Лінгвоцид

Визначення і загальна характеристика

ЛІНГВОЦИ́Д (від лат. lingua — мова i cide — вбивство) — цілеспрямоване нище­н­ня мови як ви­значальної озна­ки етносу — народності, нації. Інша назва — глотофагія. Ві­домий ще з античних та середньовічних часів. Мав і має місце фактично в усіх поліетнічних утворе­н­нях, багатонаціональних державах, де стикаються інтереси панівних і поневолених народів. Ліквідація мови від­бувається шляхом її організованої заміни на іншу, тому лінгвоцид конкретизують певними на­звами, напр., латинізація, германізація, русифікація тощо. Термін виник за аналогією до понять «геноцид» і «етноцид». До того ж лінгвоцид за суттю є однією із форм етноциду — винародовле­н­ня, тобто по­збавле­н­ня етносу його етнічної своєрідності, питомих етнічних прикмет, самосві­домості тощо. Використовують його з політичною метою роз­чине­н­ня етносу (суб­етносу, етно­групи, етносоціального стратуму) в іншому етносі. За одним із ви­значень, лінгвоцид зараховано до засобів масового ураже­н­ня, що має свою особливість, а саме є вбивством мов без загибелі мовців. Його реалізують прямими обмеже­н­нями чи заборонами вживати мову всупереч волі мовців (мовна політика на рівні мовного законодавства) або заходами, спрямованими на за­охоче­н­ня людей добровільно змінити мову спілкува­н­ня (мовна політика у соціальній, демогр., освіт., реліг., інформ. сферах).

Українці мають багату історію й широку гео­графію спрямованого проти них лінгвоциду — у межах Російської імперії, СРСР, Австро-Угорщини, Румунського королівства (згодом Румунії), Польської республіки. Так, потужним мовнополітичним засобом глотофагії проти української мови були владні роз­порядже­н­ня, спрямовані на її витісне­н­ня з культурної сфери українців та обмеже­н­ня чи й повну заборону вжива­н­ня, — указ Петра І про заборону книго­друкува­н­ня українською мовою (1720), роз­порядже­н­ня Едукаційної комісії польського сейму про закри­т­тя всіх українських шкіл (1789), Валуєвський циркуляр (1863), Емський указ (1876), закон Румунського королівства про зобо­­вʼяза­н­ня давати освіту дітям лише в румунських школах (1924) тощо (див. Заборона української мови). Небезпід­ставно до цього пере­ліку варто додати й Закон України «Про засади державної мовної політики» (2012). До заходів соціальної політики належить лі­квідація у 1920–30-х рр. більшовицькою владою фактично всього духовенства і числен­них активістів УАПЦ. Тоді ж було роз­стріляно або замордовано в концтаборах більшість української творчої інтелігенції, зокрема мово­знавців і письмен­ників. Все це істотно похитнуло позиції української мови. Пізніше подібний захід було впроваджено на при­єд­наних землях Західної України. Крім цього, ліквідовано селянство як соціальний клас шляхом масового роз­куркуле­н­ня і виселе­н­ня з України у пів­нічні та східні регіони РРФСР, соціалістичної індустріалізації (міста ще в царські часи стали бастіонами русифікації) та колективізації (пере­творе­н­ня вільних селян на державних кріпаків), за спротив якій міль­йони українських селян заморено голодом, а на їхнє місце пере­селено колгоспників із Росії.

У сфері освіти й науки тривалий час навʼязувалася ідея спільної мовної колиски трьох братніх народів та їхніх мов — української, російської і білоруської, яка нівелює протоукраїнське етнічне й мовне під­ґрунтя (див. Давньоруської мови концепція); а ви­вче­н­ня українських говірок як винятково самобутніх явищ української мови певний час було під забороною. Слова вчених про самобутність української мови трактувалися як злочин. Водночас навʼязувала­ся й інша лінгвоцидна концепція т. зв. гармонійної двомовності з двома рідними мовами (див. Двомовність). Коли одна «рідна» мова між­національна, пре­стижна, високороз­винена, всеохопна, а друга рідна — національна, з обмеженими можливостями, то, за задумом, перша мала стати більш рідною, а далі і єдиною рідною. Друга ж була приречена на забу­т­тя та зникне­н­ня. Так, з етномовної карти СРСР за час його існува­н­ня зникло понад 90 етносів. Штучне на­ближе­н­ня української мови до російської здійснювали встановле­н­ням за радянської доби норм правопису від­повід­но до російських орфо­графічних стандартів. Напр., редакція правопису 1933 порівняно з попереднім мала 126 змін фонетичного, графічного, лексикологічного, граматичного й стилістичного характеру.

