Ґештальтпсихологія

ҐЕШТАЛЬТПСИХОЛО́ГІЯ (від нім. Gestalt — образ, структура, цілісна форма і психологія) — напрям у психології, в якому за основний пояснювальний принцип узято цілісне по­єд­на­н­ня елементів психічного життя, яке не може бути зведене до суми окремих складових — ґештальтів. Започаткували у 1-й чв. 20 ст. нім. вчені М. Вертгаймер, В. Келер і К. Коф­фка, ви­ступивши проти структур. психології В.-М. Вундта та Е.-Б. Тітченера, за якою складні псих. феномени утворюються з простих за законами асоціації або твор. синтезу. У Ґ. зна­йшла подальший роз­виток про­блема цілісності, роз­роблена пред­ставником австр. (ґрац.) школи психологів Г. фон Еренфельсом. Філос. основа Ґ. мала еклект. характер. У ній феноменол. по­гляди Е. Гус­серля та субʼєктивіст. по­гляди Е. Маха по­єд­нані з теоріями нім. фізіологів Е. Герінґа і Й.-П. Мюл­лера. Ґештальтпсихологи ро­зуміли псих. явища як феномени, які не залежать від поперед. предмет. діяльності людини, її знань і досвіду. Субʼєктив. світ людських пере­живань вони роз­глядали у двох аспектах: як фізіол. (процеси у мозку як від­ображе­н­ня впливів зовн. світу) і як псих. (феноменал.) реальності, між якими виникають від­ноше­н­ня ізоморфізму (взаємноодно­знач. від­повід­ності). Отже, псих. закони в Ґ. зводилися до законів фізіології мозку. Ви­зна­н­ня ізоморф. від­ноше­н­ня між предметами обʼєктив. дійсності і психол. явищами іноді зумовлювало ви­зна­н­ня у Ґ. тотожності образів спри­йма­н­ня і реал. предметів. Проте ґештальтпсихологи не від­мовлялися і від ви­вче­н­ня феноменів сві­домості методом інтроспекції. За одиницю аналізу сві­домості обрано цілісну образну структуру (ґештальт), утвор. за законом пре­гнантності, тобто тенденції психол. поля сві­домості до формува­н­ня най­простіших стійких врівноваж. за­мкнених фігур. Думка про те, що внутр. системна організація цілого ви­значає властивості й функції його частин, початково за­стосована в екс­перим. ви­вчен­ні спри­йма­н­ня (М. Вертгаймер, 1912). Це дало можливість дослідити низку важливих особливостей остан­нього: кон­стантність, структурність, залежність образу предмета («фігури») від його оточе­н­ня («фону») та ін. Під час аналізу інтелектуал. поведінки зʼясовано роль сенсор. образу в організації рухових реакцій. Побудову цього образу пояснювали особливим псих. актом пі­зна­н­ня, мит­тєвого схоплюва­н­ня (інсайт) від­ношень у полі, що спри­ймається. Ці положе­н­ня Ґ. проти­ставила бігевіоризму, який пояснював поведінку організму в про­блем. ситуації пере­бором «сліпих» рухових проб, які випадково призводять до вдалого ріше­н­ня. У дослідж. процесів мисле­н­ня людини осн. наголос робили на пере­творен­ні пі­знавал. структур, завдяки якому ці процеси набували продуктив., твор. характеру, на від­міну від формал.-логіч. операцій, алгоритмів. Започатк. ґештальтпсихологами (М. Вертгаймер, В. Келер, К. Дункер та ін.) метод емпірич. дослідж. мисле­н­ня — «міркува­н­ня вголос» — давав змогу, на від­міну від феноменол. під­ходу, обʼєктивно досліджувати цей процес. Завдяки цьому встановлено один із законів мисле­н­ня — виявле­н­ня нових сторін обʼєктів шляхом мислен­нєвого включе­н­ня у систему нових звʼязків і від­ношень. Проте Ґ. заперечувала роль активності і минулого досвіду субʼєкта у процесі роз­вʼяза­н­ня твор. зав­дань. У 1920-і рр. К. Левін доповнив роз­роблену ґештальтпсихологами модель псих. світу людини поня­т­тям «особистісний вимір».

Екс­перим. методи Ґ. й отримані результати ві­діграли значну роль у дослідж. про­блем психології мисле­н­ня, памʼяті і спри­йма­н­ня. Однак через недосконалість та еклектичність вихідних методол. засад, ві­дірваність від реал. практики вона не змогла під­нятися до рівня заг.-ви­знаної психол. теорії.

Завантажити статтю