Декларація про державний суверенітет України

Визначення і загальна характеристика

ДЕКЛАРА́ЦІЯ ПРО ДЕРЖА́ВНИЙ СУВЕРЕНІТЕ́Т УКРАЇ́НИ — політичний і правовий акт, прийнятий 16 липня 1990 ВР УРСР. Покликаний гарантувати нац. інтереси народу України в умовах пере­бува­н­ня респ. у складі СРСР. Прийня­т­тя Д. п. д. с. У. стало довгоочікуваним актом, під­готовленим боротьбою багатьох поколінь укр. нац. еліти і найсві­доміших пред­ставників народу. Першою серед рад. респ. 16 листопада 1988 Декларацію про держ. суверенітет ухвалила Естонія, проте ВР більшості рад. респ., серед них і УРСР, засудили цей акт. 11 березня 1990 новообрана ВР Литов. РСР прийняла ріше­н­ня «Про від­новле­н­ня незалежності Литовської держави», однак зʼїзд нар. депутатів СРСР, що тоді від­бувався, ви­знав його нечин­ним. Лише коли ВР РФ з ініціативи її голови Б. Єльцина 12 червня 1990 ухвалила Декларацію про держ. суверенітет Росії, кинувши тим самим виклик заг.-союз. компарт.-рад. центру, в ін. союз. респ., зокрема й в Україні, роз­почався т. зв. парад суверенітетів. Новообрана ВР УРСР на чолі з В. Івашком стала центром респ. влади. Чисельно в ній пере­важала очолювана О. Морозом компарт.-рад. номенклатура (див. «Група 239»), однак вибори засвідчили, що КПУ втратила монополію на владу. Ініціативу в парламент. житті виявляла чисельно менша опозиція (депутати від Демократ. блоку та Нар. руху) на чолі з І. Юхновським. Проти­стоя­н­ня керівництва СРСР і РФ давало можливість союз. респ. здобути реал., а не декларов. суверенітет. Наро­ста­н­ня нац.-визв. руху в Україні могло при­звести до втрати влади компарт.-рад. елітою, тому очолювана О. Морозом більшість ВР вперше зна­йшла спіл. мову з опозицією. 28 червня 1990 роз­почався роз­гляд пита­н­ня про держ. суверенітет України (крім офіц. проекту по­дано шість альтернативних). У той час голова ВР УРСР В. Івашко пере­бував у Москві на 28-му зʼ­їзді КПРС. За від­клика­н­ня його та ін. депутатів від УРСР з моск. форуму проголосувало понад 300 депутатів ВР УРСР, зокрема 200 комуністів (це був перший випадок, коли опозиц. меншість і депутат. більшість ви­ступили спільно). Але В. Івашко, обраний заст. ген. секр. ЦК КПРС, подав заяву про свою від­ставку з посади голови ВР УРСР. Його політ. капітулянтство деморалізувало комуніст. більшість і сприяло прийня­т­тю радикал. за змістом документа, що утверджував суверенітет республіки. Остаточ. текст ухвалено поімен. голосува­н­ням (проти висловилися 4 депутати, один утримався). Д. п. д. с. У. складається з преамбули, 10-ти роз­ділів: «Самови­значе­н­ня укр. нації», «Народо­вла­д­дя», «Держ. влада», «Громадянство УРСР», «Територ. верховенство», «Екон. само­стійність», «Екол. без­пека», «Культур. роз­виток», «Зовн. і внутр. без­пека», «Між­нар. від­носини» та заключ. частини. ВР проголосила, що від імені народу України може ви­ступати тільки вона. Держ. суверенітет ви­значений як верховенство, само­стійність, повнота і неподільність влади респ. у межах її тер., незалежність й рівноправність у зовн. зносинах. Тер. УРСР в існуючих кордонах ви­знана недоторкан­ною. Щоб наповнити поня­т­тя екон. само­стійності конкрет. змістом, задекларовано намір створити власні банки, включно із зовн.-екон., а також цінову, фінанс., митну й податк. системи (Україна само­стійно формуватиме держ. бюджет, а за необхідності — впровадить власну грош. одиницю). Держава брала на себе зобовʼяза­н­ня забезпечити нац.-культурне від­родже­н­ня українського народу, його істор. сві­домості й традицій, функціонува­н­ня української мови в усіх сферах сусп. життя — політ., соц.-екон., культурній. Усім національностям, що проживали на тер. респ., гарантоване право на вільний нац.-культур. роз­виток. Проголошено право України на власні ЗС, внутр. війська та органи держ. без­пеки (при цьому вона само­стійно ви­значає порядок проходже­н­ня військ. служби громадянами) і намір стати у майбутньому без­ʼядер. нейтрал. державою. Проте парламент. більшість не збиралася негайно втілювати у життя рев. норми Д. п. д. с. У. Тільки під тиском громадськості вона здійснювала обережне наповне­н­ня Декларації реал. змістом, зокрема 3 липня 1990 ухвалила Закон УРСР «Про економічну само­стійність Української РСР», 30 липня 1990 — ріше­н­ня про поверне­н­ня до України для продовже­н­ня служби всіх солдат рад. армії, при­званих з її території. Проти­стоя­н­ня між демократ. і комуніст. силами дедалі більше концентрувалося на про­блемі держ. статусу України.

Не маючи сили закону, Д. п. д. с. У. ві­діграла важливу роль в утверджен­ні реал. суверенітету України, роз­будові Української Держави. Вона заклала юрид. під­ґрунтя для роз­горта­н­ня державотвор. процесу та реалізації на практиці укр. нацією свого невід­ʼєм. права на самови­значе­н­ня. Процес створе­н­ня незалеж. України, започаткований прийня­т­тям Д. п. д. с. У., в держ.-правовому та політ. аспектах завершений Актом проголоше­н­ня незалежності України. Концептуал. засади держ. політики, ви­значені у Декларації, набули подальшого логіч. роз­витку та конкретизації у на­ступ. політ.-правових актах: Звернен­ні ВР України до громадян України всіх національностей (серпень 1991), Декларації прав національностей України 1991, Основах законодавства України про культуру (лютий 1992), Законах України «Про національні меншини в Україні» (червень 1992), «Про громадянство України» (квітень 1997), «Про місцеве самоврядува­н­ня в Україні» (червень 1997), Кон­ституції України (червень 1996) та ін. правових документах, прийнятих ВР України.

Літ.: Литвин В. М. Україна: досвід та про­блеми державотворе­н­ня (90-ті рр. ХХ ст.). 2001; Україна: утвердже­н­ня незалежної держави. 1991–2001. 2001; Кравчук Л. М. Маємо те, що маємо. Спогади і роз­думи. 2002; Кульчицький С. В., Парахонський Б. О. Україна і Росія в історичній ретро­спективі: новітній український державотворчий процес. 2004 (усі — Київ).

В. П. Капелюшний

Завантажити статтю