Від­чутних втрат за­знала українська термінологічна система, адже термінологічну лексику почали заново творити за аналогією до російськомовних термінів. Яскравим прикладом боротьби із самобутністю української термінології стало закри­т­тя Ін­ституту української наукової мови ВУАН (1930). Засобом інформаційної політики лінгвоциду проти української мови було (і нині продовжується) приниже­н­ня її статусу та знеславле­н­ня українського народу загалом. Тому за українською мовою закріплювали стереотипи селянської, мужицької, колгоспної, наріч­чя російської, діалекту польської, не­придатної для науки, освіти, мистецтва, військової справи, спорту тощо. Викори­ста­н­ня українських слів у російськомовному середовищі набуло іронічно-зне­­важливого під­текс­ту.

У довід­ковій літературі, зокрема зх.-європейській, часто акцентують на тому, що історію терміна «лінгвоцид» не простежено. А втім, є достовірні під­стави вважати, що першим, хто у світовій науці за­провадив до вжитку англійське слово «linguicide», був український учений Я.-Б. Рудницький — член Канадської королівської комісії у справах двомовності й двокультурності в От­таві. Цим терміном він уперше по­значив будь-які спроби су­спільства чи державних ін­ституцій обмежити або під­тримати викори­ста­н­ня однієї мови за рахунок іншої. Згодом науковець цей злочин проти людяності докладніше описав у праці «Лінгвіцид» (Він­ніпег; Мюнхен, 1976). На його думку, всі заходи, що ускладнюють природний роз­виток мови, належать до явищ лінгвоциду, зокрема й ті, що нині кваліфікують як вияви геноциду (фізичне нище­н­ня людей, ре­пресивні заходи тощо). Та саме по собі явище лінгвоциду усві­домлювалося й раніше, хоч і без термінологічного окресле­н­ня, зокрема в контекс­ті геноциду. Напр., у під­готовці актуальної й нині «Конвенції про запобіга­н­ня злочину геноциду та покара­н­ня за нього», ухваленої ГА ООН (1948), право­знавець Р. Лемкін, автор терміна «геноцид», намагався додати до пере­ліку дій, що є не­припустимими, заборону викори­ста­н­ня мови у щоден­ному спілкуван­ні або в школах, у друці. У радянські часи цей термін та маніфестоване ним поня­т­тя замовчувалися, оскільки викликали про­зорі асоціації зі становищем національних мов. Нині явище лінгвоциду в Україні досліджують Я. Радевич-Вин­ницький, Л. Масенко, В. Лизанчук, А. Сваричевська, М. Чаїнська, перед­усім у контекс­ті русифікації.

Літ.: Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація. К., 1968; Смаль-Стоцький Р. Українська мова в совєтській Україні. 2-е вид. Нью-Йорк; Торонто; Сідней; Париж, 1969; Черноіваненко В. Лінгвоцид української мови у Совєтському Союзі // Визв. шлях. 2001. № 10; Українська мова у ХХ сторіч­чі: історія лінгвоциду: Документи і матеріали. К., 2005; Лизанчук В. В. Геноцид, етноцид, лінгвоцид української нації: Хроніка. Л., 2008; Радевич-Вин­ницький Я. Лінгвоцид як форма геноциду. К., 2011; Радевич-Вин­ницький Я., Іванишин В. Мова і нація. 6-е вид. Л., 2012; Документальне висвітле­н­ня методів «історичного скла­да­н­ня» російськомовного населе­н­ня України / С. А. Мельничук. 2-ге вид.- К., 2017; Zwisler J. Linguicide and identity: A multigenerational study in indigenous identity. London, 2017; Bureiko N., Moga T. The Ukrainian-Russian linguistic dyad and its impact on national identity in Ukraine // Europe Asia Studies. 2019. Vol. 71, iss. 1; Chayinska M., Kende A., Wohl M. National identity and beliefs about historical linguicide are associated with support for exclusive language policies among the Ukrainian linguistic majority // Group Processes & Intergroup Relations. 2022. Vol. 25, iss. 4; Gergało-Dąbek N. Ukrainian language as a symbol of resistance against the invasion of the Russian Federation // Wiedza Obronna. 2023. Vol. 285, iss. 4.

Я. К. Радевич-Вин­ницький

Завантажити статтю