Двомовність

Визначення і загальна характеристика

ДВОМО́ВНІСТЬ — викори­ста­н­ня двох мов людьми, які належать до певних етнічних груп і спільнот, мови яких не є загальнопоширені у даній державі чи на певній території. У сучас. Україні терміном «Д.» по­значають як викори­ста­н­ня двох мов (укр. та рос.) певною частиною укр. громадян, так і територ. Д. — домінува­н­ня однієї з цих мов на певних територіях (село і місто, Схід, Пів­день, Захід). У загальному Д. — наслідок виникне­н­ня нац. держав: вона властива для людей, які не належать до титул. етніч. нації, мова якої стала мовою заг.-громадян. спілкува­н­ня у межах нац. держави; такі люди у спілкуван­ні з пред­ставниками своєї етніч. групи чи спільноти використовують мову, від­мін­ну від заг.-громадянської. По-друге, Д. — наслідок пере­бува­н­ня певних етніч. груп і націй у складі імперій та багатонац. держав. У типово нац. державах Д. зберігалася у міру того, як формува­н­ня політ. нації не від­бувалося шляхом повної мовної асиміляції окремих етніч. спільнот та ім­мі­грантів. Типово національною називаємо державу, створену в межах території, яку одна етнічна нація вважає своєю істор. батьківщиною (див. Держава національна). «Титул. нація» у типово нац. державах стає серцевиною політ. нації, оскільки є джерелом її культур. самобутності (мова, політ. символіка, осн. державно-правові традиції). Роз­виток капіталізму та спіл. ринку, система освіти (спрямована на забезпече­н­ня можливості громадянина працювати у будь-якому регіоні держави), заг. військ. повин­ність, потреба у громадян. єд­ності (як важлива перед­умова ефектив. пред­ставн. демократії) — осн. чин­ники, які спонукали до утвердже­н­ня однієї мови заг.-громадян. спілкува­н­ня («офіц.» мови) у межах нац. держави. Утім формува­н­ня модер. держав та націй від­бувалося на основі різних перед­умов. У винятковий спосіб від­булося становле­н­ня Швейцарії, де ви­значал. роль ві­діграла її політ. історія (пере­творе­н­ня конфедерації у федерацію). Сприятливою об­ставиною для збереже­н­ня осн. мов (нім., італ., франц.) у Швейцарії є домінува­н­ня цих мов в ін. нац. державах. В особливий спосіб формувалися ім­мі­грант. нації Америки: ім­мі­гранти різного етніч. походже­н­ня ви­ступали рівноправ. спів­засн. націй. У цих країнах не існує однієї етніч. нації, яка б вважала територію даної держави своєю істор. батьківщиною (а тому франкомовні громадяни Квебека вважають франц. мову рівноправною з англійською). У багатьох державах Африки та Азії, які утворилися внаслідок антиколоніал. рухів, збереглися традиц. невеликі племін­ні спільноти (які не злилися в етнічні нації), тому такі держави слід ви­значати як багатоетнічні: пере­важно у них мова колиш. колонізаторів виконує роль заг.-громадян. мови — т. зв. лінгва франка, яку громадяни використовують поряд із мовою певної етніч. спільноти. Навіть у Європі формува­н­ня етніч. націй наражалося на пере­шкоди, якщо від­бувалося в межах імперій чи багатонац. держав (тобто, без під­тримки національно зорієнтованої держави). Це бачимо на прикладі тих «нових» європ. націй, які здобули державність у 20 ст. Ступінь етнонац. сві­домості у цих націй виявився різним: поляки зберігали високий рівень нац. сві­домості навіть пере­буваючи у межах Рос. імперії, як і народи Прибалтики, чехи успішно подолали наслідки онімече­н­ня своїх міст, норвежці також утвердили свою мову у двох її варіантах, євреї утвердили у ролі державної мову, яка не була мовою їхнього спілкува­н­ня багато сотень літ. Але зросійще­н­ня білорусів і тих українців, які пере­бували в складі Рос. імперії, а потім в СРСР, було на­стільки інтенсивним унаслідок держ. адмініструва­н­ня та від­повід. ідеології, що існува­н­ня уже незалеж. держав майже не по­значилося на зменшен­ні обсягів