Антоній (Марценко)

АНТО́НІЙ (Марценко Олександр Францович; 12. 03. 1883, Одеса — 19. 12. 1954, Іркут. обл., РФ) — церковний діяч. Закін. Одес. духовну семінарію (1910) та С.-Петербур. духовну академію зі ступ. канд. богословʼя (1914). У липні 1912 прийняв чернечий постриг від єпис­копа Георгія (Ярошевського), від грудня 1913 — ієромонах. 1914–15 служив в Урмій. місії (Персія). 1915–19 — викладач Ставроп. духов. семінарії, благочин­ний монастирів Ставроп. єпархії (Росія). Від березня 1919 — ігумен Пінського брат. Богоявлен. чол. монастиря, від травня — полковий священик, благочин­ний кавалерій. корпусу Добровол. армії А. Денікіна. 1920 емігрував у Сербію. Від липня 1922 — ігумен Олександро-Невського кафедрал. собору, глава Варшав. духов. консисторії, від жовтня того ж року — ігумен Свято-Духів. монастиря, глава Вілен. духов. консисторії (нині Вільнюс). 25 лютого 1923 архі­єпис­копом Діонісієм (Валединським) рукопоклад. на єпис­копа Люблінського, при­знач. вікарієм Варшав.-Холм. єпархії Православ. Церков у Польщі (ПЦП). Схвально по­ставився до ви­зна­н­ня Вселен. Царгород. Патріархією автокефалії ПЦП 1924. Також очолював Вілен. (1924–26) та Волин. (1926) духовні семінарії, звільн. з посади за су­против полонізації на­вча­н­ня. Від березня 1928 — на спочинку у Мелец. монастирі Варшав.-Холм. єпархії. 1930–34, 1937–40 — єпис­коп Камʼянець-Каширський, вікарій Пінсько-Поліс. єпархії, 1934–37 — єпис­коп Гродненський ПЦП. 25 червня 1940 через покая­н­ня повернувся у РПЦ, при­знач. єпис­копом Камʼянець-Каширським, вікарієм Волин. єпархії. 28 березня 1941 під­нес. до сану архі­єпис­копа. Ви­знавши ухвали собору єпис­копів у Почаїв. лаврі, 22 серпня 1941 при­знач. архі­єпис­копом Херсонським і Одеським Автоном. Православ. Церкви МП. 1944 ви­їхав до Румунії, 1945–46 — настоятель Петропавлів. храму у м. Карлові Вари (нині Чехія). Від січня 1946 — архі­єпис­коп Орловський і Брянський, від липня того ж року — Тульський і Бєлевський РПЦ. 1950 нагородж. правом носі­н­ня хреста на клобуці. 3 грудня 1951 заарешт. Подальша доля неві­дома.

С. О. Плахотнюк

Завантажити статтю