквідовано УГКЦ. Більшість її Д. уві­йшла до РПЦ, а решта пере­йшли на нелегал. становище і за­знали гонінь. Православне Д. опинилося під контролем КПРС та її каральних органів. Лише на­прикінці 80 — на поч. 90-х рр. сталися значні зміни в церк. житті України. Нині Православна Церква в Україні пред­ставлена трьома гілками: УПЦ КП, УПЦ МП, УАПЦ. Діють РКЦ та УГКЦ. Зареєстровано понад 10 тис. православ. (найбільше в світі) і понад 3 тис. греко-катол. парафій.

Літ.: Дианин А. Малорос­сийское духовенство во второй половине XVIII в. // Тр. Киев. духов. академии. 1904. № 8–9; Релігія в житті українського народу. Мюнхен; Рим; Париж, 1966; Митрополит Іларіон. Українська Церква. Він­ніпег, 1982; Булгаков С. В. Настольная книга для священ­нослужителей. Москва, 1993; Історія церкви та релігійної думки в Україні. Кн. 1–3. К., 1994; Katolicyzm w Rosji i Prawosławie w Polsce (XI–XX w.). Б. м., 1997; Макарий (Булгаков). История рус­ской Церкви. Кн. 1–7. Москва, 1994–96; Києво-Могилянська академія в іменах XVII–XVIII ст. К., 2001; Лесів Я. Мій хрест — в руках його нестиму. Ів.-Ф., 2004; Губская Т. Н. Воен­ное духовенство и священ­ники Николаева: Истор. очерки. Н., 2006; Путько-Стех А. Українські священики Закерзо­н­ня. Хроніка ре­пресій. Л., 2007.

Ю. А. Мицик

Завантажити статтю