русифікації. Русифікацію українців (як і білорусів) у Рос. імперії здійснювали цілеспрямовано шляхом прямої заборони викори­ста­н­ня української мови як мови викла­да­н­ня та інтелектуал. діяльності, а в СРСР цю політику проводили за допомогою різного роду прихованих, але не менш циніч. технологій — ідеол., екон., демо­графічних. При цьому політика лінгвоциду була тільки одним зі складників етноциду, по­єд­наного з геноцидом (знище­н­ня селян за допомогою організованого голоду 1933, фіз. знище­н­ня укр. інтелігенції). Лінгвоцид — прояв політики етноциду. У випадку русифікації білорусів та українців додатковою об­ставиною була спорідненість словʼян. мов (що цей чин­ник не є вирішальним, свідчить утвердже­н­ня словац. мови в опозиції до чеської). Унаслідок довготривалої політики русифікації, по­єд­наної з геноцидом, у сучас. Україні склалася парадоксал. ситуація, коли мова, яка за Кон­ституцією є офіційною (державною), на більшій території сучас. України фактично нагадує мову нац. меншини. Із проголоше­н­ням та ви­зна­н­ням держ. незалежності України про­блема мови опинилася в центрі гострих політ. дис­кусій, причиною яких є ставле­н­ня до наслідків русифікації. Партії націонал-демократ. спрямува­н­ня та громадяни, які з ними солідаризуються, зорієнтовані на подола­н­ня успадкованого обсягу русифікації і утвердже­н­ня української мови як мови заг.-громадян. спілкува­н­ня. Тим часом ліберал-демократи, комуністи, пере­важна частина етніч. росіян, євреїв та певний від­соток російськомов. українців обрали позицію, яку в загальному можна охарактеризувати як не­прийня­т­тя курсу на по­ступове утвердже­н­ня української мови як мови заг.-громадян. спілкува­н­ня.

Усіх громадян сучас. України за особливостями їхньої мовної поведінки можна поділити на три категорії осіб. Перша група — особи, які роз­мовляють українською мовою навіть у російськомов. середовищі в Україні. У цій групі можна ви­окремити дві під­групи: а) тих, які володіють також російською мовою, але сві­домо використовують укр. мову в роз­мові з російськомов. (за винятком спілкува­н­ня з іноземцями, які не ро­зуміють української); б) тих, які користуються українською мовою за звичкою і можуть не володіти або погано володіють російською мовою. До другої категорії можна від­нести осіб, які роз­мовляють однією з двох мов залежно від того, якою мовою користується спів­розмовник. В остан. групі можна виділити дві під­групи: особи, які пере­ходять з однієї мови на другу, бо вважають, що це ознака культурності чи ввічливості; особи, які це роблять не з принципу, а тому, що вибір мови спілкува­н­ня не вважають важливим. До третьої категорії можна від­нести осіб, які роз­мовляють тільки російською — навіть з україномов. спів­розмовниками. З двома під­групами: тих, які роблять це з пере­кона­н­ня, хоча володіють українською мовою і можуть використовувати її у спілкуван­ні з тими, які не ро­зуміють російської; тих, які роз­мовляють російською за звичкою — тому, що не вміють чи погано роз­мовляють українською (хоча роз­мовляли б українською, якби вільно нею володіли). Цей поділ на три категорії не враховує тих, хто роз­мовляє суржиком, чи тих, хто пере­ходить з часом з однієї групи в іншу. Під кутом зору ставлень до мови одержимо три категорії осіб: а) тих, хто цінує укр. мову як важливу ознаку укр. культур. самобутності і укр. нації — етніч. чи політичної; б) тих, для кого пита­н­ня вибору мови спілкува­н­ня є неважливим з різних причин; в) тих, які вбачають у долан­ні наслідків зросійще­н­ня і роз­ширен­ні функціонува­н­ня української мови за­грозу для побутува­н­ня російської мови і прагнуть захищати досягнуті в минулому обсяги зросійще­н­ня. Ви­вче­н­ня статистики і мотивацій мовної поведінки на­званих груп є предметом соціолінгвіст. дослідж.

