КРОПО́ТКІН Петро Микола­йович (11(24). 11. 1910, Москва — 17. 01. 1996, там само) — геолог. Походив із давнього князівського роду Рюриковичів і козацького роду Сулим; внучатий племін­ник П. Кропоткіна. Доктор геолого-мінералогічних наук (1952), професор, академік РАН (1992). Демидівська премія РАН (1994). Державні на­городи СРСР. Закінчив Московський геолого-роз­відувальний ін­ститут (1932). Від­тоді працював у геологічному управлін­ні «Дальбуду», за­ймався освоє­н­ням територій на Пів­нічному Сході СРСР. Від 1936 — у Геологічному ін­ституті РАН (Москва): від 1960 — завідувач тектоно-геофізичної лабораторії, від 1989 — радник дирекції. Від 1978 — віце-президент Московського товариства природодослідників, декілька років очолював під­секцію геофізики. Основні праці у галузі регіональної геології та геотектоніки. Провадив геологічні дослідже­н­ня на Камчатці, Сахаліні, Уралі, в Карелії, Казах­стані, Пів­нічній Кореї, Китаї, а також у Карпатах. Висунув ідею про те, що гранітні ядра у складчастих зонах виникли унаслідок пере­плавле­н­ня осадових порід; од­ним з перших у світі опублікував звіт гравіметричних даних по всіх материках і океанах з висновками про будову земної кори; зробив значний внесок у роз­виток концепції літо­сферних плит; ви­явив особливості будови Російської, Сибірської, Пів­нічно-Американської, Аравійсько-Африканської платформ і сформулював висновок щодо нафтогазоносності цих територій з позиції неорганічного походже­н­ня нафти; доводив ендоген­ний (вибуховий) генезис астроблем. Його син — Олексій — захистив докторську дисертацію у галузі фізики магніто­сфери та космічної плазми.