Єпископ
ЄПИ́СКОП (грец. Епίσκопоς — наглядач, наставник) — вищий ієрарх у більшості християнських Церков, голова єпархії (дієцезії) чи екзархату. Ієрархічно Є. від 4 ст. поділяють на патріархів, митрополитів, архієпископів і власне Є. (але всі архієреї, незалежно від адм. функцій, є рівними за благодаттю). Посвячення нового Є. відбувається через хіротонію, яку здійснюють кілька Є. Традиційно обовʼязк. умовою єпископ. хіротонії є постриг у ченці. Є. самостійно рукопокладає священиків, дияконів, може призначати настоятелів монастирів та ін. кліриків, має виключне право освячувати миро й антимінси. Як зовн. ознаку Є., крім хреста, носить панагію, саккос, омофор і митру, має єпископ. посох. Судити Є. може лише собор єпископів. У РКЦ до архієреїв належать Є.-помічники, Є.-ординарії, кардинали, папа римський (Є. Риму). Посада Є. нині поширена і у багатьох протестант. Церквах, а у деяких із них Є. може бути обрана і жінка.
На укр. землях Є. зʼявилися з прийняттям християнства, здебільшого це були греки, котрих призначав Константиноп. патріарх. Припускають, що першим київ. Є. був Настас із Корсуня (не грек). Згодом грец. Є. витіснило місц. духовенство, переважно з ченців Києво-Печер. монастиря. До входження у склад Моск. патріархії в Україні нових Є. обирали на соборах духовенства і мирян єпархії, а митрополит лише висвячував. У 14 ст. подекуди собор Є. представляв 3-х канд., а митрополит висвячував на свій розсуд одного з них. У роки перебування укр. земель у складі Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої на вибір Є. на укр. кафедри мали значний вплив князі, пізніше король за участі бояр. Через брак власних князів під чужою владою Є. часто ставав немов легал. представником укр. населення даної землі. У 16–17 ст. православні, катол. і греко-катол. Є. походили переважно з магнат. і шляхет. родів і деякі часто провадили надмірно світське життя. Особливо підупав авторитет Є., коли у Великому Князівстві Литовському та Речі Посполитій поширилося т. зв. право патронату, яке фактично поставило кліриків у значну залежність від світської влади. Королів. «подання» єпископ. кафедр суперечило церк. традиції обирання Є. Порядок номінування Є. у середньовіччі й пізніше був обʼєктом частих суперечок між світською та духов. владою, іноді навіть розгоралася відкрита боротьба. У Рос. імперії право іменування Є. мав виключно Святійший Синод, а в Австро-Угорщині та згодом у Польщі й Чехословаччині для українців греко-католиків Є. номінував папа римський. Є. керував єпархією за допомогою кафедрал. клиросів (адм.-судова колегіал. установа), вікаріїв Є., які іноді при самому Є. чи в ін. областях були його помічниками або заступниками. Є. чи його заступник очолював єпарх. церк. суд, скликав єпарх. пастир. собори і керував ними. Згодом адм. органами при Є. замість клиросів стали консисторії (від 1721 у православ. Церкві) та капітули від 18–19 ст. в укр. греко-катол. єпархіях. Спочатку в Україні були тільки правлячі Є.; вікарії (Є.-помічники) зʼявилися у 17 ст. у греко-катол. і у 18 ст. у православ. Церквах. Кількість вікаріїв не обмежувалася і могла сягати 4-х осіб, як це було на поч. 20 ст. у Київ. митрополії. Станом на 1917 у Центр. і Сх. Україні було 10 правлячих і 22 вікарних Є., у Зх. — 8 греко-катол. Після 2-ї світової війни заарештовано і засуджено на різні терміни увʼязнення практично усіх тодіш. Є. УГКЦ. Окремі греко-катол. та православні Є. відіграли вагому роль у церк., культур. і громад.-політ. житті українців. Особливо це стосується життя укр. діаспори, де часто саме активна позиція кліриків була найважливішим чинником збереження укр. культури й духовності. Із утворенням у 1920-х рр. УАПЦ та відродженням у 1990-х рр. УГКЦ, УАПЦ і УПЦ КП (а також організацією системи освіти кліриків) відродився і укр. нац. єпископат в Україні. Станом на серед. 2009 в Україні діяли 105 правлячих і вікарних Є. різних православ. юрисдикцій, 13 Є. УГКЦ, 14 Є. РКЦ, 1 Є. Вірм. Апостол. Церкви.
Завантажити статтю