У толерант. варіанті позиції, прихильники якої заперечують виправ­даність будь-яких заходів, спрямов. на дола­н­ня успадкованих обсягів русифікації, можуть ви­знавати бажаність володі­н­ня двома мовами, але вважають, що єдиним засобом досягне­н­ня цього є лише пере­конува­н­ня. У радикальнішому варіанті ставлять пита­н­ня про захист російської мови від звуже­н­ня її викори­ста­н­ня внаслідок «українізації». Звідси вимога надати рос. мові статус другої держ. (офіц.) мови поряд з українською — у межах усієї держави або, принаймні, у межах окремих регіонів (Донец., Луган. обл., АР Крим, Харків). Оскільки навіть у толерант. варіанті ця позиція не містить на­станови, що укр. громадянин зобовʼязаний володіти також українською мовою, то цим фактично ви­знається його право не володіти нею. Цю позицію її прихильники часто по­значають словом «Д.», але у даному разі маємо справу з територ. Д. України (бо тут мають на увазі не фактичну Д. кожного окремого громадянина України). Із на­званих категорій осіб тільки другу категорію можна на­звати двомовною, але їхня Д. залежить від наявності у мовному середовищі осіб першої категорії (тих, які принципово роз­мовляють українською мовою). Будь-який зовн. спо­стерігач може при­йти до висновку, що офіц. мовою в Україні де-факто є російська, яка домінує у мас. спілкуван­ні громадян у містах Центр. України та на ін. територіях (за винятком Зх. України). Або ж зробить висновок, що Україна є територіально двомовною. За­уважимо, що прихильники орієнтації на дола­н­ня успадкованих обсягів русифікації і утвердже­н­ня української мови як мови заг.-громадянської в Україні по­єд­нують свою позицію із захистом прав етніч. груп та нац. меншин на збереже­н­ня ними своєї культур. ідентичності, включаючи їх фактичну Д. Якщо говорити про партії націонал-демократ. спрямува­н­ня, то вони «виросли» з дисидентського руху, а укр. дисиденти захищали права нац. меншин, зокрема євреїв, крим. татар. Але нац. меншини в СРСР були суцільно зрусифіковані, і в сучас. Україні вони повільно долають наслідки русифікації.

Коли йдеться про публічну дис­кусію навколо укр. та рос. мов у сучас. Україні, гострота дис­кусії не стосується Д. окремих етніч. груп і загалом нац. меншин: у центрі дис­кусії пере­буває ставле­н­ня до успадкованих обсягів зросійще­н­ня. Тому законодавчу ініціативу про на­да­н­ня рос. мові статусу другої держ. мови можна адекватно оцінити, беручи до уваги саме цю об­ставину. Здається виправ­даним навіть припуще­н­ня, що ця законодавча ініціатива є своєрідним піар-ходом, яким прикривають серії практик, що діють від 1990-х рр., спрямованих на роз­шире­н­ня функціонува­н­ня російської мови та звуже­н­ня викори­ста­н­ня української мови. Але здійсне­н­ня цієї законодавчої ініціативи неминуче при­зведе до поділу України на різномовні території. А з цим повʼязана за­гроза пред­ставн. демократії, про яку свого часу виразно сказав Дж.-С. Мілль у кн. «Considerations on Representative Government» («Роз­думи про пред­ставницьке урядува­н­ня», Лондон, 1861). У 16-му роз­ділі він наголосив, що територ. Д. не сприяє формуван­ню почу­т­тя солідарності, оскільки впливи, які формують громад. думку і ви­значають прийня­т­тя політ. рішень, будуть різними у різних частинах країни: в одній частині будуть довіряти зовсім ін. категорії лідерів, ніж в іншій. А це робить народ не здатним контролювати владу, яка успішно використовує технологію «поділяй і володарюй».

