Дуалізм

ДУАЛІ́ЗМ (від лат. dualis — дво­їстий) — ви­зна­н­ня двох першооснов буття та викори­ста­н­ня засадничих понять у світоро­зумін­ні й пі­знан­ні, ви­значених шляхом проти­ставле­н­ня (бу­т­тя–ніщо, реальність–ілюзія, істина–хиба, добро–зло, теоретичне–емпіричне, теоретичне–практичне). Усі різновиди Д. можна поділити на метафізичні, включаючи реліг.-містичні, морал.-етичні, політ., пі­знавальні. Джерело пров. ролі двох засад (принципів) слід вбачати в особливостях поведінки живих істот, зокрема людини, тому говорять про антропол. джерела Д. При­стосува­н­ня живої істоти до оточе­н­ня потребувало оцінки під кутом зору того, чи є щось джерелом за­грози (страж­да­н­ня) чи задоволе­н­ня. Це роз­різне­н­ня потребувало впі­зна­н­ня (ідентифікації) чогось як вже знаного з досвіду. Біол. детермінізм є одним із джерел Д. Люд. соціуми, створюючи звичаї, роз­різняють до­зволені і заборонені дії, поведінку. Звідси Д. добра і зла, давні політе­їст. уявле­н­ня про наявність добрих і злих духів. Це призводить до виникне­н­ня дуалістич. релігій, в яких світ роз­глядають як арену боротьби доброго і злого богів (зороастризм, маніхейство та ін.). А в тих моноте­їст. релігіях, де єдиного Бога мислять як втіле­н­ня добра, го­строю стає про­блема поясне­н­ня джерел зла. У християнстві, де Бога вважають вседобрим і всемогутнім, гострим по­стає пита­н­ня: як поряд із всемогутністю Бога пояснити існува­н­ня зла (осн. про­блема теодіцеї як роз­ділу теології). У тих філос. теоріях, в яких метафізику, як «першу філософію», ототожнюють з онтологією (вче­н­ням про буття), найважливішим є пита­н­ня про першопочатки (грец. архе) чи першооснови буття. При цьому як у зх., так і в азій. філос. традиціях на метафіз. теорії впливали реліг. світоро­зумі­н­ня, часто по­єд­нуючись з ними. Залежно від кількості першо­принципів, метафіз. концепції поділяють на моністичні, дуалістичні та плюралістичні. Одні з метафіз. концепцій схиляються до того, що буття в своїй основі цілісне, єдине (Парменід); хоча роз­ходяться щодо ро­зумі­н­ня першооснови, яка забезпечує таку цілісність (див. Монізм). Це стосується і різновидів метафіз. Д., хоча йдеться вже про дві першооснови (див. Метафізика). Оскільки метафізика як «перша філософія» націлена на зʼясува­н­ня першо­принципів філософії — горизонтів філос. мисле­н­ня, то від ро­зумі­н­ня най­глибших засад філософії залежить і зʼясува­н­ня понять, ви­значених шляхом проти­ставле­н­ня. Результати дослідж. з компаратив. філософії свідчать, що видатні сх. реліг.-філос. світоро­зумі­н­ня (даосизм, брагманізм, дзен-буд­дизм та ін.) не ґрунтуються на чітко роз­межованих проти­ставле­н­нях, властивих зх. філософії (творець–­створений світ, суть–явище, ви­значене–неви­значене, раціональне–інтуїтивне тощо). Найважливіше джерело ролі понять у зх. філософії, ви­значених шляхом проти­ставле­н­ня, — прагне­н­ня до ви­значеності. Низку проти­ставлень започаткували античні філософи: бу­т­тя–ніщо, бу­т­тя–ілюзія, істина–хиба, зна­н­ня–по­гляд (пере­кона­н­ня), матерія (з чого щось побудоване, речовин­ність) — форма чи ідея, суть–явище, загальне (універсалії)–індивідуальне (партикулярії), без­перервне–перервне, необхідне–випадкове, сталість–­зміна, теоретичне–практичне, причина–наслідок, під­става (аргумент)–висновок (доведе­н­ня), добро–зло, красиве–огидне, особисте–су­спільне тощо. У середньовіч. християн. філософії до найважливіших опозицій належать проти­ставле­н­ня Творця і створеного світу, святості і гріховності, спасі­н­ня і вічної кари тощо. У новочас. та новіт. філософії, крім успадкованих від античної та середньовічної, провід­ну стали ві­ді­гравати опозиції таких понять, як тіло–душа (тілесне–духовне), субʼєкт–обʼєкт (субʼєктивне–обʼєктивне), вільний вибір і