КОМУНІ́ЗМ (від лат. communis — спільний, загальний) — су­спільне явище, що складається з ідейно-теоретичного, політичного, економічного, морального та інших процесів. При цьому існує єд­ність теорії та практики, якими б ілюзорними, утопічними і практико-драматичними вони не були. Ідея К. (спільності майна) зародилася у примітивній, нероз­виненій формі у первісному су­спільстві. Значного поштовху роз­виткові цієї ідеї надали стародавня грецька філософія і християнство (у формі християнських комун і монастирів). У домарксистський період ідея реалізації К. на практиці залишалася утопією (Платон, Е.-Ґ. Морел­лі, Ґ. Маблі, Ґ. Бабьоф, П. Жоне-Спонвіль, Н. Бюньє, Т. Мор, К.-А. Сен-Сімон, Ш. Фурьє, Р. Оуен та ін.). Перша вдала спроба за­стосувати на практиці ідеї християнського К. — створе­н­ня Ієзуїтської держави (1610–1768) на території сучасного Параґваю. У звʼязку з багатовимірністю цього су­спільного явища ви­окремлюють основні сторони (характеристики) марксистського варіанта К.: комуністична ідеологія, що претендує на теоретичне об­ґрунтува­н­ня необхідності й форм пере­ходу від капіталізму до К.; су­спільно-економічна формація, яка існувала у формі первісного (примітивного) К., а в нових історичних умовах у результаті пролетарської революції замінює капіталізм і по­стає як новий тип цивілізації (при цьому нібито роз­вʼязуються протиріч­чя капіталізму на основі за­провадже­н­ня су­спільної власності на засоби виробництва та пере­творе­н­ня праці із сили поневоле­н­ня людини на засіб її роз­витку, в результаті чого реалізується принцип: «від кожного — за здібностями, кожному — за потребами»); вищий ступінь роз­витку соціалізму на етапі пере­ходу від капіталізму. Існує багато інших понять і під­ходів, які більше суперечать один одному, ніж роблять ро­зумі­н­ня К. логічним, теоретично і практично реальним, серед них — науковий, примітивний, утопічний К., воєн­ний комунізм тощо. Теорія сучасного К. створена К. Марксом, Ф. Енгельсом, В. Леніним та багатьма їхніми інтер­претаторами (марксизм-ленінізм, маоїзм, єврокомунізм тощо). Більшість сучасних су­спільство­знавців вважає, що теорія К. — утопія, практика реалізації якої призводить до тоталітаризму, диктатури, ігнорува­н­ня норм і принципів реального гуманізму. Марксистсько-ленінський варіант К. побудований на принципах матеріалістичного ро­зумі­н­ня історії, згідно з якими су­спільне буття ви­значає су­спільну сві­домість, економіка — політику. Важливу роль у марксизмі-ленінізмі ві­ді­грає теорія додаткової вартості: багатство сучасного товарного світу створюється за рахунок екс­плуатації на­йманої робочої сили. Внесок у процес створе­н­ня су­спільного багатства володарів власності й бізнесу це вче­н­ня значною мірою ігнорує, як і роль вільної, творчої праці (проект­ної, кон­структорської, різних видів духовної діяльності). Згідно з марксистсько-ленінською теорією, за допомогою диктатури пролетаріату усу­спільнюються засоби виробництва і створюються умови для всебічного роз­витку особи. Однак при цьому від­критим залишається пита­н­ня, яким чином клас, що, за виразом К. Маркса і В. Леніна, не має нічого, окрім ланцюгів, які сковують його економічно, політично і духовно, може ви­ступити гегемоном су­спільного роз­витку, виробити гуманістичний світо­гляд і пере­дову класову ідеологію. В. Ленін, намагаючись роз­вʼязати це протиріч­чя, писав, що науковий світо­гляд і про­грес, ідеологію для пролетаріату роз­роблять пред­ставники інтелігенції і старих панівних класів, які пере­йдуть на позиції пролетаріату, тобто зрадники інтересів свого класу. К. Маркс і Ф. Енгельс (фундатори марксизму) роз­робили теорію здійсне­н­ня світової пролетарської (комуністичної) революції спочатку в найбільш технологічно роз­винених країнах, а згодом роз­по­всюдже­н­ня її на від­сталіші країни (теорія перманентної революції). Натомість В. Ленін доповнив теорію марксизму положе­н­ням про те, що пролетарська революція може від­бутися й у від­носно від­сталій, окремій країні, яка є «слабкою ланкою» серед екс­плуататорських су­спільств. Це доповне­н­ня до класичного марксизму було потрібне йому, щоб об­ґрунтувати висновок про можливість пролетарської революції й у від­носно від­сталій Росії. Більшовицька (комуністична) партія, яку очолював В. Ленін, реалізувала цю тезу на практиці, започаткувавши низку т. зв. соціалістичних революцій і в інших країнах, що привело до створе­н­ня «соціалістичного табору», нібито оточеного ворожим світом капіталістичних держав. Результатом такого історичного екс­перименту стало створе­н­ня низки тоталітарних, диктаторських режимів, які прагнули здійснити світову пролетарську революцію, використовуючи народи та народне багатство як засіб реалізації ідеї світової революції, знищуючи спочатку ворожі класи, а потім і значну частину «соціалістичної інтелігенції», робітників і селян. Більшовицька (комуністична) партія СРСР створила систему концентраційних таборів і тюрем, де були знищені десятки міль­йонів людей. Цим самим шляхом йшли її послідовники в інших «соціалістичних країнах». КПРС і світовий комуністичний рух ставили за мету здійснити світову комуністичну революцію усіма ненасильницькими і насильницькими засобами, спираючись головним чином на ресурси СРСР і значно меншою мірою — на ресурси інших країн соціалістичного табору. Внаслідок цього рівень життя в цих країнах, особливо в СРСР, був низьким, і населе­н­ня по­ступово пере­коналося в утопічності проекту комунізму в світовому мас­штабі. З по­гляду марксистів-ленінців уче­н­ня К. складається з трьох основних частин: матеріалістичної діалектики, що, у свою чергу, містить діалектичний матеріалізм як загальну теорію роз­витку, базовану на матеріальності усього сущого, та історичний матеріалізм як вершину су­спільної філософії і наук про су­спільство, що роз­криває закономірності історії та су­спільного роз­витку; марксистської політ­економії, яка складається з політ­економії капіталізму, що базується на теорії додаткової вартості, та політ­економії соціалізму з основною ідеєю планомірності роз­витку народного господарства при соціалізмі; власне наукового комунізму як теорії роз­будови комуністичного су­спільства засобами класової боротьби і революції, що обʼ­єд­нує теоретично роз­роблену теорію класової боротьби, партії і революції та еклектичну, прожектерську концепцію побудови комуністичного су­спільства без класів, держави, екс­плуатації, грошей, де все побудовано на повному самоврядуван­ні. Ця оста­н­ня частина, найбільш заплутана теоретично, не реалізовувалася на практиці: держава та гроші не хотіли від­мирати, комуністична партія пере­творилася у засіб тоталітаризму і масового терору, зʼявилися нові форми екс­плуатації з боку комуністичної бюрократії, принцип, що всі працюють за здібностями, а отримують за потребами не реалізовувався, навпаки, дедалі більша частина населе­н­ня страждала від дефіциту продовольства, житла, інших засобів існува­н­ня. Логічним результатом такого роз­витку стала не світова комуністична революція, а роз­пад соціалістичної системи у світовому мас­штабі та її авангарду — СРСР. Отже, К. не реалізувався як теорія, а практика довела, що він не реальний у сучасних історичних умовах.