Захисники на­да­н­ня рос. мові статусу другої держ. (офіц.) мови прагнуть довести виправ­даність своєї позиції за допомогою етич., істор., культур., політ., правових аргументів. Але будь-яка публічна дис­кусія має сенс, коли є засобом для досягне­н­ня поро­зумі­н­ня і згоди. А це можливо лише за умови, коли учасники дис­кусії ро­зуміють, що досягне­н­ня поро­зумі­н­ня і згоди залежить від дотрима­н­ня ними певних норматив. перед­умов, які мають на увазі, коли говорять про «культуру дис­кусії». Об­ґрунтува­н­ня цих норматив. перед­умов пере­буває в центрі уваги різних теорій комунікації (найві­доміша — Ю. Габермаса). Якщо залишити осторонь деякі елементарні вимоги, то результативність дис­кусії перед­усім залежить від цін­ніс. пере­конань учасників дис­кусії. Що стосується мови, то можливість досягне­н­ня поро­зумі­н­ня залежить перед­усім від того, чи зорієнтовані вони на пошанува­н­ня культур. різноманітності світу та гідної жит­тєвої пер­спективи культур, націй та цивілізацій. Якщо учасник дис­кусії вважає етично припустимим по­глина­н­ня однієї культури іншою (етноцид), то дис­кусія втрачає сенс, учасники не мають згоди в засадничих універсал. цін­ностях. Важливою додатк. вимогою етики дис­кусії є зважува­н­ня кожним учасником дис­кусії реал. наслідків здійсне­н­ня певної позиції у конкрет. умовах. У дис­кусіях про мову йдеться про оцінку негат. наслідків для побутува­н­ня української мови, а, отже, і жит­тєвої пер­спективи укр. нації (оскільки зникне­н­ня української мови під­важує культурну самобутність укр. нації). Поширеним аргументом є посила­н­ня на практики Д. чи багатомовності в ін. сучас. державах, без урахува­н­ня специфіч., істор., геополіт. та ін. перед­умов, які необхідно брати до уваги, коли йдеться про зʼясува­н­ня жит­тєвої пер­спективи певної нації. Варто роз­різняти два сут­тєво від­мін­ні випадки, чому учасник дис­кусії нехтує наслідками реалізації своєї позиції у тій ситуації, в якій пере­буває дана культура, нація, цивілізація. Перший випадок — інструм. викори­ста­н­ня своєї участі в дис­кусії для здійсне­н­ня прихов. цілей («стратегій» — у термінології Ю. Габермаса). Тобто маємо справу з явною нещирістю, циніч. ро­зумом, коли учасник дис­кусії, висловлюючи своє дба­н­ня про укр. націю і подаючи свою позицію як привабливу, усві­домлює, що заг. ви­зна­н­ня його позиції та її реалізація матиме наслідки, про які він не говорить (приховує). В ін. випадках маємо справу зі зло­якіс. різновидами упереджень чи навіть ілюзій, які є наслідком від­сутності крит. саморефлексії: у цьому випадку дискутант може не ви­знавати очевид. та заг.-ви­знаних фактів або буде тлумачити ці факти у світлі своїх ідеологем. А від­так дис­кусія втрачає сенс, бо дис­кутувати, скажімо, з расистом, фашистом чи комуністом більшов. ґатунку, реліг. фанатиком виправ­дано тоді, коли є надія звільнити його з полону зло­якіс. ідеологем. Якщо залишити крайні випадки осторонь, то в досягнен­ні поро­зумі­н­ня і згоди важливим є урахува­н­ня ціни по­ступок та вимога їх симетричності, коли йдеться про досягне­н­ня ком­промісу. Якщо взяти до уваги ці перед­умови дис­кусії (окреслені тут тільки в деяких найважливіших моментах), то етич. бік позиції збереже­н­ня територ. Д. демонструє свої сер­йозні вади. Очевидно, що на­да­н­ня укр. мові статусу державної є захисною дією: мова є найважливішим елементом самобутності укр. етніч. нації, від