свобода, теоретичне–емпіричне, якісне–кількісне, фактичне–цін­нісне, зумовленість вчинку і свобода волі (свобода волі і детермінізм), структура–функція, індивідуалізація–узагальне­н­ня, мотив–дія, поясне­н­ня (причин­не)–ро­зумі­н­ня (інтер­претація), мова–мовле­н­ня, модернізм–постмодернізм, усне мовле­н­ня–письмо, реалізм–антиреалізм тощо. Цей список можна подовжувати, звернувшись до різних спрямувань та роз­ділів у філософії, також до термінології спец. наук, природн. та гуманітарних. При цьому джерелом одних із проти­ставлень вважають реал. взаємозвʼязки і взаємодії (relatio realis), джерелом інших вбачають в ро­зумі, в мові, в прийнятих конвенціях, звичаях (relatio rationis — див. Відношення, Бінарні від­ноше­н­ня). Філос. дис­кусії стосуються не стільки поясне­н­ня пров. ролі в пі­знан­ні проти­ставлених понять, скільки самого способу ви­значе­н­ня через проти­ставле­н­ня. У центрі уваги критики таких ви­значень опинилося ро­зумі­н­ня проти­ставле­н­ня як взаєм. виключе­н­ня змісту двох понять (сувора дизʼюнкція: або–або). З антич. філософів перед­усім у філософії Геракліта маємо крайню позицію у заперечен­ні таких проти­ставлень, здійснену у ви­гляді ототожне­н­ня змісту проти­ставлених понять (верх і низ — одне і те ж): цей аспект його філософії по­значають терміном «антитетика». Антитетич. спосіб мовле­н­ня знаходимо у софістич. діалектиці, а потім у філософів-містиків, у стилістиці бароко тощо. З укр. філософів — у способі мовле­н­ня Г. Сковороди. У новочас. філософії критику формал.-логіч. ви­значе­н­ня понять через проти­ставле­н­ня здійснив Г. Геґель, роз­виваючи власну концепцію діалектич. метафізики. Він за­пропонував пер­спективніший, діалектич. спосіб мисле­н­ня, у якому проти­ставлені поня­т­тя роз­глядаються в їхній взаємоповʼязаності, а не в роз­межованості їхнього змісту. Взяті у взаємозвʼязку (в єд­ності) такі проти­ставлені поня­т­тя характеризують наш спосіб мисле­н­ня, який змінюється історично. При цьому Г. Геґель утверджував під­хід, від­повід­но до якого певне проти­ставле­н­ня слід не просто від­кидати, пере­осмислювати («знімати» — нім. Aufhebung). При цьому зберігається позитив. момент проти­ставле­н­ня, але з кращим ро­зумі­н­ням як змісту проти­ставлених понять, так і звʼязку між ними. Цей спосіб мисле­н­ня став ві­домим як метод по­двій. заперече­н­ня, заперече­н­ня заперече­н­ня: т. зв. «тріада» (теза–антитеза–синтез). Д. Чижевський, за­стерігаючи проти пере­більше­н­ня ролі тріади у філософії Г. Геґеля, наголошував, що не Г. Геґель започаткував цей спосіб мисле­н­ня, що він лише запозичив його від попередників (див. Тріада). З іншого боку, у Ф. Ніцше маємо наголос на тому, що засадничі філос. поня­т­тя не є цін­ніснонейтральними, а приховують прагне­н­ня до влади. М. Гайдеґ­ґер у своєму тлумачен­ні філософії Ф. Ніцше, вказує, що після Ф. Ніцше філос. категорії можна ро­зуміти як вершин­ні цін­ності. Прикладом того, що проти­ставлені поня­т­тя стають засобом для утвердже­н­ня влади, є марксизм — особливо марксизм-ленінізм та заснована на ньому ідеологія комунізму. У них проти­ставле­н­ня істин. (пролетар.) і хибної (бурж.) сві­домості та низка ін. проти­ставлень (матеріалізму–ідеалізму, метафізики–діалектики тощо) стали засобом у боротьбі за владу тих, хто оголосили себе носієм «істин. сві­домості», «авангардом пролетаріату». Продовже­н­ня критики бінар. опозицій наявне в постмодернізмі. Такі постніцшеанці, як М.-П. Фуко, роз­глядають такі опозиції як один із важливих засобів конструюва­н­ня метадискурсів (ґранднаративів), за якими стоїть прагне­н­ня до утвердже­н­ня влади (див. Деконструкція, Постмодернізм). У певних версіях постмодернізму маємо справу з за­грозами, започаткованими софістич. діалектикою, — субʼєктивізм, релятивізм, нігілізм.

Завантажити статтю