зменше­н­ня чи збільше­н­ня сфери її за­стосува­н­ня прямо залежить рівень тривоги цієї нації за вижива­н­ня. Ціна по­ступки, яку вимагають від українців, аби вони погодилися на увічне­н­ня територ. Д. України, не рівноцін­на «жертві», яка полягає в оволодін­ні українською мовою (хоча б у пер­спективі) всіма громадянами України. Якщо ж прихильники позиції Д. справді щиро хочуть, щоб кожен громадянин України володів двома мовами, то впровадже­н­ня закону про державність української мови сприяє цьому. Надійне забезпече­н­ня жит­тєвої пер­спективи української мови та культури, яке б зняло тривогу за її вижива­н­ня, можливе тільки тоді, коли українська мова та культура домінуватимуть в Україні. Тим часом збереже­н­ня культур. самобутності росіян в Україні (або тих, хто вважає рос. культуру «рідною») спирається не тільки на заклади нац.-культур. автономії, а також на домінува­н­ня рос. культури та мови в Росії. Що стосується істор. аргументації, то одна з позицій полягає в тому, щоб залишити історію в спокої, а виходити з тієї реальності, яку маємо сьогодні (незалежно від того, наслідком яких істор. процесів вона стала): пропонують радше «думати про спіл. майбутнє». Але було б невиправ­дано виводити історично успадковану реальність за межі морал., політ. та правових оцінок. Принаймні, що стосується пере­бува­н­ня у складі СРСР, то оцінка цього минулого потрібна для утвердже­н­ня сучас. нашої морал., політ. та правової сві­домості. Тут недоречні посила­н­ня на від­далені істор. події різних народів: адже сучасне поколі­н­ня утверджує себе як субʼєкта історії, виходячи з від­повід. етич., політ., культур. та правових на­станов. Сучасні німці, спираючись на зга­дану філософію «реалізму», могли б так само заявляти, що не несуть від­повід­альності за націонал-соціалізм. Та й прихильники позиції на­да­н­ня рос. мові статусу другої держ. мови у своїй оцінці злочинів фашизму не схильні списувати їх в історію. Але геноцид та етноцид, здійснювані комунізмом, вони готові виносити за дужки дис­кусії, тим самим сприяючи утверджен­ню без­від­повід­альності у ставлен­ні до минулого, а фактично йдеться про без­від­повід­альність у ставлен­ні до сучасного та майбутнього. Існує цілком виправ­дана під­става запідозрити таку позицію у тому, що її прихильники прагнуть викори­стати посила­н­ня на успадковану реальність та права людини, щоб захистити попередні здобутки політики етноциду та завершити незавершену справу. Таку пі­дозру можна було б кваліфікувати як субʼєктивну оцінку намірів, якби вона не ґрунтувалася на перед­бачен­ні тих реал. наслідків, вірогідність яких (у разі здійсне­н­ня позиції) майже рівноцін­на їхній достовірності. Аргументи культур. характеру здебільшого полягають у тверджен­ні, що дола­н­ня наяв. обсягів русифікації неминуче при­зведе до впровадже­н­ня культур. одноманітності натомість сучас. культур. різноманітності. Існують, одначе, два варіанти цього культур. аргументу. У першому з них вважають, що Д. в Україні є виявом конкуренції двох культур — рос. та української; при цьому існує схильність припускати, що популярність тієї або ін. мови залежить від культур. здобутків кожної з цих культур — їхнє змага­н­ня, на думку прихильників цієї позиції, має бути вільним (жодна з мов не повин­на мати політ. чи правових пере­ваг). У другому варіанті припускають, що в Україні історично сформувалася особлива російськомовна культура («російськомовна укр. культура»), не тотожна власне рос. культурі. До проміж. варіантів належать ті, які в різний спосіб по­єд­нують перший варіант із другим. Зрештою, синтетична позиція полягає в тому, що у будь-якому разі (навіть у випадку по­ступового витісне­н­ня української мови з ужитку) укр. політ. нація буде володіти культур. унікальністю — унаслідок взаємодії багатьох чин­ників, які впливатимуть на її формува­н­ня. Маємо справу з т. зв. креол. варіантом становле­н­ня укр. політ. нації, якщо скори­статися метафорою, вжитою М. Рябчуком. Такого роду теорії в руслі радикал. версій мультикультуризму роз­вивають від 1990-х рр. Осн. вадою цієї аргументації є позірна задекларована позиція пасивності («хай все іде, як іде»), яка на­справді залишає громадян без будь-якої цін­ніс. орієнтації («універсаліст. макроетики», якщо скори­статися терміном К.-О. Апеля) у ставлен­ні до наяв. Д. Фактично люди все-таки мусять робити вибір у своїй мовній поведінці, але їм не дається той універсал. принцип, на основі якого вони могли б виправ­дано робити цей вибір. Тим часом низка соц., екон., тех., інформатив. чин­ників сприятиме не вільному спів­існуван­ню мов, а поширен­ню однієї мови в ролі заг.-громадян. і витіснен­ню другої у цій функції. Із культур. аргументацією тісно повʼязана політична. Осн. аргумент полягає в тому, що вільне спів­існува­н­ня двох мов та на­да­н­ня рос. мові статусу другої офіційної здатне забезпечити формува­н­ня укр. політ. нації з меншим рівнем внутр. напруг і конфліктів. У цьому аргументі не беруть до уваги кілька важливих моментів. По-перше, нац. рух в Україні упродовж століть був спрямований перед­усім на захист українцями влас. культур. самобутності від полонізації, русифікації тощо: думати, що цей нац. рух пере­стане існувати внаслідок здобу­т­тя Україною держ. незалежності є вкрай наївно. По-друге, факти свідчать, що якраз ті європ. держави, в яких серцевиною громадян. консолідації є одна етнічна нація (яка є джерелом для політ. нації офіц. мови, політ. символіки, певних держ.-правових традицій тощо), і є найбільш стабільними. Адже уже тільки зорієнтованість громадян на ви­зна­н­ня української мови як однієї мови заг.-громадян. спілкува­н­ня (офіційної) унеможливлює викори­ста­н­ня поділу громадян за мовою як засобу у політиці «поділяй і володарюй». До того ж у становищі України до чин­ників внутр. порядку (на­званих Дж.-С. Міл­лем) додається сут­тєвий зовн. чин­ник (якщо урахувати, що сучасна політ. еліта в Росії дотримується певних імпер. амбіцій і поділ укр. громадян за мовою може викори­стати як засіб втруча­н­ня у внутр. політику України). По-третє, сучасні процеси політ. інтеграції та глобалізації, включаючи практики про­зорих кордонів, зменшують вагу держ. роз­межувань і, від­повід­но, громадян. ідентичності, якщо ця ідентичність не повʼязана з культурною. У разі входже­н­ня України в ЄС, для європейця важко буде від­різнити російськомов. українця від росіянина (і чи це можливо взагалі?). Правова аргументація полягає у тверджен­ні, що на­да­н­ня тільки укр. мові статусу держ. та утвердже­н­ня української мови як мови викла­да­н­ня (в усіх навч. закладах, окрім закладів, створених нац. меншинами у порядку здійсне­н­ня права на культурно-нац. автономію і в яких укр. мову викладають як предмет) означає поруше­н­ня культур. прав російськомов. населе­н­ня України. Оскільки на сьогодні бл. половини населе­н­ня України належить до російськомовного, то, з по­гляду прихильників цієї позиції, узаконити культурні права цієї частини громадян шляхом на­да­н­ня рос. мові статусу другої держ. мови було б цілком закон­ним та справедливим. Варто наголосити, що в цій позиції захист культур. прав не обмежують тільки захистом прав росіян на культурно-нац. автономію, а говорять про захист прав російськомов. населе­н­ня в Україні. Сьогодні у правовій аргументації пере­важно посилаються на «Хартію регіональних мов або мов меншин». Такі посила­н­ня явно не від­повід­ають ні духу, ні букві Хартії. Адже метою Хартії є захист мов, що опинилися під за­грозою, а рос. мова до таких не належить. У Преамбулі Хартії говориться, що охорона і роз­виток регіон. мов або мов меншин не повин­ні шкодити офіц. мовам і необхідності ви­вчати їх. По-третє, у Хартії до мов, що опинилися під за­грозою, від­носять ті, які, не­зважаючи на їхнє традиц. викори­ста­н­ня в межах території держави, не можуть вважатися найбільш поширеними в межах конкрет. місцевості цієї держави. Отож, букві та духу Хартії від­повід­ав би радше захист української мови на територіях, де суцільно панує роз­мовна рос. мова. Це навіть, якщо б знехтувати тим, що українська мова є офіційною (державною). Але Хартія не роз­рахована на ситуації, в яких мова, яка де-юре є офіційною, де-факто опинилася під за­грозою: якщо Україна вступить у ЄС, то стане першою нацією у цій спів­дружності з такою мовною ситуацією. У даному разі посила­н­ня на Хартію є цілком без­під­ставне. З ін. боку, викла­да­н­ня українською мовою на територіях, де спілкува­н­ня суцільно здійснюють російською мовою, мали б роз­глядати як позитивне для громадянина: зна­н­ня української мови ніяким сер­йоз. жит­тєвим інтересам громадянина не за­грожує, навпаки, роз­ширює його можливості. Оскільки рос. мова домінує в Росії, яка активно під­тримує культурну самобутність росіян за межами держави, то Д. росіян в Україні не за­грожує збережен­ню ними своєї культур. самобутності. Тим часом досвід Білорусі вказує, що від­мова від захисту нац. мови і нац.-культур. самобутності призводить до культур. асиміляції цієї нації сусід. дужчою нацією, яка у даному разі використовує свої історично зумовлені пере­ваги. З ін. боку, з огляду на функції, які виконує заг.-громадян. мова, прагне­н­ня забезпечити право громадянина не знати української мови є руйнівним для держави. Таке прагне­н­ня можна зро­зуміти, коли саме існува­н­ня Української Держави і нації ставлять під сумнів; або ж прагнуть усві­домлено чи несві­домо під­важити жит­тєву пер­спективу укр. нації та держави.

Літ.: Гриньов В. Б. Нова Україна: Якою я її бачу. К., 1995; Радевич-Вин­ницький Я. Україна: від мови до нації. Дрогобич, 1997; Лановенко О. П., Швалб Ю. М., Кубеліус О. А. Мовні та соціокультурні чин­ники консолідації українського су­спільства // Укр.-рос. від­носини. К., 1998; Рябчук М. Від Малоросії до України: Парадокси запізнілого націєтворе­н­ня. К., 2000; Дзюба І. М. Яким буде місце української культури в Україні? // Дзюба І. М. Спрага. К., 2001; Масенко Л. Мова і су­спільство. К., 2004; Нагорна Л. Політична мова і мовна політика. К., 2005; Українська мова у ХХ сторіч­чі: Історія лінгвоциду. К., 2006; Шумлянський С. Двомовні за­грози та шанси двомовності // Критика. 2007. № 1–2.

В. С. Лісовий

Завантажити статтю